«МЕЛОДІЯ ЛЯ-МІНОР»

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

11 квітня 22:30

607

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Здається, зовсім нещодавно Катерина Павлівна й Андрій Данилович були зовсім молодими. Вони кохали одне одного. Кохали палко, до нестями, до самопожертви. І життя їм здавалося нескінченно довгим та осяйним. Хіба ж могло воно в них, по вінця наповнене радістю й щастям, бути інакшим? Звісно ж, ні.

Тоді, ще в юності, в перервах між поцілунками, сміхом та жартами вони заприсяглися одне одному ніколи не розлучатися і померти одного дня. Та фраза була з казки. Проте й життя їхнє, таких юних, вродливих, спортивних молодят, було теж схоже на казку. А в ній усе, як і годиться для цього жанру, має щасливе закінчення.

Катерина Павлівна й Андрій Данилович так і прожили його. Нарікати одне на одного їм не доводилося. Засмучувало лише те, що не мали дітей. Але змирилися і жили в теплому сімейному затишку, не ремствуючи на долю. Були й справді щасливі, що вона звела їх і дала їм змогу прожити разом до глибокої старості.

От тільки померти одного дня їм не судилося. На сімдесят восьмому році життя Катерина Павлівна, його Катя, його мила Катруся, померла. Андрій Данилович залишився сам. Спершу його часто навідували родичі дружини, ним опікувалися її племінники та племінниці. Але минав час, і їхні візити ставали дедалі рідшими. А згодом і зовсім припинилися. Тепер до Андрія Даниловича навідувалася, і то нечасто, тільки Людмила, племінниця дружини, яка жила в його районі. Маючи двох малолітніх дітей, вона ще якось встигала готувати і приносити йому їжу. Проте та порожнеча, що оселилася в його душі після смерті дружини, нічим не заповнювалася. Чоловік відчував її щосекунди.

Дні тепер тяглися довго й безрадісно. Проходячи повз дзеркала в передпокої, Андрій Данилович намагався відвертати голову, щоб мимохідь не потрапило в очі його відбиття. Бо того чоловіка, ще високого і стрункого, зі шляхетною сивиною, але із зовсім іншими очима, тепер не впізнавав. Ті очі, тепер якісь неживі й тьмяні, були не його. Та й погляд, спустошений і пригнічений, теж був чужим. То був не він. Увесь світ став інакшим. Часом Андрій Данилович примушував себе вдягнутися й вийти надвір. Ніби ще наповнювався якимось життям, поки прямував до лавочки, на якій вони любили відпочивати з дружиною. Проте сідав, і ним знову оволодівала важка туга.

Той день розпочався так, як і зазвичай. Андрій Данилович прокинувся, пішов до кухні, випив чаю. Так було тоді, коли жила Катерина, тож він не мав права, ні, він просто не міг порушити роками узвичаєний розпорядок. З усіх сил тримався за нього. І це була та, хай навіть надзвичайно тоненька, дуже-дуже тендітна ниточка, що зв’язувала його із життям, у якому була Катруся. Щоправда, тепер кухня вже не огортала чоловіка затишними домашніми пахощами. Нині тут поселився холодний запах самотності. А в голові дедалі частіше з’являлася думка: «Заради чого жити далі?». Вона виринала відразу ж, як Андрій Данилович уранці розплющував очі, скидаючи із себе крихку пелену сну. І так було щодня.

Сьогодні Андрієві Даниловичу виповнилося вісімдесят. Він підійшов до крісла, погладив рукою накидку, яку колись сплела Катруся. Відчинив дверцята тумбочки й доторкнувся до стосика календарів. Звичайні відривні календарі. Проте ось її рукою на титульній сторінці записи: «28 березня – макраме, 4 квітня – плетений чоловічий светр…». Далі не витримав. Швидко перевдягнувся й вийшов із квартири.

У сквері було спокійно. Світило лагідне осіннє сонце, поспішали до школи учні з яскравими ранцями на спинах, гуркотіли трамваї. Усе було так, як і завжди, за винятком одного й дуже суттєвого – в цьому світі не було його Катрусі. І таким він був чоловікові геть чужий. Цей світ був йому непотрібний.

