МАРІЯ З БАЗАРУ

Марія скривилася.

– А тобі шо?

– Шоб я вже ті гроші не міняв, а то задовбався. Всі кажуть, што скоро, скоро.

– Де кажуть? – серце в Марії занило.

– Ну, у ніх і в нас.

Марія швидко перетасувала карти й витягла три. Потім процідила крізь зуби:

– Ось твоя расія-матушка, – вона взяла карти в руки й тицьнула чоловіку в обличчя. – Бачиш, король з мечем на коні. Потім сльози. А далі старший аркан смерть, бачиш? Прийде твоя матушка. По тебе. Тільки коли, карти не скажуть.

Марія рвучко встала.

– Ану, Вітю, вимітайся звідси й гроші свої забери. – Вона кинула купюру чоловікові в груди.

Той ошелешено на неї подивився.

– Та ти чого? Що з тобою?

– Зі мною все нормально, тільки я сьогодні не працюю.

– Не нравітця што-то? – той почав повільно підніматися, очі його блиснули недобрим.

Марія обперлась руками об стіл й нахилилася над чоловіком. Вона була вища й ширша в плечах. Лице перекосилося від гніву. Чоловік злегка дав задню.

– Ти мене не сердь, Вітю, – дуже чітко й голосно промовила. – Ти ж знаєш, що зі мною краще не зв’язуватися, – і почала обходити стіл збоку.

– Чур мене, – скрикнув візитер і вибіг надвір.

Марія плюнула вслід. Потім сіла за стіл і затулила обличчя руками. Цей покидьок вивів на світ те, що муляло її всередині вже довгий час. Що всі кажуть…

Цілу осінь Марія не знаходила собі місця. Боліло серце, навіть до лікаря ходила – прописали заспокійливе. Узимку клієнти все частіше почали питати, чи буде війна. Вона чесно відповідала, що не знає. Але темрява насувається, це точно. Синові багато дзвонила, бо приїжджав додому тепер рідко. Голос зазвичай був напружений, тон діловий. Зайнятий.

– Марійко, ти тут?

– А, Таню, заходь. – Марія вимк­нула телефон. – Новини читала.

Вона осунулась, під очима залягли тіні.

– Щось ти якась втомлена, – помітила подруга, знімаючи пальто.

Танька завжди усміхнена – оптимістка. Маленька, кругленька, рум’яна, наче яблучко. Тягне сім’ю, чоловіка свого, який проводив більше часу на риболовлі, ніж удома, двох дітей, собаку та кота. Проте ніколи не жаліється. Жартує: прийшов напідпитку, щось почав вимагати, я його ганчіркою вшкварила, то й спати пішов.

– А я до тебе по сосиски.

– Бери «Вершкові», – автоматично відповіла Марія, думаючи про своє.

– Ну, що твої карти кажуть? – Тетяна сіла біля столу, підперши рукою підборіддя.

– Страх – і все, – роздратовано відповіла Марія, показуючи аркан диявол, який на картинці тримав на ланцюгу чоловіка й жінку. Вона щільніше загорнулася в теплу кофту та підкрутила ручку обігрівача.

– А може, все обійдеться? Як чотирнадцятого? Пам’ятаєш, вони ж тоді так само біля нас стояли. Та й не тільки тут.

Марія знизала плечима.

Коли Танька побігла в магазин, Марія вдягнула пальто й попрямувала до церкви. Вона рідко ходила на служби, бо її лякав шепіт місцевих бабів за спиною, які збиралися біля входу в неділі та на свята. Як померли батьки, їй, ще дівчинці, вслід завжди щось шепотіли, а потім – як ходила при надії.

Любила Марія побути в церкві, коли не було там нікого. Якась урочиста тиша. От і зараз одна старенька служниця в чорній хустці, шаркаючи підлогою, прибирала залишки свічок, що згасли. Коли Марія стала молитися, щоб не було війни, відчула, як їй насправді страшно, і вперше за багато років заплакала.

На Різдво приїхав її хлопчик додому. Веселий, сильний, зовсім дорослий. У Марії навіть серце заспокоїлося. Вона роздивлялася його й бачила щось нове. Схудле обличчя, високе чоло, як у діда, її очі. Та, на відміну від неї, вони ся­яли. Хоча іноді пробігала тінь, коли він про щось думав, дивлячись у вікно на поле, за яким чорнів ліс.

