ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
341Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Люба знала, що є бажання, яким не судилося справдитись. Одне з них, ніби замурзане малолітнє дівча, прослизнуло в її свідомість і длубало чи не щодня, бентежило та наганяло страху. Вона втратила спокій, бо не могла його вдовольнити – простягнути руку і доторкнутися, обійняти свою найкращу подругу.
Хоч скільки часу минуло, хоч як віддалились одна від одної, вона не могла заспокоїтись і все ще прагнула повернути Уляну. Уявляла, як вони раптом зустрінуться і пробачать одна одній все-все! Вони ж нерозлийвода, рідніші від рідних сестер. Стільки років дружили! А тоді день з ніччю змішався, і Уля, не зронивши ні слова, пішла в інший бік. Отак просто. Без пояснень чи звинувачень, здираючи з них обох давню дружбу, неначе шкіру, раз і назавжди. Та ні, тепер навіть диво не в змозі їх примирити.
– А щоб тебе підняло і вертіло!
Люба здригнулася, ніби її розбудили. Занурена в роздуми, вона не помітила, як увійшла до торгівельного центру і... штурхнула плечем незнайомця.
– Вибачте, – розгубилася.
Це вже не вперше трапляються з нею пригоди, тільки-но про Улянку згадає. То перечепиться, то заб’ється, то підсковзнеться на рівному місці. Як пороблено.
– Ще й вибачення просить! Невихована! Хай тобі грець! – атакував старигань. Погляд у нього був зовсім не добрий.
– Я ж перепросила, – напружилась і почала захищатися Люба, – чого вам іще треба?!
Вона швидко втрачала терпіння. Нерви були геть розхитані.
– Ти диви, яка неповага, – скаженів незнайомець з обвітреним старечим обличчям. – Перед тобою ішак?!
Він загрозливо вирячився на дівчину, наблизив до неї свої страшні чорні беньки і по-зміїному просичав:
– Просити пробачення треба так, щоб у тебе його прийняли. Га, панянко!? Це справжнє мистецтво. Не кожному до снаги.
На цьому він криво посміхнувся, вийняв з кишені хусточку й гучно висякався.
Пф-ф-ф.
Люба сахнулася, але піти не змогла. Ноги стали страшенно важкими, а руки самі собою скрутились у замок, ніби це могло її врятувати. Тільки зараз вона роздивилася, який неохайний цей чолов’яга: борода сива й нестрижена, волосся скуйовджене, замість сучасного одягу якісь старі лахи, а на ногах – гумаки. Радше лісовик, аніж людина. Боязко розлютити такого. Ще прокляне...
– Дай хоч п’ять гривень, – сказав він, не соромлячись.
Люба пошаруділа в сумочці (заради пристойності) і безгучно сказала:
– Нема.
– Ну дивись, – загрозливо пересмикнув плечиськами дід, – нема, то й не буде! Скнаро!
Він рвучко махнув рукою і почав віддалятися.
– Подруга мудро вчинила, що втекла від тебе! Клич не клич – не озветься! – крикнув він наостанок.
Звідки цей дідуган знає про подругу, про Улянку?! Думки плуталися і перестрибували одна через одну.
Дід чимчикував так стрімко, що довелося бігти, аби його наздогнати.
– Стійте! – репетувала Люба. – Чекайте! Хвилиночку!
А що, як ця зустріч не випадкова? А що, як дід непростий? Не щодня така вдача трапляється. Дівчина вже уявляла, як він дасть їй підказку, вкаже шлях, що приведе до Уляни. Або не дасть, а продасть.
– Стійте, кажу! Діду! У мене є кошти!
Але той лише пришвидшував крок. Вдавав, що не чує, а може, справді не чув. Як же його зупинити?
Раптом він озирнувся.
– Чого тобі, божевільна?
Люба підбігла до чаклуна. Тепер вона була впевнена: дід – чаклун. Інакше як він оминув охорону й увійшов до ТЦ? Хто його сюди пропустив?
– Ти не впораєшся, – роздратовано відрізав старий, – у тебе нічого не вийде. Я людей наскрізь бачу.
– Що ви кажете? Із чим я не впораюся?
Люба розхвилювалася ще дужче.
– У мене на картці є гроші, – вона простягнула дідові свою банківську картку. – Скільки вам треба?
– Звідки? – гидливо проскрипів дід-чаклун.
– Що звідки? Гроші? Це мої, – приклавши долоню до грудей, Люба дала зрозуміти, що каже правду.
– Звідки така зухвалість, панянко?
Дід пригнічував, шаткував своїм поглядом.
