ВІдчай не кращий попутник

Боже, Боже…

Ось я стою тут, маленька сіра пташка.

Якби я стрілася на твоєму шляху замолоду, коли ти був молодим палким богом і вимагав щохвилини доказів віри, ти б розчавив мене, аби виявити свою могутність. Або наказав комусь зі своїх вірних розчавити мене, аби виявити вірність та готовність. Якби я зустріла тебе зболеного та засмученого, бо ти щойно віддав свого сина на поталу, ти б погладив мене по голові і сказав, що кожен нестиме свій хрест, і якщо нести з любов'ю, то, може…

Але я стою отут і тепер, а тебе нема. Ти покинув цю землю, бо, певно, втомився. Може, десь твориш кращий світ, я не знаю. А цей ти облишив. І нас усіх також. Тому кожен колотиться, як може.

Уся ця історія, зрештою, почалася з події сумної – упокоїлася моя баба, раба Божа Ганна. Принаймні піп на парастасі у каплиці співав саме так. Бабу я поховала, як годиться – із відспівуванням, купкою згорблених бабусь та жіночок, що нагадували мені зграйку спантеличених граків. Звідки вони взялися, я ж лише одній сусідці сказала, коли парастас та поховання? Не мала наміру сповіщати всіх бабиних колежанок та приятельок, бо ж грошей на поминки у мене не було, бабині та мої власні заощадження витратила на похорон. Соромно, та що ж удієш. Довелося вчиняти негарно, проте мусила рятуватися – після похорону сіла на лавку коло сусідньої могили та споглядала, як гробарі закопують бабу. Мабуть, моє обличчя відображало невимовну тугу. Насправді я почувалася страшенно втомленою і добряче замерзла. Одна із жіночок несміливо підійшла до мене.

– Олюсю, не треба тобі тут сидіти… Ходи, он замерзла, аж синя вся. Ходімо…

Я навіть не підвела голови, просто помотала заперечливо. Жіночка відійшла. Дивно, вона знає, як мене звуть, хоч я її не впізнаю. Незабаром гробарі закінчили свою роботу, над земляним горбочком стримів хрест, до хреста сперли самотній вінок – штучна хвоя та квіти дикої оранжевої барви. Точно посередині могили стояв горщик із хризантемами, у ногах – два благенькі букетики, перевиті чорними стрічечками – дві гвоздики та гілочка вишневих хризантем. Усе вкупі виглядало недоладно, і, як на мене, жалюгідно. Я цілковито замерзла на цій лавці, однак змусила себе підвестися, заплатила гробарям і пішла до цвинтарної брами. Зрештою, мої очікування справдилися – тітки та бабусі порозходилися.

А я тепер, отже, власниця бабиної двокімнатної квартири… Мала б тішитися, бо ж до цього часу винаймала житло. Колись, у дитинстві, мама залишала мене у баби – я жила в неї по декілька днів, а часом і по декілька тижнів. Дитяча пам'ять закарбувала назавжди бабу строгу, навіть злу. Диван має бути застелений капою – квітчастим покривалом, край покривала має звисати з дивана до підлоги. Лізти у сервант не можна, на склі відіб’ються сліди моїх маленьких масних пальчиків. А за склом дивовижі – статуетки дівчини і козака, чудернацька риба із розтуленою пащею, що стоїть на хвості, в оточенні таких же рибок, тільки крихітних, і золотавий чайний сервіз – філіжанки, тарілочки, чайничок, цукерничка. Мені видавалося, що побавитися з таким посудом – моя найзаповітніша мрія! Та куди там… Мені навіть торкатися тієї краси було заборонено.

Частина долівки в бабиній «великій кімнаті» була вкрита килимом, частина – ясно-жовтий паркет. Паркет був пастований щотижня, сяяв та виблискував, і ступати тапками по напастованому було категорично заборонено. По той бік паркету – вікно з великим вазоном алое. Як мені кортіло повизирати з того вікна! Безпорадність змусила мене вигадати гру чи радше розвагу: килим – це земля, а натертий до блиску паркет – вогняна лава. Я ступала у лаву краєчком домашнього капця і негайно відсмикувала ногу. Якось я захопилася і не побачила, як у кімнату зайшла баба. Мене ляснули по дупі, наче й не надто боляче, та той ляпанець я відчуваю досі.

Загалом дозволеними розвагами були дві – можна було поважно гортати або читати книжку і малювати. Малювати дозволено було лише олівцями, які баба загострювала сама ножем. Фарби чи фломастери – категорично заборонені.