Він розкидав сніг у дворі, допомагав у справах. Коли спав у своїй кімнаті, вона, як раніше, ходила по хаті тихенько, всміхалася й варила борщ. А коли дівчину запросив додому, хвилювалася так, що руки тряслися. Чи сподоба­ється вона майбутній невістці? Два дні прибирала, готувала. Купила гірлянду з маленьких свічечок і розвісила у вітальні. Сукню нову вдягла.

Дівчина сама прийшла трохи переляканою. Красива, тоненька білявка. Станіслава, Стася.

– А я вас знаю, – сказала Стася, коли вони сіли за стіл вечеряти за святково прибраний стіл, – ви моїй тітці колись на картах ворожили.

– Може, – всміхнулася Марія, розкладаючи пиріжки, – багато людей ходить.

– Тітка каже, що ви їй допо­могли тоді дуже, біду відвели.

– То добре.

– Мамо, – Марія підвела погляд і відчула, що настала урочиста мить, і відклала тарілку. – Ми зі Стасею, – син ласкаво поглянув на дівчину, – вирішили одружитися.

Стася всміхнулася й опустила очі.

– Добре, – Марія прокашлялась, – дуже рада за вас. А коли? – спитала вона, глянувши на сина.

– Влітку, напевне. Тоді й відпустку візьму. Багато всього треба підготувати.

Син розливав червоне вино у високі келихи. У кришталевих гранях, як і в його очах, відбивалися вогники гірлянди. Марія була щаслива.

Після свят місто ліниво поверталося в буденний ритм. З повітрям у хати та душі заносило холод разом з тривожними новинами.

Вікна в адміністрації позакладали доверху мішками. Тихо стало на базарі, лише ворони літали з пронизливими криками. Люди зробились мовчазними, напруженими. Швидко робили закупи й бігли додому. Молодь, щоправда, так само пила пиво на лавах у центрі. Деякі дивилися російській канали й чекали. Лише баби, у яких з молоком матері всмокталась пам’ять про минулу війну, скуповували цукор, сіль, сірники та мівіну. Про всяк випадок.

Двадцять третього лютого Марія цілий день терла плече, бо рука нила нестерпно. Серце іноді ніби завмирало, а потім починало калатати, як навіжене.

На світанку прокинулась від шуму. Собака заливався гавкотом. Хтось грюкав у двері. Марія швидко зіскочила з ліжка на холодну підлогу, накинула кофту на сорочку та босою метнулась у сіни. На порозі стояла Валька, сусідка. Захекана, тремтить, хустка з’їхала набік.

– Почалося, – видихнула вона.

– Що? – не зрозуміла одразу Марія.

– Війна, – Валька прикрила рукою рот і беззвучно заплакала. А потім розвернулася й повільно, згорбившись, побрела додому.

Тут Марія вперше почула звук вибухів. Одразу задзвонив телефон. Вона побігла в хату.

– Синку, що там? – голос зривався.

– Кордон прорвали. Слухай мене, – він намагався перекричати гуркіт, ­– збери необхідні речі, але їхати зараз не можна. На трасі небезпечно, чуєш? Якщо зайдуть у місто, ховайся.

– А ти?

­– Нормально, відіб’ємось. Я подзвоню.

– Бережи себе!

Та телефон уже затих. Руки в Марії тряслися. Страх, наче кислота, випалював зсередини. Вона опустилася на підлогу, зігнувшись від болю. Згодом почулися кроки. Танька обійняла її за плечі.

– Чого ти тут розсілася? Холодно, вставай, – вона допомогла Марії піднятися й довела до стільця і сіла поряд.

– А мій пішов, каже, я ж служив, я потрібний. Я йому: а нам не потрібний? Та все ж зібрався й пішов. І з роботи його пішли. Багато хто в тероборону.

Марія побачила бліде, як сніг, обличчя подруги, великі перелякані очі й наче прокинулась.

– А твій? Дзвонив?

Марія кивнула. У горлі пере­сохло.

– Подивись, що буде, – попросила Тетяна.

Марія важко піднялася й пішла по колоду.

– Чай постав.

Швидко-швидко розкладаючи карти, знову перемішуючи і розкладаючи.

– Все погано. Бачиш, весь час десятка мечів падає. Смерть. Багато смертей.

Тетяна важко зітхнула.

– Добре, побіжу до своїх. Ти тут того, тримайся.