– Пробачте!
– Авжеж, пробачу, куди я подінуся?! Ти почекай, почекай...
Його обличчя стало червоним, очі налилися кров’ю. Та тільки-но Люба зібралася тікати, як він вихопив з її слабких рук кредитку і тепер м’яцкав, роздивлявся цей пластиковий гаманець.
– Скільки тут?
– Беріть усе, – ледь тримаючись на ногах, Люба промовляла по літерах: – Усе, що є...
Здавалося, вона от-от втратить свідомість. Чаклун підійшов надто близько. Від нього тхнуло пліснявою та гнилою малиною. Від цього запаху нудило.
– Не кидайся словами, – гримнув старий, – ти слабка, я це бачу.
Та Люба не мала наміру відпускати чаклуна просто так.
– Мені потрібно... диво, – зізналася вона. – Я заплачу.
– Звісно, заплатиш, – заквохкав дідок, – розплатишся, коли час настане.
– Який час? – тепер їй стало вкрай лячно.
– Час розплати, – сказав той, чеканячи кожне слово.
Люба замислилась, немовби щось пригадала.
– Хто б почув, як ти собі диво за гроші купуєш! – дід сміявся розкотисто, здавалося, від душі.
– Ви дивно поводитесь, – несміливо проказала вона.
– Ти теж, дорогенька. Бачила б ти себе збоку.
Люба зіщулилася. Їй стало холодно, коли дідусь неквапом сказав:
– Гарна була в тебе подруга, по очах твоїх бачу. Була, та спливла...
Скидалось на те, що він їх з Улею знає. Але цього бути не може! Це ж якийсь випадковий дід із торгівельного центру, геть не знайомий. Він нетерпляче, з огидою плямкав, коли Люба казала:
– Вона – моя душа! Рідніша за рідну сестру! Допоможіть, благаю! Ви ж... справжній чаклун?
Старигань захекався і, врешті-решт, вичавив:
– Хто сказав? Хто навів тобі такі неоковирні думки?
Дівчина щось жебоніла, виправдовувалася, як могла.
– Егоїстка! – перервав він її. – Подругу їй поверніть! Ти ж не любиш її.
– Я?! Люблю! Звісно, люблю! Інакше навіщо мені її повертати?
– А от навіщо? – лівим оком метнув блискавку дід.
Люба зніяковіла.
«Чаклун! Він же все знає! Кого я обманюю?»
Осад у душі піднявся, тільки-но вона уявила Уляну...
«Вона приваблива, до того ж розумна, а я тільки розумна. Та кому він, той розум, здався, коли бракує вогню? Подруга ще й яка запальна, жвава. Де з’являється, там усе починає крутитися, ворушитися, рухатися, цікавитися нею. Вона ж наче медом змащена! Іде, і люди милуються, а вона лаври збирає, а я шлейф за нею слідом тягну! Хто я поряд з нею? Порівняно з нею? Якийсь магніт для почвар!»
Люба ледь не заплакала.
Чи перетнуться знову їхні шляхи? Чи зустрінуться вони ще хоча б раз у житті? Люба боялася цієї зустрічі і водночас прагнула її понад усе. А зараз, коли подорослішали і вона, і Уляна, й поготів.
«Цікаво, яка вона? Заміж вийшла? Щастя своє знайшла?» – ось про що думала Люба, але вголос сказала:
– Я хочу попросити вибачення в неї і поновити давню добру дружбу.
Дідусь скривився.
– Щоб поновити стосунки, треба додати в них щось нове, але ти не зможеш. Не впораєшся. Бо тобі нема чого дати.
І безжально докинув:
– Твоя дружба мертва.
Люба й сама знала, що в її серці порожньо, але вмовила старого на диво.
– Добре, буде тобі зустріч, яка вирішить усе раз і назавжди, – погодився чаклун-лісовик. – Стій на місці, чекай. Та пам’ятай, дівчино: дві гімнастки на одній балці не втримаються. Хтось когось зіштовхне.
– Ні-ні, все буде добре!
Дід хотів заперечити, але змовчав і поклав Любчину кредитку в торбу.
– Дарма, панянко, – скреготав він, – краще б ти забажала повернути власний розум, аніж чужу тобі подругу.
– Гадаєте, Уля мене не впізнає? – стривожилась Люба.
Вона торкнулася свого обличчя долонями і на мить заплющила очі. Мабуть, саме в цей момент дід пощез.
Розгублена і знесилена, стояла Люба посеред торгівельної зали й дивилася на людей, які проходили повз. Вона чекала на диво.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
177
Життєві історії
