МОТУЗКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

17 квітня 18:57

342

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Якось так хитро доля звела їх у цьому доволі неприємному місці… Наче кожен вчинок, кожна подія життя наближала їх до цієї миті. І ось кульмінація – сірі очі Вадика й жовті очі собаки, який ніколи не мав власного імені, зустрілися.

Вадик спинився на порозі старої хати, важкі двері дали йому добрячого стусана і змусили його зайти досередини. Впевненість луснула, наче мильна бульбашка. Він так довго збирався з духом, розмірковував, де краще, а от у присутності свідка таке робити зовсім не готовий. Нехай навіть той свідок – собака, худющий пес невиразно-рудої масті, он аж ребра світяться, такий худий. Дивиться на Вадика уважно, без страху, втім, і без приязні, наче ще не вирішив, чого від людини чекати. Пес з’явився у старій «нічиїй» хаті напередодні ввечері, його сюди привів і прив’язав мотузкою до газової труби господар. Мабуть, відтоді, як чоловік зав’язав вузол та вийшов не озираючись з тієї хати, слід казати «колишній господар»? Песика чоловік привів на подвір’я власноруч, узяв за оголошенням на кшталт «Візьміть хтось у добрі руки, викинули на трасі, він тут загине». Людина, яка сердегу й справді підібрала біля заправки між двома селами, щиро вважала, що врятувала живу душу, і тішилася, адже «бідний песик нарешті знайшов дім». Дядько, людина проста і практична, шукав на подвір’я невибагливого собаку, аби мало їв та гучно гавкав. І начебто спершу обох – і пса, і чоловіка – взаємна співпраця влаштовувала. Пес жер недоїдки, дзвінко дзявкав, з двору не втікав – більше нічого від нього не вимагали. Чоловік справно ті недоїдки постачав, пса не ображав.

Десь за тиждень, коли собака більш-менш призвичаївся, він оцінив іще одну величезну перевагу цього подвір’я – курей, які кумедно втікали, галасуючи та тріпаючи крильми. У пса миттю прокинулися мисливський інстинкт і азарт, першу здобич вдалося спіймати за пів години. На жаль, мисливський тріумф розділити було нікому – собаку спіймали, кілька разів уперіщили куди доведеться і прив’язали мотузкою до паркану.

Нашвидкуруч один кінець обв’язали довкола шиї, інший – до паркану. Пес, звісно, смикався, та гірше у підсумку ставало тільки йому, адже мотузка затягувалася й немилосердно душила. Посмикавшись отак день-другий, собака, може, втомившись, а радше зрозумівши власну безпорадність, раптом затих, наче заглибився чи то у власні думки, чи то лише йому зрозуміле споглядання чогось, що коїлося в його душі. Блиск в очах з’явився знову, лише коли кури, не дуже тямковиті, а отже, наївні та безжурні, вирішили поскубти траву надто близько до собачої морди. Пес зачаївся, дочекався максимально зручної нагоди і блискавично кинувся на надто необачне курча. Звісно, полювання вдалося, і пес мав підстави собою пишатися… та господарі чомусь так не думали. Спершу вони довго лаялися, добре, що пес людських слів не розумів, просто відчув, що обоє люті через нього. Господиня вимагала завести пса в посадку, заспокоїти назавжди, там же і прикопати. Господар, у якому дружина швидко розвинула почуття провини, адже привести це чудовисько була його ідея, мав, на псове щастя, вдачу м’яку, чисто тобі перестиглий фрукт. Відв’язав собаку від паркану, взяв заступ, вийшов за браму, поплентався в напрямку посадки… дійшов до тієї самої хати, тут пса прив’язав до труби. Більше, власне, було нікуди: з меблів у хаті залишилися старий поламаний холодильник і саморобна, пофарбована на синє табуретка в кухні й шафа, яку тут називали «гардероб» – у кімнаті. Не було більше куди прив’язати пса, не було. Прив’язав і пішов собі геть – якось воно буде.

У Вадика історія була довшою на п’ятнадцять років, отож і лиха йому випало більше. Іноді Вадик міркував над тим, коли розпочалися його муки та страждання, і виходило, що від народження. Народився Вадик «богатирем» – чотири п’ятсот. Втім, на цьому все богатирське в ньому закінчилося – його постійно від чогось лікували і в ньому щось «зміцнювали».

