РЯТІВНИК

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Юрій БАГРЯНЦЕВ

15 березня 23:00

204

Джерело: Газета «Найкращі жіночі історії»

Історії з життя

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Коли мені доводиться іноді бувати у славному українському Львові – центрі кавової культури з давніми традиціями, я неодмінно стараюся відвідати одну з його кав’ярень, щоб перепочити, випити ароматної кави, відчути і себе частинкою повсякденного кавового життя в цьому місті.

Минулого літа я завітав до знаменитої кав’ярні просто неба, що розкинула свої столики, накриті тентами, на старій площі Ринок, навколо пам’ятника Діані. Відвідувачів там уже було багато, але мені пощастило угледіти і зайняти єдиний вільний столик. Втім, не встиг я зручно вмоститися на легкому стільці та вдихнути чудовий аромат львівської кави, як до мене підійшло двоє чоловіків, на вигляд – років по 70 кожному, і один із них, високий, із сивою борідкою та в широкополому капелюсі, ввічливо запитав:

– Чи можна приєднатися до вас? Ми бачимо, ви сам, а всі інші столики зайняті.

Я погодився, чоловіки сіли на стільці, високий зняв капелюха і поклав його на один вільний стілець, а його напарник, поголений, але майже без волосся на голові, трохи повненький та з глибокими зморшками на круглому обличчі, поклав на стіл якийсь невеличкий пакунок. Я насолоджувався кавою, чоловіки ж стиха про щось розмовляли.

Їм дуже швидко принесли каву й тістечка. Коли офіціант пішов, дідусь із борідкою трохи нахилився до мене і спитав:

– Шановний, чи не бажаєте коньячку до кави? У нас є із собою.

І він дістав з пакунка, що лежав на столі, маленьку пласку металеву флягу. Відкрутив кришечку, додав коньяку собі в чашку, своєму напарникові і в очікуванні подивився на мене. Я, недовго думаючи, кивнув на знак згоди, і чоловік з радісною усмішкою налив трохи міцного напою і до моєї кави.

– Дякую, що погодились, – сказав він. – Підтримаєте наше з моїм другом і кузеном Сашком свято. До речі, можемо познайомитися. Мене звуть Степаном Анатолійовичем, але можна і без по батькові, я ж бачу, що ми із Сашком не надто старші за вас. Ну, а цього товстуна, як я вже сказав, звуть Сашком, офіційно – Олександром Васильовичем.

Я назвав себе, ми ковтнули смачної кави, зміцненої коньячком, і говірливий дід Степан знову звернувся до мене:

– А знаєте, яке свято сьогодні у нас? – І одразу ж сам відповів: – Ми відзначаємо другий день народження Олександра. Тому й коньячок із собою принесли, так, небагато, до кави, символічно. Однак причина вагома. Хочете, розкажемо про цей другий день
народження?

– Ну, це радше не другий день народження, а перший день мого порятунку, – зауважив Олександр густим басом. – Був і другий день мого порятунку. Але ти продовжуй, Степане, якщо наш співрозмовник хоче послухати цю незвичайну історію, у тебе це краще виходить.

Звичайно, я з радістю погодився, і дід Степан почав свою розповідь:

– Ми із Сашком – двоюрідні брати, я на два роки старший за нього, зараз це, вважайте, майже ровесники, родом з Маріуполя. Перші роки нашого життя мешкали всі гуртом в одному приватному будинку з нашими батьками і бабусею Варварою Павлівною – вона була мамою Сашкового татка і моєї мами – у робітничому селищі на околиці Маріуполя. Як водилося в тих робітничих громадах у Маріуполі (тоді місто називалося Жданов), усі там спілкувалися російською мовою, наші батьки теж. А от наша бабуся Варвара була родом з Луганщини й говорила лише українською, своєю рідною мовою. Тому і я, і Сашко, онуки бабусі Варвари, вже з дитинства володіли обома мовами: російською – від наших батьків, українською – від бабусі. І зрозуміло, коли залишалися вдома з бабусею, то й розмовляли з нею теж українською. Для малих дітей немає проблем в різномовному спілкуванні, якщо це закладається з перших років їхнього життя.

Одного спекотного літа, коли мені було років з п’ять, наші батьки, взявши нас із собою, вирушили за місто, на берег місцевої річки Кальміус. Там тато Сашка – мій дядько Василь – любив ловити раків. Дорослі розстелили на траві недалеко від води велике рядно, розклали якісь закуски, дядько Василь пірнав у воду – там була глибина десь з два метри – і викидав на берег червоних раків. А ми, діти, з цікавістю і певним острахом роздивлялись їх, боячись брати в руки: а раптом хапне своїми клешнями за пальчик! Батьки наші розвели на березі невелике вогнище, прикріпили над ним казанок з водою і почали варити там раків. А самі посідали на рядно грати в карти. Ми із Сашком гралися біля самої річки: наламували з гілок палички й кидали їх у воду, спостерігаючи, як ці деревинки, наче маленькі кораблики в нашій уяві, пливли за нешвидкою течією.

