«МОЛИСЬ І ЛЮБИ»

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Людмила ГЛУХОВА

01 листопада 09:32

517

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

– Бо треба було таки йти за Андрія! – коментувала мама кожен рух Марини. – Але ж ти не хотіла мене слухати.

Марина задивилася на кофтинку, аби лиш не нагадати матері, що саме вона у Вадимові вбачала гідного супутника для доньки, та вирішила промовчати. Що тепер змінять ці слова?

– А це тобі навіщо тепер? – мама взяла з рук Марини футболку з написом «Люблю свого чоловіка».

– Вікна митиму, – нервово пхнула у валізу та у відповідь.

…Коли автобус, зробивши коло, поїхав у зворотному напрямку, жінки швиденько звернули на знайому стежку. Мама нервово озиралася: не хотіла зустріти когось знайомого. Ні, Марина частенько приїздила до батьків, але чомусь здавалося, що все село вже ознайомлене з їхніми сімейними перипетіями. А якщо побачать її з цією здоровенною валізою та з кількома пакетами, то й ті, що не чули пліток, здогадаються. На щастя, спекотна днина не сприяла допитливим, отож мама з донькою щасливо дісталися до свого подвір’я. Марина сіла на канапу у своїй кімнаті, прочинила вікно. Кажуть, удома і стіни лікують. А вона ж наче й не хвора, не прооперована, а здавалося б, десь усередині затаїлася скалка, через яку болить усе тіло. Батько повернувся з пасіки, поцілував доньку, як у дитинстві, у волосся – і від того стало ще сумніше на душі.

– Що робитимеш далі? – запитав після доньчиної сповіді.

– Ще не знаю, – знизала плечима у відповідь. – Наразі хочу відіспатися.

За вікном п’янко пахла матіола. Тато лагодив косарку, а мама намагалася перекричати її шум, доводячи чоловікові, що він мав би поговорити із зятем. Але косарка таки взяла гору… Марина заснула нескоро. Чи відвикла від подушки, чи після міської метушні підозрілою здавалася тиша за вікном, а ніби місця собі не могла знайти. Потім іще це світло. Здавалося, хтось навмисне увімкнув величезний ліхтар навпроти її вікна. Аж раптом стрепенулася. Світився зовсім не ліхтар, то палав вогонь у сусідньому дворі. Дивно, що не було чутно гамору, ніхто не гасив пожежу. «Всі ж сплять!» – збагнула Марина і відразу кинулася до спальні батьків. Спали не лише вони, спали й сусіди, у яких горіла клуня і зайнялася хата.

Марина вперше рятувала людей від реальної біди. За родом своєї діяльності вона щодня зіштовхувалася з оцим «Мариночко, рятуйте, у мене зламався ніготь», «Ой, така біда: побачення на носі, а в мене змилася фарба на волоссі», бо ж працювала адміністратором у салоні краси, але щоб справжнє лихо – то вперше. Молодиця намагалася і пожежу гасити, і води набирати, а потім сіла за кермо батькового авто й повезла непритомну сусідку до лікарні. Тієї ночі Марина так і не заснула…

– Візьміть каву, будь ласка, – почула над собою і зрозуміла, що задрімала, сидячи на лаві в лікарняному коридорі.

Перед Мариною стояв незнайомець. Але ж ні, це той чоловік, з яким учора вони гасили пожежу. Та й саме він був власником тієї оселі.

– Я навіть не знаю, як вам подякувати за те, що ви нас урятували. Ми збирали сіно, потомилися і заснули. Звідки те полум’я взялося? Ой, основне, що всі живі-здорові.

– А дружина? – запитала Марина. – Дружина ж знепритомніла.

– З нею все добре, дякувати Богові. Оксана знепритомніла від переляку. Розумієте, вона вагітна, а коли побачила, що все палає... Дуже добре, що ви відвезли її у лікарню. Невдовзі заберу її додому. До речі, я ваших батьків знаю, а з вами не знайомий. Мене звати отець Дмитро, я новий священник у селі.

