МАРТИНІВСЬКІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА

30 червня 22:25

590

+ 2

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Було колись

Ой, скількох людей, ласих до української історії, цікавила родина Мартинівських, що облюбувала собі вулицю Джмелівку в нашому селі біля річечки. Наше село тоді мало дві назви, позаяк історично складалося з двох частин: Братчикова Гребля і Станіславчик.

Сільську церкву Різдва Пресвятої Богородиці писали церквою Братчикової Греблі аж до її знищення за радянської влади. Метричні книги, сповідальні розписи також вживали це поетичне ймення. Та мирські державні заклади ще з ХІХ століття почали використовувати назву Станіславчик. І воювали чоловіки під час Першої світової війни тільки зі Станіславчика, хоч у метриках було записано, що вони народилися у Братчиковій Греблі. Та що там Перша світова, як під час Другої всі мої діди (і рідний, і його молодші брати), які брали участь у черговому побоїщі, також за метрикою були з Братчикової Греблі.

У 1920-х роках, коли російські більшовики зі своїми поплічниками вершили долю нашого народу (як знайомо це нам теперішнім!), один із синів Івана Йосиповича Мартинівського став організатором повстанського руху на Таращанщині, що на Київщині. Багато селян, місцевих та з інших сіл, пристало до нього. Бо кому ж сподобається засилля чужинців, котрі землі відбирали, господарів на Сибір відправляли чи знищували, безчинствували, як хотіли?!

Пани отамани не змогли вигнати зайд. На те є багато причин. Доля їхня трагічна, подвиги і діяння, здавалось би, потонули у брехливих звинуваченнях, а документи (в них же факти!) були за сімома замками.

Та правда, прихована в папках під грифом «Таємно», вийшла на світ Божий. Он письменник Василь Шкляр, користуючись архівами та спогадами рідні (відшукав же!), розповів українцям про знаменитого ватажка повстанців Чорного Ворона. Згадав побіжно й інших.

А в нас Мартинівський Тимофій Іванович! І документи-свідчення про його «бандитську діяльність» збереглися, і присуд нікуди не дівся, та й художня напівправда, а чи брехня на замовлення, повилазила з різних боків. Охочих заробити на цьому імені було багато. Сенсацій прагнули статисти історії, яку перекрутили більшовики.

Тільки зникли Мартинівські з нашого села Станіславчик, наче й зовсім їх не було в ньому. Навіть на новішому кладовищі не знайдеш на хрестах такого прізвища. На старому ж тільки братська могила вбитих голодом та гробки, порослі травою і кущами. Велика сила природи, що прах перетворює в прах і буяє життям на ньому!

Тож не лишилося, здавалося, від великої родини нікого, хто б відгукнувся на клич «Де ви є, нащадки славного вкраїнського роду?». Лише слабенькі відголоски від зацікавлених, бо для смертних людей 100 років, які минули від революційних подій і визвольних змагань початку ХХ століття за українську долю, таки й багатенько.

Дуже довго на тебе і твій рід полювали, Тимофію Івановичу! Дуже довго. Писаки і письменники – я їх завжди розрізняла – ще на піку бажання боротися проти червоної влади в попередньому столітті приписували тобі силу-силенну діянь, здебільшого ці діяння осуджували як насильницькі й бандитські. Аякже, ця братія була проросійською і пробільшовицькою. Не переслідую мети називати і критикувати такі писання, бо ж до мене їх опротестували фактами, себто документами, над якими працювали люди справедливі й патріотичні. А ти ж був українець, то виступав і проти москви, і проти більшовиків.

Пізніше, коли союз «вільних» республік розвалився, як колос на глиняних ногах, зацікавлені вітчизняні історики, приваблені практично вільним допуском до засекречених документів, дізналися правду про злочини будьонівської армії проти населення українського та єврейського й довели непричетність твого загону месників до них.

Але ні перші, ні другі не змогли віднайти слідів твоєї великої рідні, бо зникло ваше прізвище в селі, де ви народилися, жили, а потім і боролися.

