МАТЕРИНСЬКА ЛАСКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Таміла ТАРАСЕНКО

23 лютого 10:46

539

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

У руках Мар’яни були порожній кухоль і молочна шоколадка. Певно, в сусідчині двері їй довелося стукати ліктем.

Гостя, не розмінюючись на привітний кивок, мовчки поклала приношення на стіл, зі стукотом поставила кухоль, сіла і втупилась у вікно.

Спершу Лідія не дуже й стривожилася. Це – гуртожиток, тут існують свої закони. Що робить сусідів стерпними, як не змога зазирнути до них по сіль чи цукор без довгих реверансів і перепросин?

Інша річ, що розумна ж ніби Мар’яна ніяк не збагне: можна не вигадувати щоразу причину, щоб прийти: «В мене знову зламався чайник, а я от просто зараз помираю без чаю над статтею! У мене закінчилася заварка. Я тут побачила в супермаркеті розпродаж собачого корму. Ось, купила трохи, бо твоє щастя хай і мале, але їсть, мов слоненя. Та які гроші? Ти мене скільки у дрібницях виручала…».

Схоже, раніше близьких приятельок Мар’яна не заводила. І їй ніхто не пояснив, що до друзів можна заходити без вагомої причини. Чи що самотність, яка бува втомливою, навіть для сильних-незалежних, якраз вагомий привід.

Та на пам’ять Мар’яна не скаржилася. Забути, що Лідія із солодкого хіба що чорний гіркий шоколад їсть, малоймовірно, чи могла. А тут іще Лідчин йорк Цезар став на задні лапки й обережно пошкрябав ногу гості. Він не звик, що та мовчить й ігнорує його і господиню. Та мляво відмахнулася, навіть не обурившись звично: джинси порвеш, шкрябалко!

– Мар’яно, все гаразд? – розумних реплік для співчуття ще ніхто не вигадав, а мовчати ставало все важче.

– Та, певно, ні. Моя мати…

Лідія обережно, мов та була з порцеляни, торкнулася плеча товаришки. Мар’янину родичку не так давно виписали з онкодиспансеру. І хоч пролунало слово «ремісія», однак завжди залишався сумнів, чи завтра не стане гірше.

– Моя мати вирішила, що вона цілком здорова. І що має тепер право прожити роки, які їй залишилися, не зважаючи на всілякі дурниці, мораль і все інше.

– Це… дуже погано? – Лідія знала, що у знайомої з єдиною родичкою особливої любові не було з дитинства.

Звістка про страшну материну хворобу змусила Мар’яну спробувати склеїти побиті горщики і старанно виявляти приязнь, якої не відчувала. Але, схоже, надовго гарних намірів не стало.

Мар’яна рвучко відвернулася від вікна. Хотіла кинути щось різке. Однак стрималася. Схопила кухоль, усе ще порожній, і спробувала відсьорбнути з нього.

Лідія, похопившись, поставила кип’ятити воду в чайнику, зібрала немудре частування.

– Кажи! – врешті мовила. Вона була старша років на п’ять. Та вже вкладала в голови студентів сякі-такі знання, а Мар’яна ще гризла науку в аспірантурі. Однак якось так трапилося, що від їхньої першої розмови наказувала подрузі вперше. І поради, якщо вже без цього ніяк, теж мала намір давати вперше. Хоча Мар’яна зазвичай не скидалася на панянку, якій ті поради від старшої подруги потрібні. Та бувають же винятки?

– Моя мати… вона зареєструвалася на сайті знайомств! Завітала я туди глянути, що нового – і наткнулася на її сторінку.

Лідія мить вичекала, чи не буде продовження. Потім почала подумки складати довгу, вичерпну й дуже делікатну фразу про те, що навіть жінка, на чверть століття старша за них, має право сидіти в інтернеті. І навіть, уявити тільки, шукати там потенційних залицяльників.

Однак Мар’яна ще не закінчила своїх звинувачень.