– Марина, – усміхнулася втомлено.

«Оце так почалося нове життя, – міркувала Марина дорогою додому. – Пожежа, сусід-священник. За тим усім свої проблеми здаються піщинками, бо ж розумієш, що за якусь мить можна втратити майно, а що найгірше – життя».

І Марина вже не хотіла плакати від розуміння своєї втрати, а може, просто дуже втомилася і прагнула швидше повернутися додому.

– Доню, ну ти й розумничка, – обійняв тато на порозі. – Як ти побачила все те? Якби не ти, страшно й подумати.

– Так, ану тихіше, – мама приклала палець до вуст, – діти ж у хаті сплять.

Марина здивовано поглянула на маму. Тихенько прозирнула у вітальню. На розкладеному дивані, тісненько притулившись, спало двоє хлоп’ят. Що ж, пожежу ліквідовано, усіх врятовано, можна й собі відпочити.

Надвечір на подвір’я завітав отець Дмитро.

– Я хочу запросити вас усіх на подячну літургію, яку відправлятиму завтра. Ви ж наші рятівники, особливо ви, Марино.

Бажання йти до церкви жінка особливого не мала, але вважала, що негарно відмовлятися. Аби уникнути зайвих балачок, дочекалася, коли з церкви пішли всі, навіть батьки, затрималася на декілька хвилин перед іконами і поспішила до виходу.

– Марино, візьміть подарунок, – отець простягнув їй невеличку ікону в дерев’яній рамі. – Це від нашої родини вашій. Знаєте, я тоді, в лікарні, звернув увагу на вашу футболку. То не кожна жінка визнає, що любить свого чоловіка, бо скрізь тільки й чую, які чоловіки погані. Але що там казати, чоловіки часто самі винуваті. Та у вас нехай усе й надалі буде добре.

Марина спершу здивувалася: звідки він знає про футболку, а потім згадала, що вдягла тієї ночі перше, що потрапило до рук, а потім опустила очі:

– Та не буде в нас уже добре. І взагалі, ніяк не буде. Я невдовзі подам на розлучення, от тільки чоловік приїде з рейсу.

Отець Дмитро й собі не підводив очей і мовчки сів на лаву, наче намагався розговорити Марину, а вона чомусь вирішила вилити душу саме священникові.

***

З Вадимом вони були знайомі ледь не з дитинства. Він приїздив у село до бабусі, й вони залюбки грали у квача і в піжмурки, ходили до річки купатися і робили свищики з кульбаби. А от з Андрієм вони познайомилися вже під час навчання. Батько хлопця, вийшовши на військову пенсію, вирішив повернутися в село до батьків, у родинне гніздечко, змінивши міську квартиру на 14-му поверсі на затишний будинок у кущах білого бузку. Андрій не надто поділяв бажання батьків, але був змушений звикати до нових умов. Він виявився здібним учнем та вмілим спортсменом, і вже невдовзі у школі щовечора залюбки грали у волейбол.

Після гри Андрій часто проводжав Марину додому, і за розмовами десять хвилин дороги переростали в годину. А влітку, коли Андрій за звичкою проводжав дівчину, Вадим гонорово крокував поруч, не залишаючи їх наодинці.

Потім вони стали випускниками, і кожен поринув у своє життя. З Андрієм бачилися дуже рідко: батько за допомогою своїх зв’язків влаштував синові майбутнє юриста, а Марина пішла навчатися в місто, де жив Вадим. Її студентство в педагогічному гуртожитку тривало недовго, бо незабаром хлопець покликав Марину заміж. Його рішення не змінили ні протести батьків, мовляв, ще ж такі молоді, ні те, що дівчина не відчувала до нього палкого кохання. Марині подобалась його увага, стиль поведінки. Загалом Вадим був непоганим нареченим, але з відповіддю дівчина не поспішала.

