МАВКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

29 березня 00:30

600

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Кохати і простити

Світлана була рудоволосою усміхненою дівчинкою з великими смарагдовими очима. А волосся, волосся – збожеволіти можна! Густе, блискуче, нижче пояса. Просто чудове! За оті чудові коси її ще у школі прозвали Мавкою. А ще дівчина любила блукати полями, збирати оберемками квіти, гойдатись у травах. Чиста тобі Мавка. У школі навчалась дуже гарно. Після закінчення всі радили вибрати якусь престижну професію – піти на юриста, економіста чи, наприклад, податись у якийсь там туристичний бізнес. А вона захотіла стати філологом, бо були такими близькими їй Шевченкові твори, які читала зимовими вечорами, поезія Лесі Українки, твори сучасних авторів. Отака вона – Мавка зі смарагдовими очима.

Коли після університету потрапила в районну школу на роботу, то дуже переживала. Хотілося стати доброю вчителькою та наставницею для дітей, передати їм усі знання, якими володіла сама. Світлана оселилась на квартирі у доволі привітної господині, круглолицьої жіночки років шістдесяти. Якось одразу вони знайшли спільну мову. І слава Богу!

Перше вересня пахло за вікнами айстрами, спілими яблуками та ностальгією за безтурботним літом. Небо вкривали ніжні, мережані хмарки, які пропливали від краю до краю так поволі й тихо, ніби хотіли всіх заразити своїм спокоєм. Поспішала до школи, вицокуючи по асфальту каблучками. Отак собі цок-цок, цок-цок. Тепер уже достеменно всього й не пам’ятає, але пам’ятає, що швидко опинилась на урочистій лінійці, вбраній в оберемки барвистих квітів, білих бантів та чудових вишиванок. Пригадала свої шкільні роки, перший та останній дзвінок, а ще шкільний вальс і ранкову зустріч сонця. Ніби так недавно це все було і водночас так давно. Пролетіли її університетські роки. І ось вона сама вже вчителька. Вчителька Світлана Богданівна! Якось іще не дуже уявляла себе в цій ролі. Була сама ще дівчиськом, а тепер треба виховувати і навчати отих чудових дітлахів, які з цікавістю й острахом поглядали на нових учителів. Бо так було, є і буде – все, що нове, трохи страшить. Сама Світлана Богданівна теж приглядалась до нового колективу. Педагогів було багато. Усі такі урочисті, гарно вдягнені, виглядали і радісними, і схвильованими одночасно.

Її погляд упав на молодого, елегантного молодика. Отут, серед дітей та учителів, на звичайній шкільній лінійці що може робити такий красень? Він був високим, чорнявим, у чудовому чорному костюмі. Білосніжна сорочка і модна краватка. Світлана ще трохи затримала очі на ньому й відвела погляд, ніби засоромилась, хоча красень у її бік навіть не дивився. «Невже вчитель? – промайнула думка у дівочій голові. – Що ж він може робити у школі? Тепер усі ж зі школи тікають. Бо кому воно потрібне? Зарплати невеликі. А праці скільки треба вкласти! Хоча, кажуть, не всі вкладають…». Тоді Світлана Богданівна подумала, що вона мусить стати якнайкращою вчителькою і навчити дітей не тільки літератури та мови, а й людяності. А ще навчити почуватися щасливими, бо це найважливіше у житті.

Зайшли в учительську. Директор привітав увесь колектив із початком нового навчального року, представив Світлану, побажав успіхів у роботі та доброго здоров’я. Вона сіла за свій стіл. Позаду неї – отой красень. «І все-таки він учитель!» – подумала. Тепер уже красень розглядав її великими карими очима. Доволі скоро він не витримав:

– То вас звати Світлана Богданівна? Ха-ха! А я подумав, ви – Мавка! Ота, з «Лісової пісні»!

Світлана зашарілась.

– Мене звати Василь Сергійович.

