МОРОЗИВО ДЛЯ ПРИНЦЕСИ

Серпневий день утомив містян спекою. Люди ховалися від сонця на літніх терасах кафе та ресторанів, у затінку дерев, у залах піцерій і кав’ярень із кондиціонерами. Дарина із задоволенням провела б пообіддя за склянкою прохолодного коктейлю, але мусила поспішати.

Після тривалих пошуків роботи дівчина знайшла підхожу вакансію і ще минулого тижня надіслала у відділ кадрів фірми своє резюме, а вчора їй зателефонували і запросили на співбесіду. Дарина довго вибирала, що вдягнути, робила зачіску та макіяж, попри те, з дому вийшла завчасно й вирішила пройтися до офісу пішки.

Невдовзі дівчина зрозуміла, що даремно надала перевагу діловому костюму. Спідниця занадто обтягала, а в піджаку, хоча й світлому, було душно. Ще й втомилася від ходьби на підборах, бо на щодень носила зручне взуття. Але на що не зважишся задля омріяної роботи... Вона мусить виглядати ефектно і стильно.

Дійшовши до парку, Дарина полегшено зітхнула і стишила крок. Дерева дарували приємну прохолоду. Поглянула на годинник: до назначеного часу ще майже сорок хвилин. «Можна й морозива з’їсти, хоч трішки освіжитися», – вирішила і купила улюблене – плодово-ягідне. Сіла на лавку та із задоволенням надкусила холодний десерт. Але морозиво тануло швидше, ніж Дарина встигала ним ласувати. У підсумку на білосніжній блузці та світлій спідниці з’явилися дві ляпки. Дівчина розгнівалась на себе: «От нечупара!». Що ж робити?. Заметушилася, шукаючи в сумці вологі серветки. Вони, звісно ж, не врятували, навпаки – плями стали ще більшими. Дарина викинула недоїдене морозиво у смітник, на очі набіг­ли сльози…

За всім цим уважно спостерігав зі свого авто таксист. Урешті він гукнув:

– Дівчино, вам допомогти?

Розгублена Дарина роззирнулась, побачила таксі на узбіччі й молодого водія у вікні. А тоді в голові майнула думка: «Справді, треба якнайшвидше діста­тися додому й перевдягнутися».

– Так-так, – поспішила до транспорту. – Ви вільні?

Таксист вийшов з автомобіля і відчинив дверцята.

– Називайте адресу!

Їхати було недалеко, тому вже за десять хвилин Дарина метушилась у кімнаті, шукаючи відповідний одяг і поправляючи макіяж: туш разом зі сльозами потекла щоками. Як на зло, всі блузки та сукенки були невипрасуваними. Тому довелось нашвидкуруч одягнути улюблені джинси і барвисту футболку. Адже основ­не – не запізнитися. Тепер уже байдуже, в якому вбранні вона з’явиться перед потенційними роботодавцями.

Дорогою до офісу Дарина розповіла таксистові про те, як вона вирішила перепочити в затінку й поласувати морозивом.

– Я все бачив, – усміхнувся водій. – Одразу стало шкода вашу гарну спідничку та білосніжну блузочку. Мабуть, ви йшли на важливу зустріч.

– Еге, – зітхнула Дарина, – на співбесіду. Хочу влаштуватися на роботу, бо вже пів року не працюю. Та й гроші потрібні.

– Влаштуєтесь, не журіться! До речі, джинси та футболка вам більше личать.

– Так? Дякую! – сором’язливо всміхнулася Дарина, а тоді вкот­ре поглянула на годинник. – Як добре, що ви запропонували допомогу, я б і не здогадалась викликати таксі – настільки розгубилася. Мабуть, пішла б на співбесіду замурзаною. О, ми майже приїхали. Маю ще п’ять хвилин.