Наче чекала такої ж пропозиції від Андрія, а той не поспішав чи й не планував робити такий крок. І Марина таки погодилася: стала дружиною Вадима й переїхала у квартиру, яку він винаймав. Усе було добре, хлопець оточив Марину великою турботою і ласкою, виконував усі її забаганки. Потім навіть вирішив ходити в морські рейси, – там гарно заробляють, а він мріяв про власне сімейне гніздечко. Це він сам купив ті футболки: собі – «Я люблю свою дружину», а їй – «Я люблю свого чоловіка». І Марина із вдячності носила її, дбала про чоловіка, готувала, чекала його з рейсу.

А потім помітила холод між ними. Наче Вадим почав привозити той холод зі собою, носився з ним у квартирі, а коли їхав, залишав для забавки Марині. «У тебе є інша?» – запитала якось, коли помітила, що вони перестали розмовляти. Вадим не видав ні звуку, просто одягнувся і вийшов. Повернувся вночі, постелив у сусідній кімнаті… Потім він пішов у рейс, а Марина зібрала речі…

– Марино, то ви любите свого чоловіка? – запитав священник, коли жінка закінчила розповідати.

– Я? Після цього? – підвела здивовано брови.

– Ні, не «після» і не «до». А просто – «люблю» або «не люблю». Тут вам самій треба визначитися. Я ж дам вам пораду: фільм такий є – «Їж. Молись. Люби». Отож моліться і любіть, а Бог вам допоможе.

Якщо першу частину поради священника Марина ще сприйняла як належне, бо ж що ж іще міг запропонувати отець, як не молитву, а от «люби» породило в жінки іронічну посмішку. Кого «люби»? Що «люби»? Хіба ж вона не через любов зараз тут, у батьківській оселі, уникає зайвих очей і запитань? Краще б порадив їй піст чи прощу! Тоді ти маєш якісь пункти до виконання, подумки кладеш «галочки» і чекаєш.

***

– Вмієте ви знаходити мову з дітьми, Марино, – прокоментував якось отець Дмитро, помітивши, що його хлоп’ята не відходять від Марини, яка саме перебирала посуд, знятий з горища. – Вчителювати не хотіли?

– Хотіла, я ж вихователь за освітою, навіть на практиці в садочку була. А коли пішла влаштовуватися на роботу, то моє прізвище в зошит товстелезний записали. Досі чекаю, що зателефонують. Хоча насправді не чекаю, – Марина із сумом усміхнулася.

– Знаєте, Марино, – священник уже хотів іти, та раптом видав: – А не хочете допомогти нам у літньому таборі? Вибачте, може, я дурницю сказав: ви все ж у відпустку приїхали до батьків. Просто я помітив, що ви гарно ладнаєте з дітьми, а я ж склав програму, все підготував. Із дітками мала б працювати моя дружина, але після цієї пожежі хвилююся, чи сама дасть лад.

Марина спершу випалила: «Чого ж ні, можна», а потім подумала: а воно варте того? Хотіла ж заховатися від усіх і всього, накритися з головою пледом на канапі і… плакати? Думати? Розвивати в голові якісь сценарії подальшого життя? Ні, таки, певно, краще буде в таборі. Можна принаймні спробувати.

У перші дні Марині здавалося, що це все відбувається не з нею. Ранкова зарядка на церковному подвір’ї, читання з «Життія святих», рухливі ігри, молитва перед обідом у трапезній – це все було новим не лише для дітей, а й для Марини. Вона вчила молитов, дізнавалася про життя тих, хто постраждав за віру, і не мала часу на інші роздуми.

Аж тут життя піднесло несподіванку: Андрій, той самий, що проводжав колись додому, її давній друг, приїхав освячувати нове авто. Приїхав і зустрів Марину, спершу не впізнав, навіть подумав, що вона дружина священника, а потім усе якось закрутилося...

Марині подобалося, що Андрій проводжає її, висмикує дорогою квітки і ховає за плечима, перш ніж підійде. Подобалося, але водночас боялася. Боялася всього: пліток, чужих поглядів, навіть себе саму. Андрій не дозволяв собі зайвого, але сам факт того, що вона не була байдужою до цих знаків уваги, її бентежив. Андрій був розлученим чоловіком, і вона залишалася дружиною лиш фактично, та якось дуже несподівано все це відбувалося.

