ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
617Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Рана була кепська... Щоразу, коли вона бачила знівечені тіла, у неї перехоплювало подих і серце пропускало удар. Глибокий вдих та повільний довгий видих. Тонкі чутливі пальці з короткими нігтями, що давно забули про манікюр, робили свою справу. Над головою щось просвистіло, а тоді вибухнуло неподалік. Рука схопила рацію:
– Дніпре, я Мольфарка! Потрібна евакуація! Прийом!
– Мольфарко, я Дніпро. Протримайтеся. Транспорт у дорозі. Прийом!
– Дніпре, я Мольфарка! Не можемо чекати! Руzня атакує! Прийом!
– Мольфарко, я Дніпро. Протримайтеся до вечора! Кінець зв’язку!
Відклавши рацію, поглянула на свого підопічного. Блідий, змучений, на чолі – росинки поту. Першу допомогу надано, основне зараз – тримати пацієнта у свідомості.
– Бійцю, не спи!
– Не можу… Три доби тримали рубіж. Розкажи щось не про війну…
– Казкарку знайшов, – пирхнула медикиня.
– До речі, чому Мольфарка?
– Довга історія…
– А ми не поспішаємо, – ледь усміхнувся поранений.
– «Поїдеш до бабусі на літо», – звучало як присуд. Мені там не подобалося: прокидатися до сходу сонця «на колєйку» – громадську отару по черзі пасли всі жителі села, у кого були овечки чи корови. Худобу виганяли до світанку. Уяви: перед тобою котиться темна хвиля спин, голів, рогів… А потім у чистому полі над горизонтом сходило сонце – величне й прекрасне…
– У місті не побачиш таких світанків.
– Так… Прабабця давала нам клуночки. Тож коли сходило сонце, наставав час першого причастя – сніданку. Домашній хліб, молоко, картопля в кожушках, сало, цибуля і яблука смакували, як ніколи після цього.
– Припини! Аж слинка котиться! У тебе нема чогось попоїсти?
– Гематоген хочеш?
– Давай! То що там далі?
– Мій дядько Толик, старший на рік, ганяв босяка росяною травою, з розгону застрибував у свіжу купку, яка парувала і яку щойно згубила корова, та грів ноги. Ще й мене підбивав…
– Можна вгадаю: у школі ти була відмінницею?
– Саме так, тож така дикість була неприйнятною для мене.
– І все ж він спокусив тебе…
– Звідки знаєш?
– Ну правда ж?
– Еге ж… купка і справді була теплою і холодні після роси ноги обіймала м’яким теплом… Це було огидно.
– Тому й не любиш села? А з твоїх слів не скажеш.
– Бабусина хата була крайньою, через поле простягалось кладовище. Там завжди гуляв шелест, навіть у безвітряний день.
– Ходили туди з Толиком?
– Еге ж. Він розповідав усякі жахіття, а тоді зненацька щось як вистрибне, як зашурхотить повз нас!
– Привид?
– Ні, лисиця гналась за зайченям. Там усюди були нори. Люди їх не чіпали, принаймні живі.
– Гадаєш, мерцям усе байдуже?
– От ти в них і спитаєш, – ледь не бовкнула Мольфарка, та вчасно прикусила язика. – Не знаю…
– То чому твій позивний Мольфарка?
– Прабабця була молитовницею. До неї ходили з якимись проханнями та гостинцями. Завжди допомагала, а плати не брала. Прохачі крадькома давали нам часом гроші. Толик їх брав, складав у сховку, а наприкінці літа підклав за ікону: знав, що там їх обов’язково знайдуть.
– Дивний у тебе брат…
– Дядько. Якось Толик сказав, що прабабця в молитві називає імена всіх родичів, від старого до малого, і наші теж. Я дуже хотіла почути, тож прокинулась раненько й нашорошила вуха. І таки почула!
«Вставай, дитино, все одно не спиш! – мовила прабабуся. – Віть, безголовий, руку в січкарню запхав…». Не встигла перепитати, до чого тут січкарня, як у двері наполегливо застукотіли. Прабабця вийшла на ґанок, а за нею хвостиком і я. Дядько Віть скавулів від болю, а з руки цебеніла кров.
«Що, знову п’яний до січкарні поліз?»
«Та я ж тільки трішечки, на денці», – лепетав бідолаха.
«Знаю, де в тебе денце, – промовила суворо прабабуся. – Руку врятую, якщо кинеш пити. Обіцяєш?»
«Обіцяю…» – крізь сльози вичавив із себе дядько. Не знаю, чого йому було більше шкода – руки чи горілки.
«Дитинко, тримай йому руку й читай «Отче наш», – наказала прабабуся й повела до хати сусідку, у якої підкошувалися ноги.
«Отче наш… Отче наш… Отче наш…» – залопотіла я, бо тоді вперше почула ту молитву й більше ніяких слів не знала. Дядько приречено застогнав. Я перехопила його зап’ясток, щоб не бачив рани, і шепотіла ті самі слова, заплющивши очі. Єдине, чого хотіла, – щоб кров припинила цебеніти.
«Що ти зробила?» – як грім серед ясного неба пролунав суворий голос.
«Я… не знаю… Воно саме…»
«Саме? Ану глянь на мене!»
Я глипнула на прабабцю. У теплому блакитному погляді не було осуду – навпаки.
«Ти йому руку врятувала… – прошепотіла вона. – Йди до хати і нікому не кажи, що вмієш кров заговорювати…»
Тож я й не казала. До сьогодні. Просто вивчила молитву до кінця.
– Пощастило мені, Мольфарко, – усміхнувся боєць. – До речі, я Макс. Може, потім якось…
– Мольфарко, я Дніпро, прийом! Руzню відбили, конвой буде за 10 маленьких. Збирайтеся. Прийом!
– Дніпре, я Мольфарка. Плюс!
Хтось на небі навпроти каліграфічно виведеного імені Мольфарка поставив іще один плюсик у Книгу збережених життів…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
54
Життєві історії