– Дитина не вилізає із застуд, трахеїтів, бронхітів! – під цим гаслом у маленького Вадика постійно брали аналізи, які були стабільно «поганими». Піклування про сина було чимось на зразок хобі, і Вадикова мама ставилася до цього відповідально. Від поганих аналізів належало лікувати перш за все добрим харчуванням, втім, тут у Вадикової мами були погляди доволі своєрідні, в її уявленні здорове харчування – це великі порції ситної їжі. Тому Вадик наминав на сніданок мисочку манної каші, стос оладок з варенням, запивав солодким чаєм, на обід з’їдав гору пюре чи макаронів з котлеткою, з обов’язковим десертом, на вечерю можна було спожити щось легеньке, бутерброди там або ж кілька булочок з молоком. На уроках фізкультури «богатирський» Вадик хекав, стогнав, хапався за серце, лякаючи молоденьку вчительку червоними плямами на обличчі та рясним потом.

– Пенсіонер у тілі дитини… – ледь чутно говорила вчителька.

– Вайло, – підсумовував її колега. – Звичайнісіньке розгодоване вайло.

Десь класу до восьмого Вадика навіть не дражнили. Ну товстий, ну неповороткий. Дражнити його якось гидко: відразу рюмсає і вчительці скаржиться. Уявляєте зарюмсаного шестикласника зростом метр п’ятдесят та вагою понад шістдесят кіло? Єдиною перевагою Вадика було те, що математику він знав доволі добре й завжди давав списати. Особливо цінним це було під час контрольних. А після восьмого класу, коли більшість хлопців раптом різко виросли, стали широкоплечими та басовитими, Вадик, окрім пухких сідниць та жіночих стегон, виявив у себе ще й груди. Ні, не грудні м’язи, прикрашені двома ґудзичками сосків, як інші хлопці, а нівроку такі молочні залози. Жарти стали образливішими, найневинніший – рекомендація відвідати магазин жіночої білизни й підібрати собі щось відповідне, аби «не трясти цицьками».

Та як не крути, найбільшою проблемою Вадика була й залишається мама, точніше мамині метання та пошуки власного місця у світі. У материнстві вона, вважай, зробила все, що могла, отож подалася реалізовувати себе в інших сферах – звичайна робота від дев’ятої до шостої її категорично не влаштовувала. Вадиковій мамі прагнулося стрімкого руху, великих звершень та дрібки слави. Ну не слави, бодай впізнаваності. Щоправда, зі сферою діяльності визначитися було важко. Спершу Вадикова мама вирішила організувати бізнес, на її погляд, простий і гарантовано прибутковий – відкрила крамничку з продуктами. А що, продукти – це надійно, люди завжди хотітимуть їсти, та й конкуренції жодної: до найближчого гастроному – майже кілометр, а супермаркет у їхньому містечку лише один, у центрі. І місце Вадикова мама знайшла підхоже – у вестибюлі гуртожитку, давно перетвореного на звичайний житловий будинок. От тільки грошей «для старту» Вадикова мама не мала, тому взяла кредит. Гроші розліталися, наче сполохані горобці, – дозволи, хабарі, податковій, санстанції, дільничному, чиновникам міської адміністрації, а ще купила прилавок, холодильники, полиці. Ех, з мрією про те, як вона, господиня, приходить «на точку», кидає погляд на полиці, з яких товар розлітається просто з-під рук, забирає вторговану «касу», милостиво залишаючи продавчині дріб’язок на решту, сідає у припарковане на ґанку авто і їде геть, здіймаючи куряву. Прав Вадикова мама не мала, автівки теж, але ж «хазяйці» пішки ходити не пасує.

Нарешті так-сяк крамничку відкрили, і Вадикова мама розпочала складний, але звитяжний шлях становлення фінансового генія. Щоправда, за прилавок стати довелося самій, ніхто копійчаною зарплатнею не спокушався, однак Вадикова мама швидко знайшла переваги такого становища – змога завжди бути в центрі подій, знати всі новини, почуватися гостинною господинею, яка може кавою почастувати, попліткувати, та й аудиторію, перед якою можна вихвалятися «пригодами бізнесвумен», потрібно стимулювати. До автівки Вадикова мама, звісно, не доробилася, зате почала ретельно стежити за модними тенденціями і трендами, купувала косметику, манікюр і зачіски робила спершу у приятельок «на дому», а згодом – лише в обласному центрі, в салонах і студіях. Модний одяг її розміру теж обходився в копієчку, і до суші та просеко швидко звикаєш… Подружки пили та їли, а головне – жадібно слухали її вихваляння про те, як за нею впадають супервайзер хлібзаводу, постачальник овочів і водій вантажівки, який привозив молочні продукти. Основне – не закінчувати розповідь, обмежуючись таємничими натяками.