Потроху Марина призвичаїлась і до другої частини поради. Виявляється, насправді можна любити все, що робиш, коли робиш те, що любиш. Та й ця зустріч з Андрієм… Може, її шанс на «Люби»?

– Мариночко, я за декілька днів їду. З’явився клієнт, якого не можу довірити своїм помічникам, – пояснив Андрій своє запрошення на прогулянку.

Увесь день вони провели в сусідньому містечку, де завдяки гарній легенді й архітектурному комплексу завжди юрмилися туристи.

– Я хочу запропонувати тобі допомогу, – почав Андрій, коли вони примостилися на лаві під розлогою липою. – Приїжджай до мене. Ну, може, я не так висловився, не прямісінько до мене, а в місто. Там і вакансій більше, і легше нове життя починати. Хочеш, я тебе секретарем візьму? Хоча що я там кажу? Марино… – він ніжно торкнувся її руки: – Я був би не проти, якби ти переїхала до мене. Дурний я був, що відпустив тебе так просто.

Молода жінка знітилася від почутого і не знала, як реагувати. Якийсь серіальний сценарій! І колишнє кохання, і нове життя – лиш бери і смакуй. Не кожному такий шанс випадає! До того ж це Андрій, той самий, лиш мудріший і трошечки старший, аніж тоді, коли вона мріяла про цей момент. Від несподіванки присьорбнула з паперової склянки і випалила:

– А що за терміновий клієнт?

– Та, уявляєш, він моряк, ходить у рейси. У нього там якісь проблеми почалися, а це вартісна справа, не хочу проґавити ані гроші, ані шанс здобути собі гарну репутацію.

Згадка про моряка навіяла Марині сум, бо моряк асоціювався в неї з Вадимом. Коли ж він тільки встиг, перебуваючи в рейсах, знайти собі коханку? Он у людей які проблеми бувають, а цей встигав усюди.

Три дні у столиці Марина сприймала як випробування. От якщо їй тут сподобається, а втрачати, власне, нічого, то й переїде і, може, навіть до Андрія. А що тут такого? Вони гарно ладнають між собою, снідаючи та вечеряючи разом. Чоловік здається щасливим, бо в його парубоцькій обителі запорядкувала жіноча рука, пахне картоплею та стейками. Добре, що вона наважилася приїхати, так би мовити, в гості, а там побачить.

– Андрію, а можна розлучення оформити без моєї присутності? – запитала несміливо.

– Тепер, дорогенька, все можна, – клацнув пальцями Андрій. – До того ж копії документів твого колишнього в мене є.

– Нічого собі! – здивувалася Марина, відчувши раптом, як саме слово «колишній» вкололо її.

– А я хіба тобі не казав? Ця справа з моряком – твій теж був на тім судні. У них там виникли великі проблеми, звісно, йому я найменше хотів допомагати, але, сама розумієш, команду треба рятувати. Та нічого, ми відіграємося. Якщо ти згодна розлучатися, я з нього візьму все, що лиш можна.

– Не треба нічого з нього брати, – відмахнулася Марина.

– Ну, може, й не треба, він і так добряче понервувався. Мав нездоровий вигляд, я казав йому, що добре було б у санаторій на лікування тепер, а він відмахнувся, мовляв, інші справи. Може, весілля на носі, може, пологовий. Я, Мариночко, нічому не здивуюсь.

***

– Тітко Марино, а в нас сестричка народилася, вже вдома, – почула здаля, коли повернулася, голоси сусідських хлопчиків. – Мама назвала її вашим іменем – Мариною, бо каже, що ви її рятівниця.

Дівчина аж заплакала від несподіванки і радості. А хлоп’ята жебоніли далі:

– Знаєте, татова машина якраз зламалась, то маму якийсь дядько з вашого подвір’я в пологовий завіз.

