МАТЕРИНСЬКА НАУКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

08 травня 00:00

523

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Стара немічна жінка з поораним глибокими зморшками і виснаженим хворобами обличчям, ледве човгаючи старечими ногами в старих теплих в’язаних шкарпетках і якихось стоптаних чи то туфлях, чи то тапочках, підмітала велике подвір’я. Раз у раз зупинялася, видно було, що кожен крок давався їй дуже нелегко, але роботи не полишала.

Нараз побачила молодого, красивого, добре одягненого чоловіка, що, спершись на хвіртку, співчутливо спостерігав за нею. Потім легенько відчинив хвіртку, ступив на подвір’я, привітно усміхнувся і стиха промовив:

– Дай вам Боже щастя, бабусю! Хіба нема когось молодшого, щоб замінив вас?

– Є, синку, і дочка, і зять, і внук, але я сама хочу працювати, бо доки рухаюся, доти живу. Нелегко вже мені щось робити, та сидіти не можу, не звикла, тож шукаю собі заняття, щоб день минав не так довго: то їсти зварю, то в хаті лад наведу чи на подвір’ї, як сам бачиш. А ти чий будеш, щось я тебе не знаю?

– Ой, бабусю, здалеку я, а тут, у вашому селі, теж на роботі. Знаєте, що ваші ліси вирізають і відправляють далеко, бо щось там будуватимуть? Чули, певно?

– Та чула, чула, всі те знають, що якісь секретні об’єкти будуть у наших лісах. Хоч стараються все тримати в таємниці, але хіба від людей щось приховаєш?

– Правда ваша, бабусю, та й людей тут дуже мало, село ваше малесеньке, однак красиве. А от люди чомусь непривітні. Пройшов ціле село, бо забракло мені двадцять п’ять рублів, щоб розплатитися з трактористами, які допомагають трелювати той ліс, – я відповідаю за його вивезення, – і знаєте, ніхто не позичив мені тих грошей.

Бабуся глянула чоловікові в очі спокійним і лагідним поглядом, попросила хвильку почекати і пішла в хату. За якийсь час вийшла на подвір’я і простягнула незнайомцеві гроші – двадцять п’ять рублів.

– Візьми, сину, і хай тобі Бог помагає!

Якась судома стиснула чоловікові горло, а в грудях розлилась щемлива теплота, мов дмухнув на серце теплий і лагідний вітерець.

– Спасибі, бабусю, ви мене дуже виручили. Якби не ви, не знаю, що робив би. Мене звати Романом. Я вам найближчими днями обов’язково привезу гроші. Щиро дякую, залишайтеся здорові, а мені треба бігти, бо робітники чекають. Ще раз дякую вам, а гроші я вам обов’язково віддам.

– Та якось буде, не переживай. Привезеш, то привезеш, а як ні, то хай і так буде.

* * *

Огрядна молодиця сиділа під хатою на лавочці і щось шила. У загорожі вибрикувало телятко, на подвір’ї порпалися кури, а старий сірий кіт мирно муркотів на сонці.

Нараз якийсь молодий чоловік упевнено відчинив хвіртку і сміливо ступив на подвір’я. Привітався й попросив покликати стареньку жіночку.

– То моя мама, але її немає, вже два роки як померла.

Чоловік зблід, потім витягнув з невеликого портфеля двадцять п’ять рублів, коробку дорогих цукерок, невеличку красиву фігурну пляшечку і подав усе молодиці.

– Мені ваша мама позичила двадцять п’ять рублів, коли ніхто в селі не погоджувався. Я обіцяв, що незабаром поверну гроші, але захворів, а коли одужав, мене терміново відправили на Далекий Схід, і лише вчора я повернувся додому.

Він ледь не плакав, серце його ніяк не могло змиритися з тим, що бабусі вже немає на цьому світі, що він, хоч і не з власної волі, не дотримав слова, не поглянув у її лагідні очі, а той чудодійний далекосхідний бальзам, який привіз для неї, не додасть уже їй сил і здоров’я.

Чоловік низько схилив голову, тихо попрощався і поволі вийшов з подвір’я. Не знав, яка чорна хмара гніву впала на голову старенької від дочки, коли та дізналася, що мама позичила незнайомцеві ті злощасні гроші.

* * *

Молодиця мовчки розглядала пляшечку, цукерки, гроші, а перед її очима стояла старенька мати, яка тихо виправдовувалася перед розлюченою дочкою за те, що не могла вчинити інакше, не могла не допомогти людині, яка так потребувала.

Але донька була невблаганна. Вона обзивала матір старим непотребом, який з доброго дива віддав дві свої пенсії чужому чоловікові, який ніколи їх не поверне.

Вона ледь не з кулаками накинулася на матір, вигнала стареньку з хати, щоб та не мозолила їй очей і не доводила до гріха, а потім ще довгі місяці знущалася з неї, поки мати не злягла і вже більше не підвелася.

Материнське серце не могло змиритися з тим, що дочка виросла такою жорстокою, черствою, жадібною, що не взяла з материнської науки нічого у своє життя.

– Бог таких людей не любить, доню, змінюйся, – тільки спромоглася сказати доньці на її приниження і сварки.

* * *

Дочка сиділа під хатою, любувалася красивою пляшечкою, смакувала цукерками, розглядала гроші і тішилася з несподіваного прибутку.

Вона так нічого й не зрозуміла з цієї історії.