Коли в мене ці гілочки закінчилися, я відійшов до кущів, щоб наламати нових «корабликів». А коли повернуся назад, то… Сашка там уже не було. Я озирнувся навколо: дорослі завзято грали в карти, мого братика з ними не видно, на березі його теж немає. Я підійшов ближче до високого в тому місці берега й уважно подивився на водну гладь річки. І побачив десь трохи нижче за течією від того місця, де ми кидали гілочки, маківку чорноволосої голови Сашка, яка повільно пливла за течією. Тобто він, мабуть, необережно нахилився зі своїм «корабликом» до води й шубовснув у річку! Лише верхівка його голови виднілась над поверхнею.

Що ж я? Як потім розповідали мені дорослі, я не кричав, не метушився, а спокійно підійшов до них і так само спокійно сказав:

– А Сашко в річці.

Дорослі здивовано повернулися до мене, не зрозумівши одразу страшного значення моїх слів. А я повторив:

– Сашко в річці.

Тільки тоді наші мами голосно зойкнули, а мій тато і тато Сашка миттєво підхопилися на ноги. За секунду всі помчали до річки. Дядько Василь на ходу скинув черевики і, як був, в одязі пірнув у воду, під Сашка. Підняв його. Мій тато й мами взяли хлопчика на руки і понесли до застеленого рядна. На щастя, Сашко не встиг захлинутися водою, мабуть, якимось природним інстинктом у воді затримав дихання, тому дуже швидко отямився на берегу. Наші мами, як квочки, кудахкали над ним, розтирали його рушником, а Сашко лише кліпав оченятками і не розумів, чому дорослі над ним так клопочуть. Мене відразу ж піднесли до рангу героя-рятівника, наші батьки сварили одне одного і самі себе, що недогледіли за своїми дітьми, які бавилися в небезпечному місці біля глибокої річки.

Дід Степан замовк і з усмішкою подивився на свого брата. Той теж усміхнувся, покивав головою і додав:

– А я от зовсім нічого не пам’ятаю з тієї історії, чесне слово! Тільки деякі уривки події на березі Кальміуса залишились у пам’яті: наші батьки схилилися наді мною, поцілунки, обійми, якийсь гамір – і все, більше нічого.

– Це й не дивно, – зауважив Степан, – тобі тоді було лише три роки, то що можеш пам’ятати?

Повз нас проходив офіціант, і Степан Анатолійович замовив ще по одній порції кави для всіх нас. А мені підморгнув і сказав тихо:

– У нас ще залишився коньячок.

Я ж запитав:

– А яким був другий день порятунку?

Дід Степан звернувся до брата:

– Може ти, Сашку, сам розкажеш? Бо мене ж там не було, все знаю лише від тебе і твоєї Наталії. – Він повернувся до мене і пояснив: – Наталія – це дружина Сашка.

Олександр Васильович трохи знітився, задумався на секунду і відповів:

– Ні, краще вже ти розповідай, у тебе все виходить до ладу і по порядку. А з мене поганий оповідач. Ти ж усе вже добре від нас знаєш, та й сам нам наполегливо радив…

– Добре, – погодився брат, – розкажу я про цю ще більш трагічну історію.

Нам принесли каву, дід Степан знову, коли офіціант відійшов, долив у кожну чашку трохи коньяку з фляги і почав другу розповідь:

– Отже, це трапилося три роки тому, вже під час великої війни з дикунами-рашистами. Але спочатку маленька передмова. Сашко залишався жити в Маріуполі, а я з батьками ще у свої шкільні роки переїхав спочатку до Вінниці – туди перевели на роботу мого тата, царство йому небесне, а ще пізніше я з молодою своєю дружиною перебрався сюди, до Львова. Звичайно, ми із Сашком контакту не губили, листувалися, телефонували, їздили родинами в гості одні до одних. І от коли в лютому 2022 року почалася велика війна, я наполегливо кликав Сашка і його дружину переїхати до нас, до Львова. Їхні діти вже давно з ними не жили, пороз’їжджалися в іншими містами чи за кордон, як, до речі, і мої, тому місця в нашій квартирі вистачило б усім. А Сашко мені відповідав…

І Степан Анатолійович звернувся до брата:

– Ти пам’ятаєш, що тоді говорив, як заперечував?

Олександр Васильович знову знітився, відповів неохоче:

– Та пам’ятаю я все, ти вже мені зайве не дорікай, а розповідай далі.

І дід Степан продовжив:

– А він мені відповідав: чого ви, бандерівці, мовляв, там панікуєте, – він нас, львів’ян, давно так називав, доброзичливо, не по-злому, жартома. Чого ви панікуєте, вони ж, ці росіяни, нам не вороги, ну прийдуть, ну буде інша влада, але все налагодиться, і ця війна дуже швидко закінчиться. А я йому вже без жартів доводив, що росіяни впродовж всієї історії були нам саме вороги, ще від тих пам’ятних домовленостей Богдана Хмельницького з московським царством наші північні сусіди лише шкодили Україні й нашим людям, і ніколи нам нічого доброго не робили. Постійно брехали у своїй затятій пропаганді про фейкове «возз’єднання братніх народів». Як можна було заново «возз’єднатися» з тими, з ким ніколи до того не було ніякого «з’єднання»? У нас була велика Київська Русь, потім – Гетьманська Україна, а в них значно пізніше за Київську державу виникло московське царство. То яке, до біса, «возз’єднання»? Словом, я намагався довести Сашкові й іншим нашим маріупольським родичам, що росіян треба не зустрічати з облудливими сподіваннями і чекати на спокійне та мирне життя з ними разом, а гнати їх якомога далі від нашої землі. А Сашко мені знов за своє, мовляв, що вони тут з нами будуть поганого робити? Адже в Маріуполі майже все населення спілкується російською мовою, навіть багато хто відверто недолюблює тих, хто послуговується українською. Тож росіяни тут, на Донеччині, нікого з російськомовних не ображатимуть і не чіпатимуть.

– Що правда, то правда, – перебив брата дід Олександр. – Я, наприклад, дуже рідко говорив з кимось у Маріуполі українською після смерті нашої бабці Варвари. На жаль, там дуже багато було так званих «ждунів», які чекали на радісне прибуття «руського міра».

– Так отож, – продовжив Степан Анатолійович, – я так і казав Сашкові: заберіть з квартири все найцінніше: документи, гроші, коштовності, якісь речі, замкніть на два замки і мерщій їдьте до нас, поки не пізно. Якщо все буде нормально, повернетеся згодом назад. До речі, те саме їм радили і їхні діти та внуки, коли телефонували в перші дні війни. А фронт уже наближався до Маріуполя… Але Сашко з дружиною все ще чогось чекали, теж мені, «ждуни»!.. Вибач, Сашку, це я так, спересердя, емоції… Нарешті я вирішив вмовляти не Сашка, а його дружину Наталію. І нагнав їй такого страху з тими росіянами, що вона разом зі мною все ж таки переконала Сашка перебратися до нас. І що ви думаєте? Наступного дня після того, як Сашко з дружиною прибули сюди, до Львова, маріупольські родичі повідомили приголомшливу новину: росіяни почали обстрілювати житлові квартали міста з гармат і ракет, і один снаряд влучив у будинок, де жили Сашко й Наталія! І не просто в будинок, а саме в їхню квартиру! Звісно, все рознесло на друзки. І якби Сашко й Наталія затримались там ще на декілька днів… Не хочу навіть про це й думати… От вам і «братній народ», який прийшов «звільняти» російськомовних… Від чого звільняти? Від миру, від житла, від нормального життя та й від самого життя!

Степан Анатолійович замовк, допив свою каву. А його брат зітхнув і сказав:

– Ось такий мій другий порятунок. Якби не Степан та його наполеглеве вмовляння тікати з Маріуполя, нас з Наталією вже не було б на світі. Ну, а далі ви самі розумієте – ми туди не поверталися. І чи колись повернемось – не знаємо. Квартири нашої немає, а проситися до родичів не хочемо. Може, пізніше перейдемо до когось із наших дітей та онуків.

– Так, деякі наші родичі ще залишилися в Маріуполі, – знову заговорив дід Степан. – Але вони… як би це сказати… Ну, вони і не «ждуни», але, на жаль, і не патріоти України. Просто «мовчуни», пливуть за течією життя. Добре хоч, що живуть на околиці Маріуполя, у районі приватних садиб, де не було руйнувань. Цьогоріч ми, можна сказати, майже припинили з ними спілкування. Хоча знаємо, що їм там зараз дуже нелегко, точніше сказати, дуже важко. Бракує продуктів, ліків, ворожа влада нічого доброго для них не робить, живуть у постійному страху за своє майно, житло, за своє здоров’я і життя. Ай, що тут балакати?..

Степан Анатолійович махнув рукою і знову замовк. Видно було, що він розхвилювався і думки про його рідне місто дитинства Маріуполь йому болять досі. Дід Сашко теж мовчки допивав свою каву. Я зробив останній ковток кави і відставив свою чашку. Хотілось якось розрадити, розвіяти негативні спогади і сумні думки моїх співрозмовників, чимось їх заспокоїти, втішити. Але мене випередив дід Степан. Він підняв голову, весело глянув на мене й на брата і сказав бадьорим голосом:

– Але досить скиглити! Життя триває! Я вірю, ні, я це точно знаю: війна закінчиться справедливо для нас і ми вийдемо з неї очищеними від бруду та брехні, корупції та всіляких ждунів і колаборантів. Україна процвітатиме! Це саме те, чого правителі-рашисти бояться якнайбільше, але їм не дано зупинити майбутнє та закони історії. І, звичайно, ми ще відвідаємо наш рідний Маріуполь, коли він знову стане вільним і українським!

Олександр Васильович з радісною усмішкою тихо поплескав у долоні й промовив:

– Браво, Степане! Це чудовий тост, шкода, що в нас уже немає із собою коньячку.

– Не страшно, – відповів Степан Анатолійович, – ми цей тост повторимо ще більш урочисто в інший час та в іншому місці. І запросимо нашого нового друга, правда ж?

Відтак з усмішкою подивився на мене і підморгнув.

Дякуємо вам за передплату газети онлайн