Особливий кайф Вадикова мама отримувала від усвідомлення власної щедрості та могутності. Вона радо дозволяла купувати продукти в борг, «на хрестик», як кажуть, і не те щоб надто відстежувала повернення коштів, із задоволенням пригощала, чи то пак «запрошувала на дегустацію» балика, копченої рибки, сиру, консервованих персиків і ананасів, брала додому товар (а що, своє ж!), тому десь за пів року виявила, що не лише прибутків не має, а й віддавати постачальникам та сплачувати кредити нічим. Що вигадала невгамовна та креативна натура? Правильно, взяти ще кредит.

Словом, бізнес не вдався, залишив після себе трохи нерозпроданих макаронів, протермінованих консервів, борги, а головне – чітке бажання затіяти якусь таку авантюру, аби гроші були, а проблем – ні. Вадиковій мамі здавалося, що всі, крім неї, успішно «крутяться». План виник швидко, геніальне осяяння прийшло до неї разом із чаркою вишневої настоянки, міцнішої, а головне – значно дешевшої, ніж шампанське: треба йти у владу. Балотуватися, обиратися кудись, от хоч би депутатом. Мрія, звісно, амбітна, та як втілювати? Вирішила, що спершу стане громадською діячкою. Що ті діячі та діячки роблять, насправді до пуття не знала, уявлення мала хіба що з телепрограм. Наче от беруть якусь проблему, до якої всім байдуже, і розв’язують її. Так? О, можна ще волонтером бути! Оці завжди гроші збирають на справи різні, ну так, щось можна й на справу, а щось собі за витрачений час і сили залишити, на кшталт зарплатні. Логічно ж? От і Вадиковій мамі це здалося логічним… І, певне, їй тієї миті сам дідько наворожив, бо за тиждень почалося повномасштабне, в обласний центр потоками з’їжджалися люди з розбомблених міст, з окупованих територій, часом розгублені, часом налякані руйнуванням свого життя та цілковитою невизначеністю. Спершу Вадикова мама заходилася здавати біженцям житло. Ну як житло – кімнату, одну з трьох, та їхати у провінцію, в райцентр, та ще й мешкати квартирантом з господарями охочих знайшлося небагато. Власне, у Вадикової мами оселилася одна жінка, невизначеного віку, худенька, з валізкою та пластиковою переноскою. Коли Вадикова мама привела жінку у квартиру й почала було розповідати їй про те, де тут ванна, туалет і де, власне, виділена квартирантці кімната, та наче слухала, а потім раптом нахилилася, відчинила пластикову переноску, і звідти неквапливо вийшов кіт, товстий, смугастий. Він обережно вивчав кімнату, нюшив повітря, час від часу поглядав, чи на місці рятівна переноска.

– Ми так не домо… – почала Вадикова мама, та чомусь вкусилася за язик, замовкла на півслові. Може, тому, що кіт сів перед Вадиковою мамою, обгорнувся хвостом і басовито видав:

– Ма-а-а!

Ну, не те щоб серце Вадикової мами миттю розтануло… Та вона, очевидно, була збита з пантелику. Підозріла жіночка заплатила за місяць проживання, втім, не надто й «проживала», навіть ночувала не щоночі, а за тиждень зникла. Зникли її валіза, порожньою виявилася мотузка, де сушилися крихітні чорні труси і безсоромно-мереживний бюстгальтер, зникла почата пачка італійської кави, цигарки, які квартирантка недбало кидала на холодильник, і запальничка «Зіппо». Дванадцятирічний Вадик, який у присутності квартирантки вкривався нервовими плямами й забував дихати, зітхнув із полегшенням… але тут у кухню неквапливо зайшов кіт, сів і видав своє фірмове:

– Ма-а-а!

– Їсти, мабуть, хоче… Ти їсти хочеш? – запитала в кота Вадикова мама і наче кілька секунд реально чекала відповіді. Квартирантка залишила трохи корму, мисочки та переноску. – І навіщо ото тобі той корм? Гидота!

Ще більшою гидотою корм став після того, як Вадикова мама з’ясувала, що в їхньому місті такого не знайти, треба їхати в райцентр або замовляти в інтернеті, і коштувало це неприпустимо дорого. Отже, кота перевели на «натуральне» – курячі голови та яловичі легені. І все наче було добре, кіт дорвався до «справжнього м’яса» з ентузіазмом, а десь за місяць перестав їсти, все більше сидів, зсутулений, жалюгідний. Постала перспектива походу до ветеринара, а отже, фінансових витрат. Витрачати, власне, було нічого, тому Вадикова мама виклала у фейсбук фото кота з розпачливим проханням «порадити якісь таблетки», бо безсоромна біженка покинула на неї хворого кота. Оголошення активно поширювали, і зовсім незнайомі люди майже одноголосно радили Вадиковій мамі не втрачати часу і звертатися до ветеринара. А грошей вони дадуть.