Світлана подала йому свою маленьку ручку і відчула, що ось так, коли її рука в його руці, можна бути спокійною завжди, всеньке життя, і ніколи не хвилюватись. Василь Сергійович іще раз усміхнувся й пішов на урок.

Перед першим уроком Світлана Богданівна таки хвилювалась. Ну, як тут бути спокійною? Це ж як перший раз у перший клас! Зайшла у клас – на неї дивилися великими цікавими очима двадцять вісім дітлахів. Як себе поводити? Бути строгою? Стати другом? Чи знайти просто золоту серединку? А як її знайти? Перший урок минув гарно. Світлана володіла однією чудовою рисою – знаходити спільну мову з усіма. Дітям вона сподобалась. У вчительську летіла наче на крилах!

А потім… Потім потонула в бездонних очах Василя Сергійовича, вчителя математики та інформатики. Він став для неї просто Васильком. Василько! Тепер вона вже й дня не могла прожити без нього. Виявилось, що у Василька дуже заможні батьки. Багато хто називав його вчителювання у звичайній школі просто забаганкою. Тоді він усім повторював, що стати вчителем було його мрією з дитинства. А мрії повинні здійснюватись. Обов’язково. Невідомо, як там було насправді, але вчителем він був гарним. Світлані ж було однаково. Вона просто хотіла, щоб хлопець був поруч. Вони часто готувались разом до уроків, обговорювали твори сучасних письменників, ходили в кіно. А коли він, сміючись, називав її Мавкою, то у відповідь чув: «Ти – мій Лукаш!».

Тепер їх упізнавали тільки разом, бо окремо вже майже й не бачили. Маленька на зріст Світлана і чудовий велетень Василь так органічно виглядали в парі, що з них можна було писати картину.

Біда прийшла несподівано. Мама Василя, лікар районної лікарні з тридцятирічним стажем, була ну дуже вже великою цяцею, а може, таку із себе вдавала? Хоча фахівцем теж була чудовим. Не раз витягала з того світу хворих. Світла блондиночка, висока та худорлява, ефектна. А оскільки сина мала одного, то він став її світом чи навіть Всесвітом! Одного ранку за сніданком вона заговорила:

– Ну, що там, сину, в тебе на любовному фронті? Чула, захопився якоюсь молоденькою вчителькою. Це серйозно?

– Так, мамо. Я люблю Світлану і думаю одружуватись.

Мама нічого не відповіла на це, подивилась просто у вікно, кудись у далечінь і криво посміхнулась. Василь зрозумів, що це недобрий знак.

– Вона чудова, мамо. Я познайомлю вас! Вона тобі точно сподобається.

– Василю, вона мені точно не сподобається. Моєю невісткою має стати Оленка, дочка нашого заввідділу Анатолія Олеговича. Ми вирішили вас посватати.

– Як це – посватати? Що за традиції сімнадцятого століття? Ніколи! Я ніколи не покину свою Мавку!

Мавку Василь таки покинув. Через місяць після цієї розмови його з батьками запросили на ювілей до Анатолія Олеговича, заввідділу хірургії районної лікарні. Там він познайомився з Оленкою. Мала вигляд моделі. Струнка, висока, модно вбрана, життєрадісна та весела. Вона всіх заряджала своєю енергією. Легкий флірт, музика, танці, вино. Ще одна зустріч, а потім наступна. Так буває, напевно, так буває.

– Мавко, Мавко, сонце ти моє рудоволосе, прости мені, пробач! Я одну тебе люблю!

Мавка таки не пробачила. А що тепер уже було пробачати? Оленка чекала дитину від Василя. Її Василя! Світлана написала заяву на звільнення і поїхала в далеке село до своєї тітки, яка жила далеко від райцентру.

У сусідньому селі влаштувалась учителювати. Село геть забите. У класах – по сім учнів. Фахівців нема. Світлана Богданівна стала викладачем не тільки мови та літератури, а ще й історії та географії. Довгими вечорами їй довелося перечитувати стоси історичних книжок. Інколи сміялася, що мусить вчити історію сама, а потім переповідати дітям. Якби не те навчання, певно, з’їхала б із глузду. То Бог так дає, видно, – підкидає людині якусь проблему, задачу чи нову перешкоду, щоб та забула старе.

