МОЛОКО З МЕДОМ

Склалося так, що мої батьки в пошуках роботи подалися, як то кажуть, «на заробітки». Куди вони поїхали насправді, чи вдавалося їм заробляти – я не знаю, та у віці семи років мене відвезли до бабусі, у маленьке містечко на Львівщині. Батьки фактично залишили мене на порозі і зникли, заледве перемовившись із бабусею кількома реченнями. Усе моє майно вмістилося у стару спортивну торбу: це був одяг, здебільшого на мене замалий, та двійко замурзаних ляльок. Як бонус для бабусі – я, звісно, була застуджена. Щоб більше до цієї теми не повертатися, скажу, що матір наступного разу я побачу за чотири роки. Вона приїде нас навідати, привезе мені шоколадку і дитячий конструктор, вип’є чаю і зникне ще на п’ять років. Згодом я довідаюся, що в неї є нова родина – чоловік і двоє дітей. Із братом та сестрою я познайомлюся за багато років, утім, близьких стосунків між нами не виникне. Батька я більше взагалі не побачу. Досі не знаю, чи живий він.

Та не варто про сумне. Ми з бабусею стали крихітною, проте вельми дружною сім’єю, жили непогано. Бабуся, коли мене їй «підкинули», щойно вийшла на пенсію, була активною, бадьорою, вона примудрялася ще й підробляти. Життєрадісна вдача, працьовитість і готовність допомогти сприяла тому, що бабусю любили, а впертість, тверда вдача та гострий язик спонукали людей ще й поважати її. Жалісних «доброзичливців», охочих завести балачку про «бідолашну сироту за живих батьків», бабуся змушувала замовкнути лише поглядом. А від допомоги ніколи не відмовлялася, казала: «У нашому становищі гордість треба запхати в дупу!» Тому приносила для мене іграшки та одяг, з якого виростали чиїсь діти.

Єдина бабусина звичка, до якої я так і не звикла, єдина річ, що породжувала в мене, малої, реальний жах, то була її пристрасть до народних методів лікування. Аптечний арсенал, «хімію» вона визнавала засобами проти важких хвороб, а від усіляких «несерйозних» активно лікувала «домашнім, натуральним і природним». І я одужувала, реально одужувала, бо терпіти це далі було несила. Скажімо, в разі нежитю бабуся закапувала ніс соком цибулі, зазвичай розведеним теплою водою. Якось бабуся цибулю натерла, сік крізь марлю вичавила, а тоді відволіклася. Коли повернулася, відразу схопила піпетку і закапала мені носа. Відчуття було таке, наче та цибуля крізь ніс потрапила в мозок. Як же я волала! Бабуся спершу злякалася, а тоді довго сміялася, казала, що нежить тепер утече світ за очі. Куди там?

Окрім цибулевого, мені в ніс крапали ще морквяний сік і алое. Морквяний бабуся визнала непридатним, а от алое захопилася серйозно, і я була втішена, бо після цибулі то було майже приємно. А ще часом у разі особливо затяжного нежитю ніс треба було «прогрівати» – бабуся варила два курячі яйця, загортала їх у марлю, прикладала з обох боків носа і наказувала мені «гріти пазухи». Я не дуже тямила, де ті пазухи, та тримала яйця старанно. Іноді така близькість їжі спонукала мене тихцем почистити і з’їсти один або й обидва «нагрівальні елементи», і це, мабуть, змусило бабусю відмовитися від цього методу: яйця в ті часи коштували дорого.

«Дихати над картоплею» – це вже проти кашлю. Бабуся урочисто ставила варити каструлю картоплі в мундирах, з готової картоплі зливала окріп, ставила баняк на табуретку, садила мене на ослінчик і накривала нас із каструлею великим синім покривалом. Було спекотно, моє обличчя швидко вкривалося чи то потом, чи парою, я намагалася тихцем підняти покривало і схопити бодай ковток повітря, та бабусю не проведеш, вона сиділа поруч і стежила, щоб я не ухилялася від лікування.

