«МОЛИСЬ І ЛЮБИ»

– Бо треба було таки йти за Андрія! – коментувала мама кожен рух Марини. – Але ж ти не хотіла мене слухати.

Марина задивилася на кофтинку, аби лиш не нагадати матері, що саме вона у Вадимові вбачала гідного супутника для доньки, та вирішила промовчати. Що тепер змінять ці слова?

– А це тобі навіщо тепер? – мама взяла з рук Марини футболку з написом «Люблю свого чоловіка».

– Вікна митиму, – нервово пхнула у валізу та у відповідь.

…Коли автобус, зробивши коло, поїхав у зворотному напрямку, жінки швиденько звернули на знайому стежку. Мама нервово озиралася: не хотіла зустріти когось знайомого. Ні, Марина частенько приїздила до батьків, але чомусь здавалося, що все село вже ознайомлене з їхніми сімейними перипетіями. А якщо побачать її з цією здоровенною валізою та з кількома пакетами, то й ті, що не чули пліток, здогадаються. На щастя, спекотна днина не сприяла допитливим, отож мама з донькою щасливо дісталися до свого подвір’я. Марина сіла на канапу у своїй кімнаті, прочинила вікно. Кажуть, удома і стіни лікують. А вона ж наче й не хвора, не прооперована, а здавалося б, десь усередині затаїлася скалка, через яку болить усе тіло. Батько повернувся з пасіки, поцілував доньку, як у дитинстві, у волосся – і від того стало ще сумніше на душі.

– Що робитимеш далі? – запитав після доньчиної сповіді.

– Ще не знаю, – знизала плечима у відповідь. – Наразі хочу відіспатися.

За вікном п’янко пахла матіола. Тато лагодив косарку, а мама намагалася перекричати її шум, доводячи чоловікові, що він мав би поговорити із зятем. Але косарка таки взяла гору… Марина заснула нескоро. Чи відвикла від подушки, чи після міської метушні підозрілою здавалася тиша за вікном, а ніби місця собі не могла знайти. Потім іще це світло. Здавалося, хтось навмисне увімкнув величезний ліхтар навпроти її вікна. Аж раптом стрепенулася. Світився зовсім не ліхтар, то палав вогонь у сусідньому дворі. Дивно, що не було чутно гамору, ніхто не гасив пожежу. «Всі ж сплять!» – збагнула Марина і відразу кинулася до спальні батьків. Спали не лише вони, спали й сусіди, у яких горіла клуня і зайнялася хата.

Марина вперше рятувала людей від реальної біди. За родом своєї діяльності вона щодня зіштовхувалася з оцим «Мариночко, рятуйте, у мене зламався ніготь», «Ой, така біда: побачення на носі, а в мене змилася фарба на волоссі», бо ж працювала адміністратором у салоні краси, але щоб справжнє лихо – то вперше. Молодиця намагалася і пожежу гасити, і води набирати, а потім сіла за кермо батькового авто й повезла непритомну сусідку до лікарні. Тієї ночі Марина так і не заснула…

– Візьміть каву, будь ласка, – почула над собою і зрозуміла, що задрімала, сидячи на лаві в лікарняному коридорі.

Перед Мариною стояв незнайомець. Але ж ні, це той чоловік, з яким учора вони гасили пожежу. Та й саме він був власником тієї оселі.

– Я навіть не знаю, як вам подякувати за те, що ви нас урятували. Ми збирали сіно, потомилися і заснули. Звідки те полум’я взялося? Ой, основне, що всі живі-здорові.

– А дружина? – запитала Марина. – Дружина ж знепритомніла.

– З нею все добре, дякувати Богові. Оксана знепритомніла від переляку. Розумієте, вона вагітна, а коли побачила, що все палає... Дуже добре, що ви відвезли її у лікарню. Невдовзі заберу її додому. До речі, я ваших батьків знаю, а з вами не знайомий. Мене звати отець Дмитро, я новий священник у селі.

– Марина, – усміхнулася втомлено.

«Оце так почалося нове життя, – міркувала Марина дорогою додому. – Пожежа, сусід-священник. За тим усім свої проб­леми здаються піщинками, бо ж розумієш, що за якусь мить можна втратити майно, а що найгірше – життя».

І Марина вже не хотіла плакати від розуміння своєї втрати, а може, просто дуже втомилася і прагнула швидше повернутися додому.

– Доню, ну ти й розумничка, – обійняв тато на порозі. – Як ти побачила все те? Якби не ти, страшно й подумати.

– Так, ану тихіше, – мама приклала палець до вуст, – діти ж у хаті сплять.

Марина здивовано поглянула на маму. Тихенько прозирнула у вітальню. На розкладеному дивані, тісненько притулившись, спало двоє хлоп’ят. Що ж, пожежу ліквідовано, усіх врятовано, можна й собі відпочити.

Надвечір на подвір’я завітав отець Дмитро.

– Я хочу запросити вас усіх на подячну літургію, яку відправлятиму завтра. Ви ж наші рятівники, особливо ви, Марино.

Бажання йти до церкви жінка особливого не мала, але вважала, що негарно відмовлятися. Аби уникнути зайвих балачок, дочекалася, коли з церкви пішли всі, навіть батьки, затрималася на декілька хвилин перед іконами і поспішила до виходу.

– Марино, візьміть подарунок, – отець простягнув їй невеличку ікону в дерев’яній рамі. – Це від нашої родини вашій. Знаєте, я тоді, в лікарні, звернув увагу на вашу футболку. То не кожна жінка визнає, що любить свого чоловіка, бо скрізь тільки й чую, які чоловіки погані. Але що там казати, чоловіки часто самі винуваті. Та у вас нехай усе й надалі буде добре.