Ще я не надто любила бабині страви. Здається, улюбленим овочем баби була капуста, і на обід завжди був або борщ із великими клаптями власне капусти, що сумно звішували вуха з ложки, або капусняк. У часи особливого натхнення баба варила щось під назвою «розсольник». Капусти там не було, проте й це не рятувало, бо кислий смак був нестерпним. Підсумовуючи все це, легко зрозуміти, чому я не любила тут бувати. Тоді я ще не знала, що життя змусить мене оселитися в баби і мешкати у цій квартирі три довгі роки. Коли мені було дев’ять, Радянський Союз врізав дуба, забравши з собою у небуття завод, де працювали батьки. Батько почав пиячити, мама бралася до будь-якої роботи. Ті часи я зараз пригадую кепсько, наче поганий сон. Маму я бачила рідко, переважно пізно ввечері. Вдень вона десь мила підлоги, продавала якісь речі, готувала гарячі обіди для продавців на речовому ринку.

Батька волію не згадувати. Він виносив з дому та продавав усе, що міг продати, все, за що давали бодай декілька карбованців, так, аби вистачило на горілку. Не гребував книжками, моїми іграшками, кришталевими вазами та салатницями, зрештою вкрав мамину обручку (власну продав чи не першою). Якось батько поцупив мамині гроші, виторг за тиждень, і мама страшенно плакала. Це тривало років чотири, мабуть, та ніщо не триває вічно, чи не так?

Якось надвечір до нас хтось постукав. Дзвоник давно не працював, полагодити було нікому. Це була сусідка, котру роздирали протиріччя. З одного боку, вона принесла сумну, ба більше – трагічну звістку і намагалася надати обличчю відповідної міни. З іншого боку, сердешна жінка мало не вибухала від збудження, адже опинилася в епіцентрі визначної події – п'яного сусіда на перехресті збила автівка. Мого батька, так.

Я ніколи не розмовляла з мамою відверто про цю подію, я й досі не знаю, відчула вона полегшення чи жаль. Зате точно знаю, що відчувала баба, коли клята невістка, яка «вгробила» єдиного сина, подалася в Італію «хвостом крутити», а їй, немічній пенсіонерці, «підкинула» дитину, котру треба одягати, годувати та збирати до школи. Баба принишкла лише за пів року, коли мама почала надсилати гроші. Так тривало років п’ять, мабуть, а тоді мама повернулася назовсім, худа, немічна, без грошей. Виявилося, що у мами онкологія. Лікування, звісно, вимагало шалених грошей, отож ми продали квартиру. Мама прожила трохи більше ніж рік, випробувавши і традиційне лікування, враховуючи операцію, і нетрадиційне – з екстрасенсами та якимись дідами-травознаями та бабами-шептухами.

Цікаво, що «нетрадиційну медицину» для невістки ініціювала саме баба. Вона до останнього була переконана, що мамі перш за все треба було лікуватися травами, а не «хімією» та «ножем». Це переконання змусило бабу ще глибше зануритися у травництво і згодом перетворило колишнього бухгалтера на відому в певних колах «народну цілительку». Жити з бабою і так було непросто з огляду на її вдачу. А тут додалися нескінченні відвідувачі, здебільшого жінки різного віку, баба зачинялася з ними в кухні. До мене долинав запах свічок, бурмотіння, зрештою жіночки залишали квартиру, стискаючи в руках пакетики, коробочки з травами та не припиняючи дякувати бабі. Баба ніколи не розповідала про цей бік свого життя, а я й не питала.

Дочекалася закінчення училища, знайшла роботу і винайняла кімнату, а за два роки змінила роботу і змогла винайняти квартиру. Це була крихітна квартирка, яка не бачила ремонту років із двадцять, та я щиро вважала це домом. У двадцять п’ять познайомилася з чоловіком, якого щиро вважала «коханням усього життя». Пристрасті вистачило на рік, ще майже десять років ми перебивалися марними надіями, терпінням та звичкою. Врешті ми розійшлися, доволі мирно, проте сповнені розчарування одне одним та жалю за втраченими намарне роками. Я жалкувала, що мене так і не покликали заміж, він – що я так і не подарувала йому спадкоємця. Успадковувати, власне, було нічого, хіба що прізвище та стару іномарку… Я ще декілька разів робила спроби започаткувати нові стосунки, проте марно.

А на дев'ятий день після бабиної смерті я втратила роботу.

– Ми змушені скоротити виробництво, ви повинні зрозуміти…

Так, звісно… Слизький заступник директора намагався пом'якшити неприємну ситуацію компліментами моїм професійним якостям, зрештою почав варнякати дурниці про те, що така вродлива та ефектна жінка якнайкраще влаштується в житті… У підсумку мені було гидко, йому – незручно. Аби припинити це, заступник тицьнув мені в руку конверт.