– Який іще дядько? – здивувалася.

– Хлопці, тітка Марина з дороги, ви б їй пакет допомогли нести, а не проходу не давали, – нагодився і сам отець Дмитро.

Марина всміхнулася:

– Вітаю, я така рада за вас з Оксаною!

– А ви приходьте ввечері на чай, побачите Маринку маленьку, приходьте.

Дівчина не відмовила. Накупила смаколиків дітям і вирушила. Лиш потім спіймала себе на думці, що забула вдома спитати про дядька, який відвозив Оксану в пологовий.

У сусідів пахло ромашкою і дитячою олійкою. Маленька Маринка тихенько посапувала в колисочці, а подружжя було таким щасливим, що Марина мимоволі порівняла його зі Святим Сімейством на іконі, яку їй подарував отець.

– Ну, знайомити вас потреби немає, – почула коментар священника, коли проходила у вітальню. Аж застигла від несподіванки на порозі: за столом сидів… Вадим. Коли зайшла Марина, він встав, усміхнувся, і очі на його схудлому обличчі заблищали якось по-особливому.

– Але слухайте, друзі мої, як цікаво: від пожежі нас урятувала жінка у футболці з написом «Я люблю свого чоловіка», а в пологовий Оксанку відвіз чоловік у футболці «Я люблю свою дружину».

– Та, – махнув рукою Вадим, – смокінга не взяв зі собою, а футболка гарна.

– Тільки вона дурнувато дивиться на тобі, – тицьнула пальцем Марина, коли вони вийшли від сусідів. – Хоча, може, в тебе є вже інша дружина, тоді, будь ласка, не знімай.

Вадим вхопив її за руку:

– Маринко, який я радий тебе бачити! Ти не уявляєш! Думав, що вже сидітиму у в’язниці в далекій чужій країні – ні зателефонувати, ні написати.

Марина хотіла зупинити його, мовляв, мені байдуже, але Вадим розповідав далі:

– Повернувся додому, тебе немає, речей немає. Думав, ти в батьків, приїхав, кажуть, поїхала в місто. А Тут Оксана просить завезти її в лікарню. Всю дорогу молився, щоби встигнути.

– Ти? Молився? – здивувалася жінка.

– А ти думала, я – безбожник? Ти ніколи не питала про це. А мене бабуся навчила молитися.

Марина вже хотіла йти, як раптом Вадим упав на коліна перед нею, обійняв її так, що жінці забракло повітря.

– Я винен, Мариночко, перед тобою, я знаю. Дурень, покидьок, сволота! Не знаю, що на мене найшло. Присягаюся, нічого серйозного в мене не було з тією жінкою. Так, інтрижка… Я просто втомився відчувати себе нелюбим, навіть пошкодував, що одружився з тобою, бо гадав, моєї любові вистачить на двох. А ти жила зі мною, наче із вдячності чи із жалю. Але я, незважаючи на все, люблю тебе!

І додав:

– І футболку носитиму!

За декілька днів Оксана стала хрещеною маленькій Маринці.

– Ну, як, Марино, літо закінчується, стільки всього сталося, – промовив священник, спостерігаючи, як Вадим грайливо носить його донечку, – ви щось вирішили?

Марина зітхнула. У Києві на неї чекали Андрій і нове життя, тут раз у раз виринав Вадим у своїй дурнуватій футболці та чомусь породжував у її душі щиру радість уже хоча б тим, що повернувся живим.

– Ви колись питали мене, чи кохаю я свого чоловіка. А я цього, виявляється, і не знала. І досі не знаю. Така ображена на нього! Така зла! Але й сама піддалася спокусі, не краща. Так боюся помилитися у своєму виборі. Що ви мені порадите?

– Ну, Марино, моя порада і досі та ж: «Моліться і любіть». Ви, до речі, футболку свою викинули?

Марина здивовано заперечила.

– Тоді самі знаєте відповідь на своє запитання, – розвів задоволено руками священник.