– Ну, зареєструвалася, то й що?! Я сама новорічної ночі від імені голлівудської кінозірки завела додатковий акаунт. Щоправда, забанили швидко, але непогана розвага була. Ну, принаймні не дуже нудна. Але ж що мати втнула?!

– Взяла мою світлину й розмістила на своїй сторінці!

– На чорта? Ой, вибач, навіщо?! – Лідія якось забула про делікатність і заклики до широти суджень.

Мар’яна жадібно, ледь не давлячись, відсьорбнула чаю, який, на щастя, господиня передбачливо розбавила холодною водою.

– Я теж захотіла про це дізнатися. Прийшла до неї, як завжди, харчі, ліки принести, прибрати. Вислухати, яка я погана донька. І після обов’язкової програми спитала: «Мамо, навіщо?! Ви з дитинства казали, що я негарною росту, ніяких хлопців красою приманити не зможу. Тож нехай хоч навчуся заробляти на себе, бо ні на чию шию залізти не вдасться. То навіщо зараз під аватаркою потвори знайомитися з чоловіками?!»

– Мар’янко, материнська любов буває й такою… дивною. Ти й підлітком, певно, була… яскравою, сильною, сповненою життя, врешті, мала вигляд трохи старшої за своїх ровесниць. А перед цим пацанкою з хлопцями грала у футбол, так? Ну, злякалася вона таких змін, намагалася тебе, як уміла, по-дурному вберегти від надлишку чоловічої уваги… Що ж тепер? Може, вона сама шкодує, що таке тоді бовкнула?..

– Трясця, Лідіє! От як тобі це вдається?! Основне ж – не вдаєш, справді віриш, що люди своїх дітей ненавидіти можуть лише в кіно та книгах-трилерах, так?! І як воно янголом серед людей жити?

– Мар’яно, стоп! Якщо це тобі потрібно, то ми посваримося трохи згодом. А зараз ти розкажеш далі, все. Все, чого більше не можеш тримати в собі. Такі розмови погано починати. Ще гірше – зупинитися посеред них. Ти певна щодо ненависті?

Та мить мовчала, навіщось неуважно погладжувала собаку. Цезар терпів, інколи ледь махав хвостом, запитливо поглядаючи на господиню: що з твоєю подругою і чи надовго це?

– От тебе колись кликали вечеряти, називаючи циганчам? Хоча… – вона покосувала на світло-русяве волосся та сірі Лідчині очі.

– Не в тому річ, як кликали, а що хотіли сказати. А от коли на мене скаржились сусіди чи вчителі і мене мати «виховувала», то кричала, що я вся в батька-цигана. Тільки інші цигани крадуть гроші чи золото, а мій батечко вкрав її щастя та молодість і втік, навіть на пащенку свою не глянув… Якби глянув, то, певно, мав замість золота вкрасти і їй руки розв’язати, та не сталося.

А раз захмеліла матінка напередодні Нового року, я тоді ще школяркою була, покликала мене до столу, де вона сиділа зі своїми подругами, й назвала циганочкою, мовляв, поворожи, це ж у тебе в крові. Ну ж бо, вгадай, що я втнула!

– Послала її подалі перед гостями, і був скандал на Новий рік?

– Кажу ж, гарна ти людина, Лідко! Навіть підлітком була, певно, цілком стерпним. Я мило всміхнулася, пішла шукати «циганкувату» спідницю та колоду карт. І поворожила, ще й як! Зробила співчутливе обличчя, мовляв, усі тітоньки такі класні, що ніколи собі дядечка до пари не знайдуть, завжди самотніми чи нещасними в шлюбі будуть. Усі чоловіки – п’яниці-ледацюги-гуляки, бо сама доля ревнує їх до вродливих жінок. А знаєш, вони мені вірили. Я ще тоді в картах не петрала: вино від піки ледь відрізняла. А вони сміялися, мов із жарту, а в очах – страх.

А як зранку пішли, то мати почала на мене кричати, що виховала на свою голову циганчука. Я теж кричала, що не вигадую, що все наворожене – правда, що я ще не сказала перед усіма, що в неї в картах – важка хвороба.