– Це платня за два тижні та невелика премія для вас…

Я вкинула в торбу трудову, конверт із грішми та попленталася на трамвайну зупинку. Теліпалась у трамваї, обмірковуючи стратегію пошуку роботи – куди варто надіслати резюме, а куди краще зайти особисто.

Я не помітила, як хтось спритний заліз у мою торбу, – напіврозстібнуту «блискавку» та відсутність конверта виявила вже у квартирі.

І ось я тут.

У бабиній квартирі. Чужій, майже ворожій. Я не люблю її, я маю надто багато неприємних спогадів, пов'язаних із цим помешканням.

Я не люблю її, і вона платить мені взаємністю.

Тут холодно, сиро та темно. Мої речі від першого дня тут тхнуть пліснявою. Я мерзну, навіть у теплому спортивному костюмі та товстих шкарпетках хапаю дрижаки, не можу зігрітися під ковдрою. Я втомлена, знесилена, зранку не можу прокинутися, ввечері хилить на сон, варто лиш присісти. Зранку болить усе тіло, ввечері – здебільшого голова, наче мені сто років і я от-от сконаю.

А тепер іще й без грошей залишилася…

Мені було себе шкода. Щиро шкода, до болю десь під ребрами, до стиснутих судомно щелеп, до пекучих сліз, що набігли на очі, проте так і не покотилися. Раптом страшенно захотілося їсти. Вчора я викинула на смітник повну трилітрову банку бабиної квашеної капусти, а тепер майже шкодувала про це. А ще мені довелося викинути майже всі бабині крупи – в них раптом завелася міль. Ага, в усіх одночасно. Треба мішки з бабиними травами повикидати, поки і там щось не завелося.

Словом, з продуктів була третина пляшки олії, пів капустини і запліснявілий окраєць. У мене мусять бути ще гроші, бодай декілька гривень. І я заходилася шукати. Витрусила торбу, понишпорила в усіх кишенях, назбирала тридцять чотири гривні сімдесят копійок. На хліб вистачить.

Раптом пригадала, як у дев'яностих ми були близькими до голоду. Грошей катма, на врятовані від батька копійки мама купувала щось дешеве, майже неїстівне, наприклад, ліверну ковбасу. Її навіть вуличні собаки не їли, – сіру масу у плівці. Мама тушкувала на пательні цибулю і моркву, додавала перцю, і в підсумку каша з перемелених хрящів та шкіри перетворювалася у щось схоже на паштет. Мама намащувала це на тоненькі скибочки чорного хліба…

Я гадала, що то були найскрутніші часи – безробіття, безгрошів'я, мізерна їжа, холод та вимкнення світла. Тепер я мала все це, а на додачу ще й повітряні тривоги, вибухи та відчуття цілковитої невпевненості. Гаразд, треба зібрати залишки сил та йти у супермаркет, купити бодай хлібину. Я вийшла з під'їзду, затиснувши у кулаку тридцять чотири гривні, наче відповідальна першокласниця, котрій уперше довірили самостійно піти до крамниці. От хіба що долоня не вкривається потом, навпаки, задубіла. Я вийшла з подвір'я, звернула за кут, до супермаркету недалеко. Біля трамвайної зупинки – кіоск, маленький, непоказний, я раніше на нього не заважала. У віконцях кіоску – коробки з печивом, булочки, хліб. Як же я у дитинстві любила отаке просте пісочне печиво! І так раптом закортіло… Моєї тридцятки вистачить на двісті грамів… А що далі? Та ну його! Хочу!

Продавчиня – крихітна літня пані, я її й не помітила відразу.

– Зважте мені, будь ласка, двісті грамів отого пісочного…

Жінка рухалася дуже повільно і незграбно. Лівою рукою вона стягнула з полиці коробку, поклала на вузенький прилавок. Тоді я й помітила, що її права рука закована у гіпс.

– Мусите мені допомогти… – пані зняла з коробки плівку, тоді простягнула мені два одноразові пакетики. Згорнуті купюри довелося запхнути до кишені. Один пакетик я одягнула на руку, наче рукавичку, в інший старанно складала печиво. Вийшло двісті одинадцять грамів, око і рука у мене точні.

Я відійшла від кіоску, стискаючи благенький пакетик у правій руці, а решту – в лівій. Подумки я вже смакувала тим печивом, мабуть, тому й не помітила хлопчину на електросамокаті. Він просто зачепив мене і поїхав далі, не пригальмував, не озирнувся. Я бачила тільки спину в темній куртці. Та цього було достатньо, аби з моїх рук випали і пакетик з печивом, і решта. Тоненький поліетилен тріснув, частина печива розсипався на тротуар. Я навіть миті не розмірковувала – присіла навпочіпки, підняла пакет із залишками печива, а тоді почала збирати і те з тротуару, просто на долоню складала. З кіоску вистрибнула пані з гіпсом.