Постаралися «совіти» прибрати його носіїв, щоб не муляло, не нагадувало боротьбу проти ненависної російської влади. Тебе, пане отамане, розстріляли 1922 року, і документи є. У 27 років розстріляли. Так написано в протоколі. 27 років зазначено біля твого імені у списку приречених. Подумати тільки! Та навіть цифра твого короткого життя не остаточна. Однак про це потім.

Десь «пропала» молода дружинонька Ганна. Ганна Мартинівська (Кулик). Говорили й писали, буцімто з вашою дитиною, що ховалася в колодязі від бандитів різних мастей, а потім зникла.

Місцеві манкурти, що їх виховала радянська влада, вигадали, що не своєю волею вона пішла за тебе заміж, що взяв ти її силою. Не дізнаються вже наклепники, що знайшли зацікавлені люди документ вінчання вашого в церкві села Братчикова Гребля, що свідки були як слід, з обох боків і в записах порядок. А ще в ньому написано, що Ганна Володимирівна – з Федюківки (тоді це село також було Таращанського повіту). Поля федюківські, поля Володимира Кулика, межували з полями станіславчицькими.

Старі люди нашого села розповідали дітям, а ті своїм, що той Кулик мав багато земель. І називали його у своїх балачках поміщиком. До мене ті балачки також дійшли, хоч довіряю більше документам.

А до чого тут цей поміщик, запитаєте ви? А до того, що прізвище Ганни – Кулик, що вона за документом Володимирівна, і перші охочі розповісти про неї писали, що вона дочка того поміщика. Що вчителька. І працювала не то у Станіславчику, не то в Красилівці, сусідньому селі.

Як би там не було, але при вінчанні, як то годиться, записано кількох свідків, і з боку жениха, і з боку нареченої. Вінчали ж у церкві села Братчикова Гребля, хоч за традицією мали би в селі нареченої. Та розібрали дерев’яну церкву у Федюківці, бо на ладан дихала, і місцевий пан Іван Данилович Яневський пообіцяв за власний кошт свою поставити. А потім передумав і почав школу будувати. Збудував. Але люди лишилися без церкви. Так написано в історії села Федюківка, яку я прочитала.

І брат Тимофія Григорій Мартинівський у свідках записаний. Наречений – із Братчикової Греблі.

Братчикова Гребля… Така люба мені поетична українська назва, яка збереглася в метриках мого діда 1906 року народження та в усіх його молодших чотирьох братів і сестри аж до 1923 року. Не Станіславчик, а Братчикова Гребля, хоч і Станіславчик мирно уживали поряд.

Та повертаюся до Мартинівських. Тих, хто був з тобою, пане отамане, спочатку помилували: пристали ж на умови влади. Дали людям жити і працювати. А потім, «отямившись», репресували в 30-х роках. Тобто дуже скоро. У судах «контрреволюціонерам», так називали арештованих людей, тикали твоїм прізвищем, що було в анкетах. Учасник «банди Мартинівського» – головна контрреволюція, хоч амністували, тобто помилували, після здачі в полон багатьох учасників боротьби з російською владою.

Брата твого Данила, рахівника в колгоспі, забрали 1937 року. Тоді, коли масово вишукували і знаходили, бо було велике замовлення, «ворогів народу». А він же Мартинівський! Не вернувся твій брат, Тимофію. Десять років дали, помер значно раніше, не витримавши в’язниці, а потім Гулагу.

Десь ділася родина іншого твого брата Григорія. Хто вже пам’ятає? Старожили розповідали своїм дітям, а то й онукам, що Мартинівських переслідували в селі, місцеві активісти не давали їм дихнуть і що котрась сім’я таки накивала п’ятами від комуняк.

Була і сестра Федора, але вона, вийшовши заміж, лишилася крамольного прізвища і загубилася серед сільського люду.

Загубилася… Так думала я. Так думали ті, хто чув щось про сестричку Тимофія Івановича.