Тоді ще дід мій, її батько, живий був. Єдиний раз у житті підняв на мене руку – не ляпас, ляснув по сідницях – не так боляче, як образливо. Хоч і матері дісталося: як закохалась у молдаванина й не змогла від дружини-дітей відбити, то нема чого своїй доньці голову морочити байками. Весела родина, га?!

А як його не стало, то й я з дому забралася. Лише листівки на свята мамі слала – інтернетом. Аж тут вона захворіла. Я себе проти волі змусила грати гарну доньку. Ще й мені в палаті мати про те ворожіння новорічне нагадала…

«Ну, слухай, ну, дитячі дурниці ж! Хто отак не дуркував свого часу?!» – «Ой Лідіє, не переймайся ти так, не треба мене заспокоювати. Я собі вже давно вибачила, без твого благословення». А про світлину знаєш, що вона сказала? Що зі своєю фотографією вона – після операції, опромінення й усього такого – розжене всіх потенційних залицяльників не лише зі своєї сторінки, а й з усього сайту!

А я ще нічого так, вилюдніла трохи, навіть на неї в молодості ледь скидаюся! Так і сказала. Бач, як мене любить?! Але кебети знайти собі хлопця в мене немає, тож вона познайомиться з пристойним чоловіком, а потім мене на побачення відправить. Ще й поради мені дасть, як його привабити! Як тобі?

– Ну, як зав’язка трилера, а не реальна історія…

– А що, ідея! – Мар’яна вперше за день розсміялася, майже не силувано. – Піду така вся на побачення, мов фіфа розряджена, і розповім, що то від мого імені писала дама близько п’ятдесяти і після онкооперації. От шкода, що обличчя жениха не зафільмувати! Мо, на диктофон мобільного пощастить записати й матінці скинути, га?

– Ні, Мар’яно, ти цього не зробиш! І взагалі, ти не думаєш, що ліки, які вона приймала, ну, вони ж сильні, дуже… і біль… Ну, під час хвороби людина може змінитися й чинити дивні речі.

– Тобто, щоб мене хоч якось полюбити й казна-як почати про мене турбуватися, моїй матінці потрібно схибитися від ліків і хвороби?! Хоча знаєш, твоя правда: мені оцю-от шоколадку нав’язали, навіть не натякнувши, що обов’язок жінки – постійна дієта. Тільки щось мені зараз фігуру материними солодощами псувати не хочеться. А ти… Ох ти ж! Тобі чорний подавай, а не оце казна-що. А якщо згодую твоєму псу?..

– Тільки спробуй! Приб’ю, а спершу змушу тягнути бідаху до ветеринара на інший кінець міста, – майже серйозно попередила Лідія.

Кивнула на сміттєвий кошик – і нещасна шоколадка полетіла туди.

– Тож коли вона одужає, то я це збагну, бо мені дадуть спокій з материнською турботою?

– «Коли» не «якщо», – сказала Лідія, але не стала коментувати. Навіть не кивнула, просто не стала відводити погляд від злих темних очей.

– Що ж, тоді буду матері й далі ліки-продукти тягати. Мовчки. Бувай, сусідко, у мене серіал іще не переглянутий. Про роботу й підмітання краще змовчу.

– Мар’яно!

Та обернулася від порога, глянула з викликом: ну, що порадиш?!

– Ти свій улюблений кухлик забула на столі.

Незграбно, якось боком, гостя присунулася до столу по свій посуд. Глянула на господиню змученими очима без тіні задиркуватості. Тихенько буркнула:

– Дякую.

– Нема за що, у мене cвого посуду вистачає, аби тебе без кухля залишати, – Ліда погано вміла дошкуляти, практики бракувало. Та Мар’яна впливала на неї не найкраще.

На мить їхні очі зустрілися. Короткий кивок господині: йди, все гаразд. Чи хоч буде гаразд. Віриш? І приходь… Якщо треба.

Гостя з викликом задерла підборіддя й мовчки причинила за собою двері – без фірмового викличного хряскання, на яке не раз, за її спиною, звісно, скаржились інші сусіди.