ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
549Життєва історія
– Це весілля відбудеться лише через мій труп, – категорично сказала Людмила своїй вісімнадцятирічній доньці.
І все не тому, що жінці був не до вподоби чорнявий юнак, за якого донька вирішила вийти заміж. Андрій мав престижну роботу, житло, а з Наталки він узагалі пилинки здмухував. Але мати була невблаганна: цього весілля не буде…
Наталя, зачинившись у своїй кімнаті, ридала від розпачу. Та все-таки не посміла ослухатися матері. Весілля не відбулося…
Людмила виховувала доньку сама. З Наталчиним батьком вона зустрічалася декілька років під час навчання в медінституті. Та коли закінчила виш, їхні шляхи розійшлися, а на згадку про шалене кохання у Людмили залишилась донька – сенс усього подальшого життя жінки. Звичайно, траплялися в її житті чоловіки, та ні з одним Людмила так і не наважилася пов’язати свою долю. Так і жили вони вдвох із Наталкою, спокійно і щасливо. Доки донька не сповістила маму про своє одруження…
Людмила працювала лікарем-генетиком уже третє десятиріччя. Досліджуючи «царську» хворобу – гемофілію, захистила дисертацію. Самовіддано працювала, з болем усвідомлюючи, що малоймовірно, що найближчими роками медики винайдуть панацею від невиліковної недуги. Людмила консультувала вагітних жінок, які належали до групи ризику. Завдяки сучасним методам діагностування здебільшого хворобу в майбутньої дитини медики могли виявляти ще в утробі матері. Коли діагноз підтверджували, на плечі Людмили лягала ще одна важка ноша – розмова з майбутньою мамою. Людмилі часто снилися заплакані очі жінок, які в розпачі кричали, що лікар – не Бог, він може помилятися. Деякі з цих жінок народжували. І найстрашніше те, що діагноз зазвичай підтверджувався.
Якось випадково, досліджуючи медичний архів, Людмила серед картотеки хворих на гемофілію, знайшла прізвище Андрієвого батька, який помер у молодому віці від кровотечі…
«А це означає, що мої майбутні онуки та правнуки можуть успадкувати цю страшну недугу», – із розпачем думала Людмила і гарячково шукала вихід із ситуації. Вона зважувала всі «за» і «проти». Жінка розуміла, що ризик передачі гемофілії по чоловічій лінії доволі низький. Але ці аргументи переконали б Людмилу, якби це стосувалося сторонньої людини. А тут на кону майбутнє її єдиної доньки.
– Ти хоч розумієш, що це за хвороба – гемофілія? – з відчаєм кричала Людмила доньці. – Це коли кров не згортається, маленький поріз чи ранка можуть коштувати життя твоїй майбутній дитині! Люди з таким діагнозом рідко доживають до сорока років. Батько Андрія помер у 28!
– Але ж я люблю Андрія, – нерішуче наводила свій останній аргумент Наталя.
– Чи будеш ти щаслива, дивлячись на те, як помирають твої діти? – запитала Людмила і не почула відповіді на своє жорстоке запитання…
…Відтоді минуло більше ніж двадцять років. Наталя так і не вийшла заміж. Вона підсвідомо звинувачувала матір у тому, що та зламала її долю. Але жодного разу не дорікнула їй цим. Усамітнившись, Наталя не шукала ні подруг, ні розваг. Працювала в бібліотеці та весь вільний час присвячувала читанню книг. Вона більше не впускала у свій світ матір, найближчу людину. А Людмила постійно намагалася боротися з відчуттям непоправної провини перед донькою. У її подруг підростали й одружувалися діти, а Наталя була зовсім сама…
Одного вечора Людмила довго чекала Наталю з роботи. Донька затримувалася, а мати хвилювалася за неї, як за школярку. Та Наталя прийшла додому на диво веселою і в піднесеному настрої.
– Я вагітна, – мовила вона матері з порога.
Людмила схопилася за серце і ще не розуміла, радіти їй чи горювати. Але, дивлячись на Наталку, яка радісно пурхала квартирою, заплакала. Від щастя…
Їй було байдуже, що батько дитини зрікся Наталки, щойно дізнавшись про її вагітність. Людмила свято вірила в те, що з народженням дитини вони обидві відчують сенс життя. Наталка легко переносила вагітність, вона багато сміялася і говорила матері, що нарешті їй стало цікаво жити.
«Народження дитини зробить Наталку щасливою», – щиро сподівалася Людмила.
Та діагноз новонародженого хлопчика пролунав фатально й не залишив і крихітної надії на щастя двом збідованим жінкам – синдром Дауна… Недуга, від якої не зможе вилікувати жоден лікар на Землі.
Божеволіючи від горя, Людмила не знаходила собі місця. Хто ж, як не вона, лікар-генетик, мала б знати про небезпеку, яка чатує на дітей, яких народили матері у старшому віці. З відчаю Людмила проклинала свою професію і свої прорахунки.
– Я ж лише хотіла бачити свою дитину щасливою, – голосила жінка, – я хотіла, щоб у мене були здорові онуки. За що ж ти мене покарав, Господи?..
Одного разу, прогулюючись із Максимком, Людмила зустріла в парку статного сивого чоловіка, який гордо віз перед собою візочок, у якому всміхався рожевощокий хлопчик.
– Добрий день, Людмило Іванівно, – раптом озвався, – не впізнали мене? Я – Андрій, а це – мій онук Сашко.
У Людмили підкосилися коліна.
– А як Наталя? Я дуже часто згадую її. Ви знаєте, після того, як ви не дозволили нам одружитися, я ледь не наклав на себе руки, – говорив Андрій, – усе думав про свою спадкову недугу. Та виявилося, що в мене був інший батько. А Михайло Васильович всиновив мене, коли одружився з моєю мамою. Тож і троє моїх синів, і онуки – здорові, гарні хлопці…
Невимовний біль пронизав душу жінки. Усвідомлення того, що щось змінити вже неможливо, стиснуло груди і не давало дихати.
– Пробачте мені, діти, – лише прошепотіла. А поряд щось весело мугикав п’ятирічний Максимко, який іще так і не навчився розмовляти…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
18
Життєві історії