Андрій Данилович незчувся, як задрімав. А прокинувся від стуку палиці – випустив її з рук. Якась жінка похапливо підбігла й подала йому ціпок. Зауважив приємне округле обличчя, світлі кучерики, що вибилися з-під кокетливо одягнутого берета кольору бордо, усміхнені очі.

– Дякую, – сказав ніяково. Ця хвилинна слабкість була йому незнайомою і вкрай неприємною, бо ж свідком її стала стороння людина.

– Ой, та пусте. Немає за що дякувати, – прозвучало щиро у відповідь, а тоді жінка додала: – Я часто бачу вас тут зі свого вікна. Живу я он там, – вона рукою вказала на будинок навпроти.

– Виявляється, ми майже сусіди, – сказав у відповідь Андрій Данилович, не для того, щоб підтримати розмову, а просто для того, щоб не здатися нечемним.

– Так-так! Я вас бачила й раніше, але тоді ви були з якоюсь жінкою.

– То була моя дружина. Уже рік, як її немає, – відповів.

– Вибачте, будь ласка, – промовила тихо.

Андрій Данилович нічого не відповів. Раптом у нього чомусь зникло бажання з ким-небудь розмовляти.

***

Якби вона не підійшла до нього наступного дня, чоловік уже й не пригадав би тієї короткотривалої зустрічі. Проте від того, що ця жінка з’явилася, він не відчув роздратування, а був навіть вдячний їй за це: в розмові час минав швидше. Андрій Данилович дізнався, що її звати Валерією, що працює вона страховим агентом і теж живе сама, бо її чоловік помер. У жінки троє дітей і четверо онуків.

– Розумію вас, – сказала Валерія. – Дуже важко залишатися самотнім. Я теж сумую і часто плачу, згадуючи чоловіка.

– Я самотній: дітей не маю, родичів також. А вам нема чого перейматися, адже у вас така велика родина, – зауважив на те.

– Так, але мої рідні живуть своїми сім’ями. Навідуються, звісно, але я знаю, що їм не до мене.

– У вас іще все налагодиться, – сказав Андрій Данилович. – Ви ще молода.

– Та яка там молода! Уже п’ятдесят сім мені. Хіба це молода?

– О! – уперше за стільки часу Андрій Данилович усміхнувся і повів далі: – А що ви скажете про цифру «вісімдесят»?

Валерія рвучко повернулася до Андрія Даниловича.

– Та ви що? А я ніколи б і не подумала! – вигукнула жінка, і в її очах він прочитав захоплення. Здається, невдаване. Та якби й було не таке, Андрій Данилович того не міг би збагнути. Його світ був відвертим і щирим. Це їх і поєднувало з покійною дружиною.

***

Тепер Валерія навідувалася до чоловіка майже щодня. Казала, що їй це зовсім не важко. Андрій Данилович усе поривався сказати, що не треба так уже перейматися, що він не потребує такої тотальної опіки, що це його навіть, бува, й обтяжує… Проте Валерія була такою меткою і так хвацьки господарювала у квартирі, що він щоразу стримував себе, щоб необережним словом, чого доброго, не образити жінку. Вона витирала пил на меблях, поливала квіти, приносила продукти. А згодом почала й готувати для Андрія Даниловича.

Відтепер у його квартирі знову з’явилися знайомі запахи живого затишку.

Одного разу під час таких її відвідин Андрій Данилович почув, як відчинилися двері передпокою. Так могла заходити тільки племінниця дружини, Людмила. У неї був ключ від квартири. Андрій Данилович поквапився їй назустріч.

– Привіт! – Людмила поставила на підлогу великий кошик. – Ти вибач, будь ласка, дядьку, оце тільки вирвалася до тебе. У Лесика – ангіна, в Тетянки було запалення легенів. Ще й Петро – у відрядженні, – додала, знімаючи верхній одяг. Потім підхопила кошик і попрямувала до кухні.

Валерія саме готувала обід. Людмила здивовано зупинилася на порозі:

– Здрастуйте!

– Добридень! Невдовзі обідатимемо, – енергійно орудуючи кухонним приладдям, сказала Валерія. – Та ви проходьте, проходьте, не соромтеся, – запросила вона Людмилу.

– Та я й не соромлюся. А ви…? – запитання зависло в повітрі, а Людмила з подивом озирнулася на Андрія Даниловича.