Марина спершу здивувалася: звідки він знає про футболку, а потім згадала, що вдягла тієї ночі перше, що потрапило до рук, а потім опустила очі:

– Та не буде в нас уже добре. І взагалі, ніяк не буде. Я невдовзі подам на розлучення, от тільки чоловік приїде з рейсу.

Отець Дмитро й собі не підводив очей і мовчки сів на лаву, наче намагався розговорити Марину, а вона чомусь вирішила вилити душу саме священникові.

***

З Вадимом вони були знайомі ледь не з дитинства. Він приїздив у село до бабусі, й вони залюбки грали у квача і в піжмурки, ходили до річки купатися і робили свищики з кульбаби. А от з Анд­рієм вони познайомилися вже під час навчання. Батько хлопця, вийшовши на військову пенсію, вирішив повернутися в село до батьків, у родинне гніздечко, змінивши міську квартиру на 14-му поверсі на затишний будинок у кущах білого бузку. Андрій не надто поділяв бажання батьків, але був змушений звикати до нових умов. Він виявився здібним учнем та вмілим спортсменом, і вже невдовзі у школі щовечора залюбки грали у волейбол.

Після гри Андрій часто проводжав Марину додому, і за розмовами десять хвилин дороги переростали в годину. А влітку, коли Андрій за звичкою проводжав дівчину, Вадим гонорово крокував поруч, не залишаючи їх наодинці.

Потім вони стали випускниками, і кожен поринув у своє життя. З Андрієм бачилися дуже рідко: батько за допомогою своїх зв’язків влаштував синові майбутнє юриста, а Марина пішла навчатися в місто, де жив Вадим. Її студентство в педагогічному гуртожитку тривало недовго, бо незабаром хлопець покликав Марину заміж. Його рішення не змінили ні протести батьків, мовляв, ще ж такі молоді, ні те, що дівчина не відчувала до нього палкого кохання. Марині подобалась його увага, стиль поведінки. Загалом Вадим був непоганим нареченим, але з відповіддю дів­чина не поспішала.

Наче чекала такої ж пропозиції від Андрія, а той не поспішав чи й не планував робити такий крок. І Марина таки погодилася: стала дружиною Вадима й переїхала у квартиру, яку він винаймав. Усе було добре, хлопець оточив Марину великою турботою і ласкою, виконував усі її забаганки. Потім навіть вирішив ходити в морські рейси, – там гарно заробляють, а він мріяв про власне сімейне гніздечко. Це він сам купив ті футболки: собі – «Я люблю свою дружину», а їй – «Я люблю свого чоловіка». І Марина із вдячності носила її, дбала про чоловіка, готувала, чекала його з рейсу.

А потім помітила холод між ними. Наче Вадим почав привозити той холод зі собою, носився з ним у квартирі, а коли їхав, залишав для забавки Марині. «У тебе є інша?» – запитала якось, коли помітила, що вони перестали розмовляти. Вадим не видав ні звуку, просто одягнувся і вийшов. Повернувся вночі, постелив у сусідній кімнаті… Потім він пішов у рейс, а Марина зібрала речі…

– Марино, то ви любите свого чоловіка? – запитав священник, коли жінка закінчила розповідати.

– Я? Після цього? – підвела здивовано брови.

– Ні, не «після» і не «до». А прос­то – «люблю» або «не люблю». Тут вам самій треба визначитися. Я ж дам вам пораду: фільм такий є – «Їж. Молись. Люби». Отож моліться і любіть, а Бог вам допоможе.

Якщо першу частину поради священника Марина ще сприйняла як належне, бо ж що ж іще міг запропонувати отець, як не молитву, а от «люби» породило в жінки іронічну посмішку. Кого «люби»? Що «люби»? Хіба ж вона не через любов зараз тут, у батьківській оселі, уникає зайвих очей і запитань? Краще б порадив їй піст чи прощу! Тоді ти маєш якісь пункти до виконання, подумки кладеш «галочки» і чекаєш.

***

– Вмієте ви знаходити мову з дітьми, Марино, – прокоментував якось отець Дмитро, помітивши, що його хлоп’ята не відходять від Марини, яка саме перебирала посуд, знятий з горища. – Вчителювати не хотіли?

– Хотіла, я ж вихователь за освітою, навіть на практиці в садочку була. А коли пішла влаш­товуватися на роботу, то моє прізвище в зошит товстелезний записали. Досі чекаю, що зателефонують. Хоча насправді не чекаю, – Марина із сумом усміхнулася.

– Знаєте, Марино, – священник уже хотів іти, та раптом видав: – А не хочете допомогти нам у літньому таборі? Вибачте, може, я дурницю сказав: ви все ж у відпустку приїхали до батьків. Прос­то я помітив, що ви гарно ладнаєте з дітьми, а я ж склав програму, все підготував. Із дітками мала б працювати моя дружина, але після цієї пожежі хвилююся, чи сама дасть лад.

Марина спершу випалила: «Чого ж ні, можна», а потім подумала: а воно варте того? Хотіла ж заховатися від усіх і всього, накритися з головою пледом на канапі і… плакати? Думати? Розвивати в голові якісь сценарії подальшого життя? Ні, таки, певно, краще буде в таборі. Можна принаймні спробувати.

У перші дні Марині здавалося, що це все відбувається не з нею. Ранкова зарядка на церковному подвір’ї, читання з «Життія святих», рухливі ігри, молитва перед обідом у трапезній &nda...