– Та облиште, зараз голуби налетять, усе визбирають!

Я й незчулася, як сльози почали текти обличчям, крапали на куртку, на печиво. На мене дивилися перелякані очі продавчині, вона запитувала, чи мені боляче, чи той навіжений мене травмував. А мені було просто шкода себе, сорокарічну нікчему, невдаху з покришеним печивом. І ось уже пані пропонує мені пів кіло печива, хлібину і позичити грошей…

– Не відмовляйтесь. От зараз я пошкодую вас, а завтра – ви когось. Так відчаю стане менше, а віри – більше…

Печиво і хліб я взяла, а від грошей відмовилася. Узяти гроші в незнайомої літньої жінки, котра працює, незважаючи на вік та травмовану руку, я не змогла. Сирена повітряної тривоги застала мене на порозі квартири. Нехай собі волає, а мені саме час випити чаю. Я запалила газ, набрала води у велетенський бабин чайник. Раптом промайнула бешкетна думка: я питиму чай із тієї самої золотої філіжанки! Хто мені тепер заборонить? Отож-бо. Я принесла з кімнати заварник та філіжанку з тарілочкою, вкинула одненький пакетик дешевої заварки, залила окропом та всілася чекати. Терпіння вистачило хвилини на три, тоді я налила чай у філіжанку й урочисто сьорбнула. Посудина виявилося незручною, чай був гарячим та безсмаковним, фактично це була кип'ячена вода світло-коричневої барви. Суцільне розчарування.

Випивши окропу з печивом, я, однак, трохи збадьорилася. Час, мабуть, навести лад у кімнатах, можливо, дещо викинути. Та мої плани перервав дзвінок у домофон. Незнайомий жіночий голос благав впустити. За хвилину на моєму порозі стояла незнайома жіночка передпенсійного віку.

– Будь ласка, вислухайте мене… Я проходжу курс лікування, ваша бабуся робила для мене трав’яний збір…

– Баба померла, а я таким не захоплююся, – мабуть, мої інтонації були дещо зверхніми. Так негарно.

– Я знаю… Але, може, ви поглянете, чи не залишилося пакетика, хоч одненького, – і жінка назвала рослину.

– Гаразд, зайдіть.

Я пішла до маленької кімнати, в дитинстві це була моя спальня, а в юності – останній прихисток для моєї мами. Почала перебирати бабині пакетики, коробочки, зрештою знайшла те, по що прийшла жінка – сухі жовті суцвіття, у пакеті папірець з назвою, підписаною бабиним гострим почерком.

– Оце?

Жінка радісно закивала, вхопила пакет, тицьнула мені в руки купюри та зникла. Що ж, це, безумовно, найлегше здобуті у моєму житті триста гривень. Добре, що я не встигла викинути бабине сіно… Мабуть, клієнтка розповіла про те, що у мене можна розжитися залишками бабиних запасів, іншим жіночкам та тітонькам, і за тиждень я констатувала, що бабині запаси зменшилися вдвічі, а у мене з'явилися гроші.

Одного чудового ранку, якраз у розпал листопадової негоди, коли вимкнення електроенергії збіглося з повітряною тривогою, мені постукали прямісінько у двері. Я першої миті злякалася різкого звуку, в голові промайнуло звичне «Кого о такій порі нечистий приніс? От же ж тітки невгамовні, бабиних шанувальниць навіть кінець світу не спинить…»

– Хто?

– То не ваш котик?

З доброго дива я відчинила двері та скерувала в коридор ліхтарик. Промінь світла вихопив з коридорної темряви якусь тітку.

– Вам чого? – звикло запитала я, очікуючи почути у відповідь прохання про чудодійну траву.

– Котик тут блукає, кажу. Не ваш часом?

– Ні, – різко відповіла я.

У мене ніколи не було кота, та й узагалі домашніх тварин. Я навіть не можу пригадати, чи просила в дитинстві про котика чи песика. Мабуть, ні. Та кіт, певне, вирішив не чекати мого вольового рішення його завести, бо самостійно зайшов у квартиру.

– Шановний, ти куди? – поцікавилася я так, ніби справді очікувала відповіді від тварини. А я ж навіть не знаю, кіт це чи кішка. Треба буде після відбою тривоги запитати у сусідів, може, хтось впізнає. Кіт тим часом із зацікавленням досліджував мою кухню.

– Гаразд… – я спершу критично оглянула кота, в сутінках він видався мені сірим, а на дотик виявився мокрим. – У мене є дві свічки, трав'яний чай для мене і сарделька для тебе. Приєднаєшся?