– Я вас познайомлю. Це родичка моєї покійної дружини, Людочка, – відрекомендував він жінку. А це… – Андрій Данилович на мить завагався, ніби розгубившись, – це Валерія, моя знайома. Та можна сказати, сусідка, вона живе в будинку навпроти. Дякую, піклується про мене, – вже впевнено закінчив чоловік.

– А… – промовила Людмила й почала викладати на стіл приготовані наїдки.

***

Наступного дня Валерія не прийшла. Не телефонувала. Потім іще декілька днів Андрій Данилович жив у якомусь тривожному очікуванні. Не міг збагнути, що трапилося. Начебто нічим її не образив. Ситуація була вкрай незрозумілою, а тому бентежною. Виявляється, він уже звик до присутності цієї жінки. Залишатися без того відчуття, що поруч хтось є, було навіть якось лячно. Тепер, коли виходив на прогулянку у сквер, мав затаєну навіть від самого себе надію, що побачить Валерію.

Вони зустрілися. Валерія була якась сумна й неговірка. Коли запитав, що трапилося, вона зітхнула й нічого не відповіла.

– Можливо, вас чимось образив? – запитав він засмучену Валерію.

– Ні, – коротко відповіла вона.

– Ну, то… Звичайно, ви не повинні приходити до мене. Це не є вашим обов’язком. А якщо все гаразд і я вас нічим не образив, то мені й спокійніше. Ви й так мене дуже підтримали. Я вам безмежно вдячний, – сказав і подумав, що треба буде підготувати Валерії якийсь подарунок, щоб віддячити. Але який? Гроші нібито незручно давати, адже допомагала жінка щиро, від душі. Треба буде щось придивитися в магазині й купити.

– Ні, – після паузи тихо промовила Валерія, опустивши очі, й додала: – Знаєте, мені здалося, що ваша Людочка запідозрила мене в чомусь недоброму. Та я й не ображаюся на це. Адже хто я вам? Не родичка, не племінниця, – жінка хутко зиркнула на Андрія Даниловича і знову скорботно опустила очі, – не… дружина…

Чоловік спантеличено, нічого не розуміючи, подивився на Валерію, а вона повела далі:

– Знаєте, я ніколи не думала, що до когось так прихилюся після смерті чоловіка. Мені приємно вами опікуватись, але я не можу собі дозволити, щоб виникла якась підозра щодо мене.

– Та що ви таке кажете? – Андрій Данилович узяв її руку у свою. – Ніхто так не думає. Скажу вам відверто, був би я років на двадцять молодшим, то, звичайно, мав би сміливість запропонувати вам руку й серце.

Валерія кинула на нього уважний погляд, потім знову опустила очі.

– Та ви молодший за багатьох чоловіків мого віку. Я це відразу відчула. Та й душами ми схожі. Я… не думала, що… – сказала і після тривалої, здавалося, нескінченної паузи додала: – Що зі мною таке може ще бути, – промовила майже пошепки і розчулено подивилася у вічі Андрієві Даниловичу.

***

Того вечора Валерія затрималася надовго. Варила холодець, пекла пиріжки, щось іще там планувала на наступний день. Андрій Данилович, допомагаючи їй у дрібницях, вдихаючи знайомі запахи, тішився таким приємним і теплим затишком. Як тим, що був, коли жила Катруся.

– Ох і стомилася ж я. Навіть не маю вже сили додому йти.

– То нічого страшного. Залишайтеся, місця ж вистачає. Оте ліжко в спальні неймовірно зручне, а я буду ось тут, у вітальні. Телевізор подивлюся, – промовив Андрій Данилович. – Ну як? – запитав він.

– Я не проти.

Валерія прийняла душ і лягла в ліжко.

– Так-так, – не турбуйтеся. – Це ніби моє місце й було ним завжди, – сказала вона.

Коли наступного ранку до Андрія Даниловича завітала Людмила, вона нічим не видала свого здивування. А вже йдучи і прощаючись із чоловіком у передпокої, ніби мимоволі зауважила:

– Яка наполеглива жінка. Дивись, дядьку, щось не подобається вона мені. Не моє, звісно, мелеться, але будь обережним, не довіряй так чужій людині.

– Заспокойся, Людочко, ти ж її не знаєш зовсім, – поспішив заперечити Андрій Данилович.