Усілякі натирання та компреси я також пережила. Мене натирали гусячим, козячим і особливо дефіцитним борсучим жиром. Бабуся терла азартно, до почервоніння шкіри, і вибору, крім як заплющити очі та перетерпіти, у мене не було. Щодо компресів, то улюбленими були знайомі багатьом гірчичники, червоні прямокутні сліди залишалися на спині та грудях іще наступного дня, і ком­прес із самогонки. Цей метод був доволі мирним, хіба що тхнуло немилосердно.

Єдиний напій, який мав беззаперечну цілющість у разі застуди, то було молоко. Чого тільки бабуся в те молоко не додавала… Їй постійно хтось розповідав новий рецепт, і бабуся все випробовувала на мені. Молоко із содою та медом, молоко з цибулею та медом, молоко з маслом какао (дефіцит!) смакували гидезно, на тлі всього цього молоко з маслом та медом було цілком прийнятним. Років із десяти, коли бабуся вже доручала мені самостійно готувати собі молоко, я просто її обманювала і масла в напій не додавала. А тепле молоко з медом смакувало чудово.

Ну існують же нормальні ліки, правда? Чай з малиновим варенням, наприклад? Я ж бачила, як сусідка тітка Надя принесла бабусі баночку малини, перетертої з цукром! А ще було класно, коли бабусі хтось приніс для мене шматочок меду в сотах. Ото смакота була! Бабуся дозволяла мені відрізати щодня маленький прямокутник, і я тримала його в роті, аж поки він увесь не танув, а першого разу взагалі разом із воском з’їла.

Якось я поверталася зі школи, трохи змокла, добряче змерзла, та ще й виявила, що хата зачинена. І куди могла піти бабуся? А основне – коли повернеться? Я сиділа на дерев’яній сходинці ґанку, відчувала, як холод потроху заповзає мені під светр, крізь шкіру, і ось уже мені холодно так, що аж зуби дзенькають. Ну все, застуда мені гарантована… Та мене турбувала не застуда, а дивний біль у животі. Він, звісно, болів раніше, але так дивно – вперше. Я вирішила, що то, мабуть, апендицит.

Торік в Ірки з її класу був апендицит, і дівчинка, коли її виписали з лікарні, із задоволенням розповідала у класі «страшилки» про пекельний біль і моторошну операцію, навіть шрам показувала. Перспектива повторити цей шлях лякала мене до гикавки, та ще більше я боялася сказати бабусі. Отож я сиділа скулена якийсь час, на мене найшло чи то заціпеніння, чи дрімота, я не відразу помітила, як хтось зайшов на подвір’я. Я смикнулася від несподіванки, заціпеніння нехотячи спало. Спершу я вирішила, що нарешті повернулася бабуся, та переді мною стояла сусідка Діанка. Мені, четвертокласниці, Діана тоді здалася зовсім дорослою дівчиною – висока, з вибіленим волоссям, із підведеними очима, Діана насправді мала лишень чотирнадцять років.

Ми витріщалися одна на одну, певно, цілу хвилину.

– Твоя бабуся вдома? – першою порушила тишу Діана. У мене виникло відчуття, що вона не знає, як мене звуть. Я знаю, що вона Діана, а вона мене навіть запам’ятовувати не має наміру.

Я не мала сили відповісти словами, просто похитала заперечливо головою.

– Зрозуміло… – невизначено відповіла Діана, крутнулася на підборах і зробила крок у напрямку хвіртки. Мені-от нічого не було зрозуміло, та питати щось було важко. Навіть рота розтуляти не хотілося. Біля хвіртки вони й перетнулися – Діана і моя бабуся. Втім, коли бабусин погляд спинився на моїй скоцюрбленій персоні, вона забула запитати, чого ж хоче візитерка, шукала в торбі ключі й приповідала:

– Та що ж ти така безпорадна?! Змок­ла, змерзла! Хоч би до сусідів зайшла чи що! А в мене от олія закінчилася, я в гастроном побігла! А там Вірочка Пет­рівна з моєї колишньої роботи! Ну, ми й перекинулися кількома словами… – бабуся, мабуть, дуже нервувалася, ще й почувалася винною, тому говорила дуже гучно, майже кричала і метушилася – одночасно скидала із себе плащ і поривалася роздягати мене, наче трирічну. Однак на Діану, яка зайшла слідом за нами, ніхто не зважав. Зрештою, бабуся втомилася від власної метушні і знесилено сіла на табуретку, я скористалася ситуацією й вислизнула за двері, банально в туалет.