І таки дали! Так Вадикова мама натрапила на золоту жилу, і доволі швидко у квартирі оселилися породисті та «звичайні», старі й молоді, покинуті домашні й вуличні, а головне – хворі котики. Вадикова мама активно збирала кошти, возила на аналізи, оплачувала операції, почала розумітися на марках корму та ветеринарних препаратах. Звісно, нахабніти було не варто, спершу вона викладала фото ветеринарних документів, чеків, розповідала, як справи в кожного кота… Люди виявилися дивовижно щедрими, Вадиковій мамі здавалося, що всі довкола просто напхані грошима і лише шукають, кому б їх віддати. Коти видужували, їх прилаштовували в «добрі руки», на їхньому місці негайно з’явилися нові. Квартирою витав стійкий запах котячої сечі та безнадія… Вадик приходив після школи, викидав з кімнати котів, які вряди-годи однаково сюди пробиралися, намагався виконувати домашнє, просто сидів у телефоні. Мати відчиняла двері, заходила, щоб запитати якусь дурню, штурхала Вадика словами, вимагала уваги, змушувала слухати нескінченні історії про «подивися, Маркіз уже стає на лапку», про те, як погано йде збір на операцію кішці Агаті. Вадиком і його справами мама, власне, не цікавилася. Раніше, класі в третьому, Вадик іще приходив до мами у крамницю, намагався розповідати про успіхи, а більше про невдачі, просив поради. Іноді мама говорила, що Вадик сам винен у своїх проблемах, бо справді товстий, незграбний нездара. Іноді радила просто не зважати на кривдників, тицяла Вадикові шоколадний батончик і випроваджувала сина геть. Але не слухати маму було неможливо, ну важко не слухати людину, яка вдирається до тебе в кімнату, сідає поруч і тицяє під ніс чергового стражденного кота. Мама могла відібрати книжку, яку читав Вадик, вихопити з рук телефон, висмикнути з вух навушники – бар’єрів між матір’ю та дитиною не має бути! А нещодавно в репертуарі Вадикової матері з’явилася нова пісня:

– От я помру – ти ще пошкодуєш, що відвертався від матері!

Батько у Вадика теж був, зрештою, мав же хлопчик якось на світ з’явитися. Жив батько в селі, за два кілометри від їхнього райцентру, щоправда, не сам, а з іншою жінкою в її ж хаті. Тому коли очманілий від засилля котів Вадик років два тому зателефонував до батька і прямо запитав, чи можна пожити в нього, у відповідь почув:

– Ну шо ти, синочку, яке «пожити»? Я ж сам у приймах! Та й хворію я, сам знаєш, ноги болять, тиск замордував… – говорити про болячки батько міг так само довго і з насолодою, як мати – про котів.

Тому Вадик, якому нікуди було сховатися, нарощував собі броню з образ і смутку, загортався в ковдру із жалю до себе, ховався під парасолю відчаю і так жив. Іноді Вадик дозволяв собі мріяти. Не про доросле життя, сповнене успіхів і звершень. Не про кохання й навіть не про секс, солодкий, однак каламуто-невиразний. Довший час Вадик мріяв про те, що мама помре. Це б розв’язало всі його проблеми, ну справді. Повикидав би з хати котів і зажив би у спокої. Подробиці на кшталт того, за які кошти він існував би сам у квартирі, у мрії не вписувалися, тому Вадик їх ігнорував, це ж лише мрії. Та частіше хлопець мріяв про власну смерть. Смерть завжди була миттєвою і безболісною, Вадикова душа випурхувала з тіла і могла літати куди їй заманеться. Іноді Вадик фантазував, як мститься кривдникам, іноді – як лякає матір і розганяє котів, на щось складніше фантазії бракувало.

Та незначний, по суті, випадок виявив, що броня вельми крихка: якось, повернувшись додому чудового весняного вечора, Вадик виявив, що двері в його кімнату відчинені навстіж, а мама сидить у кухні з незнайомцем.