– Але ж і ти не знаєш, що у Валерії на думці. Дуже все це дивно, я тобі скажу, дядьку. Легковірний ти дуже.

– Щось говорила про мене? – запитала Валерія, виходячи з ванної кімнати, а тоді додала сумно: – Не довіряє мені ваша Людочка. Та я й не дивуюся, адже хто я тут? Ніхто… – промовила сумно, й Андрій Данилович поквапився її заспокоїти:

– Навіть не думайте нічого такого. Ви для мене так багато робите, я вам дуже вдячний.

– А сусідка ваша, ота, що з квартири навпроти, стежить за мною. Одного разу, коли я виходила з квартири, застала її біля дверей. Ця жінка підслуховувала! Я певна, вона постійно це робить.

– Та не треба на це зважати. Віра Костянтинівна і справді, – він не зміг стримати усмішки, – «вуха» й «очі» нашого під’їзду. Колись вона працювала консьєржкою, тож ця жінка все про всіх повинна знати. Така вже, можна сказати, професійна звичка. Але загалом вона непогана людина.

Валерія пішла додому. А виходячи з квартири, проникливо подивилася у вічі Андрієві Даниловичу і тремтливим голосом промовила:

– Ви теж мені не довіряєте. Так?

І не встиг він нічого відповісти, як її підбори зацокотіли вниз сходами.

***

Вони одружилися. Якось сталося так, що Валерія, ніби лоцман у розбурханому морі нових емоцій, затишних вечорів, принадних запахів домашніх страв, ласкавих поглядів та тримань за руку під час перегляду телепередач, зуміла підвести Андрія Даниловича до цього кроку. А крім того, йому було боляче спостерігати за переживаннями жінки. Андрій Данилович цінував те, що вона переймалася за свою репутацію.

Того вечора Валерія, вийшовши по продукти, затрималась. Андрій Данилович увімкнув телевізор. Переглянувши новини, перемкнув на інший канал. І тут квартиру заповнила музика. Вона заполонила весь простір, здається, проникла в усі закутки, щемливими хвилями доторкнулася до кожного нерва. І вже неможливо було зрозуміти, чи це музика підхопила його душу, чи душа занурилася в неї й поринула в неймовірно дорогі серцю відчуття та спогади. Мирослав Скорик «Мелодія ля-мінор»… Нестерпним щемом відлунилося в серці: «Катруся так любила її!». І раптом, як раніше, ще до Валерії, чоловік напрочуд гостро відчув, що йому бракує саме її, його Катрусі. Андрій Данилович підійшов до тумбочки, нахилився, щоб відчинити дверцята. Ось зараз торкнеться її улюблених книг, збірників музичних творів, календарів зі схемами мережив, альбомів зі світлинами, блокнотів... У такі хвилини чоловік відчував якийсь ніби містичний зв’язок із покійною дружиною. І цього ніхто не міг у нього відібрати чи викреслити із життя. Дверцята відчинилися, і його погляд наштовхнувся на порожні полички. Там нічого не було. Катрусиних речей, якими вона так дорожила, не було! І раптом у голову Андрія Даниловича шугонуло гарячою важкою хвилею: «Валерія!».

Тремтливою рукою набрав її номер. Не дочекавшись відповіді, скинув дзвінок і знову набрав. Намагався вгамувати серце, та воно гупало аж у скронях. У вухах пульсувало і тиснуло.

– Алло, – почув нарешті.

Мимохіть закашлявся, та, опанувавши себе, здавленим голосом запитав:

– Це ти переклала кудись Катрусині речі з тумбочки?

– А, оті? Ні, я викинула їх, коли виносила сміття.

– Як?! Як ти могла? – з потугами вичавив із себе, відчуваючи, як йому стисло в грудях і перехопило подих.

– Та чого так перейматися? Там же всілякий непотріб був. Ти бачив це? Там відривні календарі ще за 90-ті роки. І книжки, старі вже, потріпані. Вони ж нікому…

– Як ти могла?! – знову запитав здавлено. – То ж Катрусині речі! Як ти могла?

– То он воно що?! – підвищила голос Валерія. – То я вже не можу похазяйнувати у своїй квартирі? Так? Ти це хотів сказати?