– Тобі чого? – бабуся таки звернула увагу на Діанку, яка підпирала стіну.

– У вас йод є?

– Йод? Ти порізалася? – здивовано перепитала бабуся, яка вже достатньо відпочила, скинула плащ, помила руки і саме щось шукала в холодильнику.

– Ні, не порізалася… Мені треба декілька крапель, я решту принесу.

– Зараз знайду. 

Бабуся врешті знайшла в холодильнику те, що шукала, – молоко – і поставила його на плиту, підігрівати.

Тим часом я в туалеті зробила жахливе відкриття: у мене точно апендицит і я, певно, помру. Пляма крові на трусиках, безумовно, свідчила про те, що справи мої кепські. Я обережно повернула білизну й одяг на місце й зазирнула в кухню.

– Ба…

– Що? – бабуся саме шукала в аптечці йод для Діанки.

– Ходи сюди… – бабуся, яка, очевидно, йоду в кухні не знайшла, пішла у ванну, там теж була шафка, і заходилася шукати йод там.

– Що там у тебе?

– Кров!

– Де?! – і навіщо я це сказала, он як бабуся жахнулася.

– Ну… там… – я зробила якийсь невиразний жест у напрямку «зони лиха», а тоді декілька секунд спостерігала, як змінюється вираз бабусиного обличчя – від цілковитого нерозуміння до спантеличення та осяяння.

– І… багато? Крові багато?

– Ні, плямка…

– Тоді почекай хвилинку, віддам Діані йод. – Бабуся повернулася до кухні, я чомусь попленталася за нею, наче теля на налигачі.

– Ось тобі йод, – бабуся поставила пляшечку на тумбу біля дверей і гайнула до молока. – О, встигла, молоко тепленьке, якраз добре пити!

– А можете мені ще дати скляночку молока? – Діанка здавалася чи то розгубленою, чи то наляканою.

– Молока тобі? Замерзла, так? Покласти тобі меду?

– Ні, мені просто… – Діанка взяла простягнуте горнятко молока, та замість того, щоб пити, поставила його на тумбу біля дверей, миттю довгим нігтиком здерла корок із йоду і хлюпнула трохи густої коричневої рідини в молоко. Тоді гучно видихнула і випила молоко кількома ковтками:

– Дякую!

Ото, мабуть, я вперше і востаннє споглядала свою бабусю із роззявленим від подиву ротом і міркувала, чи зараз молоко з йодом не виявиться новим рецептом від застуди. Бабуся, здавалося, опанувала себе, сіла на краєчок табуретки і промовила:

– Не роби цього…

– Я вже все перепробувала: і шафу совала, і зі столу стрибала, і в гарячій ванні сиділа! Такій гарячій, що ледь не зімліла від спеки! А Людка сказала, що я неправильно сиділа, треба було у воду сухої гірчиці всипати! А багато сипати, ви не знаєте?

– Не знаю. І знати не хочу. Не роби цього, так можна і на той світ піти, разом із тією дитиною ненародженою…

– Ну і неха-а-ай… – Діанка раптом скривилася і зарюмсала. – Краще померти, ніж… Батьки однаково вб’ють, коли дізнаються…

Бабуся пригорнула Діанку, гладила по спині, наче п’ятирічну малючку, яка забила коліно, а Діанка шморгала носом, розмазувала обличчям патьоки туші й усе не припиняла плакати.

– Хочеш, піду з тобою до твоєї мами? Зізнаватися ж таки доведеться…

– Не треба. Може, все минеться, га? Може, йод спрацює, буде викидень, і я забуду про все це, наче про страшний сон. Не треба.

Діанка пішла геть, а я почала діймати бабусю запитаннями, бо втямила мало:

– Бабо, а чого вона йоду напилася? Вона здуріла?

– Ой, дитино, часом мені здається, що увесь світ тихо збожеволів, просто не всі це помітили… Краще поговорімо про твою криваву пляму.