– ...і в ТЦК ходив, аж двічі, і ВЛК проходив, тож не беруть мене! Не беруть, розумієш! – незнайомець у кухні майже волав про світову несправедливість, гепаючи кулаком по столу. Вадикові не здалося – з кухні ширився впізнаваний запах горілки та ще якийсь, менш виразний, якоїсь жирної їжі. Зазирнув з коридору в кухню – так і є, мати чаркує з підстаркуватим неохайним незнайомцем. Вадик гидливо скривився – мати перейшла на горілку й не покидає спроб «влаштувати особисте життя». І напої, і кавалери усе гидкіші, цей он узагалі на старого кабана схожий – маленькі очиці тонуть у неголених щоках, масне волосся прилипло до чола, пальці, схожі на сардельки, зараз розчавлять склянку. Вадик «насолодився» видовищем досхочу й пішов у свою кімнату, аби сховатися від світу, який стрімко божеволіє. Подих від обурення перехопило – Вадикові ліжко та письмовий стіл пересунуті в кут, ледь не пів кімнати займає гігантська клітка з двома котами. Вадик хотів було клітку викинути у вітальню, почав тягти її до дверей, але цього не дозволила мама, а ще усвідомлення, що клітка у двері не влазить.

– Не чіпай, коти хворі, на карантині! Їм з іншими не можна! Ну потерпиш трохи, вони ж у клітці…

Вадик слів не знайшов, тому пішов мовчки, хіба що дверима грюкнув. А куди йому йти? От на лавочці в сусідньому подвір’ї і всівся.

Все, жити так не можна, треба це припиняти… Легко сказати «треба припиняти», а як? Зброї у Вадика, звісно, нема, хіба що кухонні ножі… Вадик заплющив очі й уявив, як він прохромлює себе ножем. Миттю уяву залили ріки крові, та й боляче, мабуть. Ні, не годиться, одразу себе зарізати Вадикові не вдасться, а потрапити в лікарню – додатковий сором, скажуть, що такий товстий шар жиру навіть ніж не проштрикнув… Отрута? Теж десь роздобути треба. Хіба що щурячу скрізь продають, та Вадикові таке було не до вподоби. Гидко якось, теж є ризик одразу не померти. Пригадалося раптом Вадикові, як він у другому класі отруївся протермінованими тістечками з кремом, діарея та блювання водночас – річ малоприємна, у Вадика підвищилася температура, він тремтів та вкривався потом. Мама недоладно метушилася довкола Вадика і чомусь не викликала лікаря. Коли Вадик уже не мав чим блювати і знесилено задрімав, краєм вуха почув, як мама балакає телефоном з черговою подружкою:

– …Ну звідки ж я мала знати, що тістечка зіпсовані?! На вигляд були нормальні…

Ні, отруєння теж не варіант. Топитися ніде, нема в них не те що моря, навіть ставка путнього.

А тут вона, мотузка. Лежить собі, змотана, між гілками аличі, наче Вадика зумисне дожидається. І він схопив ту рятівну мотузку й пішов з двору швидко-швидко: може, боявся передумати, може, боявся, що хтось кинеться навздогін з криком «Віддай мотузку!». Та довкола було тихо, хіба що невидимий дрізд горлав щось романтичне. Так Вадик дійшов до тієї самої хати. А далі ви знаєте…

«Зберися, слабаку, зберися з духом і зроби те, задля чого прийшов! Кілька хвилин – і все буде позаду!» Вадик озирнувся, шукаючи, куди б прив’язати мотузку, зрештою його погляд натрапив на балку під стелею. Хоч і не з першого разу, перекинув-таки кінець мотузки через балку, трохи помордувався, зав’язуючи вузли.

– Ні, так не піде… – сказав Вадик чи то сам до себе, чи до пса, який з неприхованою цікавістю спостерігав за маніпуляціями з мотузкою. – Ось.

Хлопець приніс із кухні нещасну табуретку, двічі ледь не впав, намагаючись на неї вилізти, зрештою прив’язав-таки мотузку до балки і змайстрував зашморг. Пес не зводив з Вадика очей: коли ще таке шоу побачиш? Хлопець зітхнув востаннє, надягнув зашморг, затягнув трохи і зробив крок із табуретки.

«Як же боляче помирати…» – подумав Вадик, коли скрип і грюкіт затихли. Він гепнувся на підлогу, слідом полетіли шматки трухлявої балки, пилюка й чомусь солома.

Думки «Я вибив плече» і «Я завалив будинок» з’явились одночасно, тримаючись за руки. Коли Вадик розплющив-таки одне око, над ним стояв безіменний нічий пес, який примудрився таки відв’язатися. За собакою волочилася точнісінько така сама мотузка, на якій щойно вішався Вадик. Воно й не дивно, у місцевих госптоварах іншої не продавали…

Вадик посидів трохи на підлозі, тоді із зусиллям підвівся, боліла не лише рука, увесь бік. Скинув з шиї зашморг, шпурнув мотузку в кут. Тоді поглянув на собаку, відв’язав мотузку з його шиї, шпурнув туди ж, а тоді вони удвох попленталися геть з тієї хати – нічий Вадик і нічий пес.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!