Пересилюючи себе й ніби переступаючи межу, за якою вже не буде вороття, Андрій Данилович уперше за час, що минув від моменту знайомства й дотепер, різко сказав:

– Прошу поважати мої права не лише як людини, а й як власника цього помешкання, Валеріє! Я ще живий! Це моя квартира!

– Чия, чия? – із сарказмом пролунало у відповідь. – А хто оформив дарчу на моє ім’я? Ти що, вже забув? Квартира тепер моя!

– Що? Я оформив дарчу? – Андрій Данилович не міг зрозуміти, що Валерія каже. – Та якби я й оформляв на когось квартиру, то тільки на Людочку. Що ти таке вигадала? Не було такого!

– Не було? – він почув нотки зневаги й холоду у Валеріїному голосі. – То що, може, документ показати?

І не встиг Андрій Данилович нічого сказати, як вона вимкнула телефон.

Валерія не повернулася того вечора. Не повернулася вона й за декілька днів.

***

Після декількох безсонних ночей Андрій Данилович пішов до адвокатської контори. І те, що він з’ясував за декілька днів, йому здалося громом серед ясного неба. Справді, Андрій Данилович уже не був власником квартири. І що ніяк не вкладалося в його свідомості – всі документи було оформлено згідно із законом і під договором дарування стояв його підпис. Коли він його поставив, Андрій Данилович не міг пригадати. Це приголомшило чоловіка, адже, незважаючи на поважний вік, пам’ять він мав чудову.

Андрій Данилович твердо вирішив відкликати дарчу на квартиру. Адвокат сказав, що зателефонує йому і вони зустрінуться після того, як він докладніше ознайомиться зі всіма документами. Адвокат зателефонував за декілька днів і повідомив, що справа, можна сказати, безнадійна. Квартира вже подарована третій особі. Її власником тепер є онук Валерії.

«Що я накоїв? Що я накоїв?» – запитував себе шокований Андрій Данилович.

Валерія більше у квартирі не з’являлася. Та він її не зміг би вже й бачити. І не хотів. Думати ні про що не хотілося. У душі була пустка.

***

Мобільний задзвонив різко й несподівано. Дзвінки лунали ще не раз, довго, наполегливо, аж доки телефон розрядився. Потім були дзвінки на стаціонарний. До нього чоловік не підходив. Коли наступного дня тишу в передпокої знову гучно розірвав дзвінок стаціонарного, Андрій Данилович повільно підійшов до телефону. Він ледь встиг сказати: «Слухаю», як у вухо бадьорою хвилею влучив голос адвоката:

– Андрію Даниловичу, ну що ж ви так?! Чому не брали слухавки? У мене для вас добрі новини. З’явилися нові обставини щодо ситуації. Виявляється, ваша нинішня дружина Валерія – шлюбна аферистка, а до того ж із великим стажем! Уже заведено справу і триває слідство. Тож тримайтеся! Поборемося! Алло! Андрію Даниловичу, ви чуєте мене? Алло!

– Чую, чую, – промовив чоловік, ще нічого не усвідомлюючи й не вірячи в почуте.

– Я зараз у відрядженні. Щойно приїду, ми з вами зустрінемось і все обговоримо. До побачення!

– До побачення, – сказав Андрій Данилович.

– А, ще одне. Те, що ви не пам’ятаєте, як і коли підписали документи, то зовсім не випадково. І це надзвичайно важлива обставина у вашій і в кількох інших справах. У всіх випадках до цього безпосередньо причетна згадана особа. Проте все – під час зустрічі. Хай вам щастить! І знайте: довкола вас є добрі й небайдужі люди. До зустрічі.

Андрій Данилович поклав слухавку.

Він відчув, як в очах запекло і вони наповнилися сльозами. Зусиллями волі чоловік опанував себе, тоді вдягнувся й пішов на автобусну зупинку. За декілька хвилин він був на кладовищі.

Біля могили квітнули улюблені троянди Катерини Павлівни. Андрій Данилович доторкнувся до них, провів рукою по світлині, поцілував її.

– Ти найкраща у світі, Катрусю. Мені так бракує тебе, рідна. Якби ти тільки знала…

Він недоговорив.

Андрій Данилович сидів, вдивляючись у рідне обличчя, відчував блаженний спокій та умиротворення. А вона лагідно усміхалася до нього й ніби вибачала йому всі помилки, яких він накоїв.