У сучасному світі (фантастика для наших предків!) багато чого можна дізнатися через мережу інтернет. Групи за інтересами чи за місцем проживання, спілкуючись, отримують дані, розшукують знайомих і далеких родичів, з якими втратили зв’язок. І швидко, і безпроблемно, та ще й безкоштовно.

У рідному селі я буваю тричі на рік. З людьми спілкуюсь, близьку рідню, що вся на кладовище перебралась, провідую, час до часу навіть виступаю зі своїми творами перед земляками.

Та спілкування в інтернетівській групі села «Станіславчик в історії подій, відео, світлин і спогадів», що цього року веде земляк Гриценко Микола Тодосьович, розмови про давнє, але незабутнє, як наживка чи принада (вибачте, шановні!) витягнуть на світ Божий потрібних мені людей.

Першими відгукнуться нащадки Мартинівського Григорія Івановича: Юрій Григорович Мартинівський, син, та Оксана Поліщук (Мартинівська) – внука. Дадуть свої телефонні номери, погодяться відповісти на всі запитання, і я (дякую, любі!) досхочу набалакаюсь із ріднею Тимофія Івановича. Виявляється, Григорій Іванович, батько Юрія, вирішив рятуватися втечею зі Станіславчика через небезпеку піти слідом за братами. Тому добровільно завербувався з родиною 1940 року до Сибіру, жив і працював там, а за дев’ять років переїхав з дружиною та дітьми до Києва.

І світлини від них коштовні давні отримала, і дещо прояснила. Читала про Тимофія Івановича різні статті, та не влаштовували вони мене. Суб’єктивні надто, та й підґрунтя документальне слабкувате.

А ще цього року в мене з’явилася помічниця. Віртуальна, хоч живе у столиці. Олена Павленко. Закохана в генеалогію, тобто родознавство, жінка. Які вона мені документи щодо цієї родини віднайшла!

Уявіть собі: в Києві, який весь травень потерпає від ракетних обстрілів божевільних упирів російських, у будинку, в якому от-от вилетять шибки, бо трусяться рами, значно молодша Олена підбадьорює мене:

Вона пише, що слід робити свою справу попри все, повертати нам нас. «Життя має тривати, як і вивчення нашої історії. Не можна відкладати на потім і чекати кращих часів. Торішнього березня, коли потвори стояли під містом і могла бути окупація чи прилетіти щось без попередження, я була в місті і раділа новим відсканованим архівам, а вночі вивчала їх. Здавалося б, це абсурд, але то був такий порятунок від поганих думок. Тому тримаймося і вірмо в краще».

Як я ціню вашу, дорога моя співрозмовнице й помічнице, допомогу та підтримку. Як я радію, що ми знайшли одна одну в цьому палаючому українському світі ХХІ століття…

Отож серед світлин, отриманих від Юрія Григоровича, побачила фото, на якому він, отаман Тимофій Іванович Мартинівський. 1918 рік. Ще не одружений. Серед своїх рідних.

То он ти який, Тимофію Івановичу! Не бравий царський офіцер із закрученими хвацько вусиками, як уявляла чи то читала в книгах, а несподівано шляхетний, як і вся родина біля нього. Не сільського крою одяг, та й весь вигляд. Утім, посудіть самі.

Біля нього сестрички: старша Федора з двома туго заплетеними косами, молодша Ольга з розпущеним волоссям. Біля дівчаток мати Марія. Голови хустинками не покриті, а Тимофій Іванович у жилеті з білою манишкою під сюртуком і постава невимушена.

Ольга, як сказав Юрій Григорович, помре зовсім юною.

Тобі залишалося жити лише чотири роки. І за ці роки встиг із більшовиками російськими повоювати, і одружитися, і сина після себе лишити.

Доля трагічна, як і доля всієї родини.

Життя їхнє – ілюстрація життів українських першої половини ХХ століття.

Та вони повертаються, щоб нагадати про нашу боротьбу в нелегкі для нас, українців, часи.

Повертаються, щоб упевнитись, що цього разу ми таки переможемо.

Слава Україні! Героям слава!