Але ні! Світлана нічого не забула. Темними ночами їй снився Василько, її Лукаш, і його чорна зрада. Та зрада темною потворою огортала душу, краяла серце, ставала клубком у горлі, падала сльозами та виривалась гірким сміхом. Отак: кап-кап на білий чистий папір, на подушку, на землю.

Роки спливали, а Світлана Богданівна залишалася самотньою. Завжди в роботі, в оточенні учнів, зошитів, журналів. Діти любили її. Скільки всього цікавого навчила їх Світлана Богданівна! У самої не було дітей, то чужі стали їй рідними. Через декілька років директор маленької сільської школи пішов на пенсію. Світлані запропонували посаду директора, і вона погодилась.

«Наша директорка» – тепер так називали її в селі. Мавкою вже ніхто. Востаннє так іще в далекому минулому кликав її Василько. Таки відлягло трохи від серця. Коли минають роки, біль потроху вщухає. Він уже не такий гострий. Він тупий. Він майже ніякий. До директорки сваталося кілька сільських парубків, але вже ніхто не припав їй до душі. Школу за час свого керівництва директорка відремонтувала. Класи стали світлими та чистими. На клумбах шкільного подвір’я цвіли барвисті айстри і знову нагадували, що за вікном блакитноокий вересень запрошує дітей до рідної школи.

Цього ранку директорка виглядала стурбованою. До її школи їхала інспекторська перевірка. Два тижні Світлана Богданівна готувалась – перевіряла все ретельно сама, аби бути спокійною потім. Та нерви її таки потроху підбирали. Бо кому до вподоби ці перевірки?

На роботу Світлана Богданівна прибігла заздалегідь, ще о восьмій ранку, і тепер сиділа у своєму кріслі та переглядала ще деякі документи. Строгий чорний костюм, туфельки на каблучках, гарно вкладене волосся. Ось-ось мають прибути. Світлана неспокійно поглядала на двері. Виглянула у вікно. Блакитноокий вересень був тихим та лагідним. «І все-таки природа здатна лікувати людські душі», – подумала. У двері постукали.

– Прошу, – намагаючись триматися спокійно, запросила Світлана.

Двері відчинились. Світлана Богданівна дивилась і не вірила власним очам. Не могла повірити в це. Вона знала достеменно, що більше не зустрінеться з ним, дала собі слово ніколи в житті не бачити його. А тут… Перед нею стояв Василь Сергійович, її Василько, її Лукаш. Вона розгублено заціпеніла посеред кабінету. Він глянув на неї й мовив одне-однісіньке слово: «Мавка!».

Як виявилось, у Василя не склалося життя з Оленкою. Можливо, вона відчувала, що він завжди любив свою Мавку. Хтозна, але одного дня молода жінка покинула його. Просто сказала, що зустріла кохання всього свого життя. Дочку обіцяла через певний час забрати, та минуло років два – так і не забрала. Та й Василь, певно, ніколи б не віддав дитину. Софійка тепер єдина радість його самотнього життя. Інколи вона нагадувала йому Мавку – таке ж чудове волосся, розсипане на плечах, робило її незвичайною, казковою дівчинкою.

– Мавко, прости. Я зробив помилку в житті, – просив Василь у Світлани пробачення. Мавка дивилась на нього своїми смарагдовими очима. У тих очах переплітались сум і надія, радість і любов, віра і спокій. Чомусь тепер ті очі стали надзвичайно мудрими, тихими та спокійними.

А через два роки полем між житами ішли Василь та Світлана. Софійка радісно бігла перед ними наввипередки з вітром. На руках у Василя сиділо мале рудоволосе диво, найменша Мавочка Катруся! «Тепер у мене аж три Мавки, то я – щасливий чоловік!» – сміявся голосно Василь. Світлана глянула на нього смарагдовими очима й теж усміхнулася.