Після гарячого чаю полегшало. Марія нагодувала собаку, насипавши триденну порцію харчів, зняла прання, що задерев’яніло на морозі, й пішла складати свою тривожну валізу.

Вона взяла рюкзак, з яким колись їздила на море, й зібрала документи, білизну, питну воду, ліхтарик, ліки, зубну щітку. Потім поклала коробку із сімейними світлинами. Там на цупкому пожовтілому папері старі бабині весільні фото, трохи біліші – то мама з татом, а кольорові – її дитячі, шкільні знімки. Маленький мішечок з прикрасами, там ще намисто з пластикових різнокольорових кульок, що синок їй сам колись зробив. Порившись у шафі, витягла його перший комбінезончик і шапочку. Боже, який він був маленький! Стара вишиванка – сімейна реліквія, яку вишила ще прабабця, та рушник, що колись шила мати. Дерев’яного коника з відламаною ногою, який зберігався на книжковій полиці, – то дід таких вирізав на забавки дітям. Хотіла ще печиво – не влізло. Повернула назад у шафу. Тепер зібралася.

Прогримів вибух такої сили, що хата наче підстрибнула. Марія вискочила на подвір’я, потім на вулицю. Людей не було. Постояла. Кілька сусідів, як і вона, виглядали, що сталося.

Проїхав незнайомий чоловік на велосипеді. Його почали розпитувати, той зупинився.

– Кажуть автозаправка вибухнула, та, що на повороті на трасу. За містом іде бій.

Люди ще трохи погомоніли й поховалися в домівки. Марія зачинила ворота. Потім занесла в погріб стілець, кілька ковдр, набрала води. Стала посеред подвір’я, прислухалася: наче затихло. Тут мій дім, думала Марія, земля мого роду. Вона захистить.

Тепер швиденько в магазин, дівчатам зателефонувати, нехай не виходять. Вона бігла майже порожніми вулицями, такими рідними й такими небезпечними зараз. Дорогою стріла знайому молочницю. Та розказала, що в лікарню привезли перших поранених, один важкий. Потрібна кров. Та така черга, щоб здати – за пів години більш ніж сотня людей прийшли.

Коли стояла в аптеку, жіночки розповідали, що на трасі люди бачили російські БТРи, які мчали в напрямку Києва. В місто не зайшли.

Вдома Марія запалила свічку, дістала старий бабин молитво­слов, здула пилюку з потрісканої обгортки та поклала поряд телефон зі стрічкою новин. Так і просиділа до ночі в напівтемній кімнаті, прислухаючись до кожного звуку. Нарешті прийшла смс – живий. У неї відлягло від серця.

Наступного дня зранку навідалася мати синового однокласника. Хлопці дружили зі школи. Зазвичай красива, доглянута Світлана прийшла нерозчесана, з опухлими очима.

– Не можу я, – каже й без сил опускається на стілець у кухні.

– Що таке? – злякалася Марія.

– Славко на зв’язок не виходить. А вони ж на самому кордоні були. Твій дзвонив?

Марія кивнула. Серце боляче закололо.

Світлана обхопила себе за плечі й трохи розкачувалася на стільці.

– Знімай пальто, зараз подивимось.

Свою колоду Марія тепер носила завжди із собою в кишені. Вона розклала карти на кухонному столі, прибравши брудні чашки.

– Дивись, – пояснювала Марія, – ось де аркан Маг, прямий. Чоловік намальований. Якби перевернутий – то погано, а прямий – то є сила, живий. Потім п’ятірка мечів – то карта війни, я вже її знаю. Значить, воює він. А остання, де людина зв’язана, недобра карта, але не смертельна. Не може він подзвонити. Не знаю чого.

Світлана почала ридати. Марія налила їй води.

– За що нам це? – Світлана витирала щоки долонями. – Що з нами буде?

Марія підійшла до неї, обій­няла.

– Ми їх прогонимо, от побачиш. Я питала. Всю нечисть прогонимо. За нас тут живі й мертві. В нас тут такі діди лежать у Батурині. З-під землі піднімуться.

Світлана стала потроху заспокоюватися. Витягла з кишені зім’яті гроші. Марія відмовилася.

– А хочеш, я тобі ковбаси дам? – Марія, як дитині, пригладила жінці розпатлане волосся. – Бо я, що було на складі, все додому перетягнула.

Марія витягла з холодильника пакунок і сунула їй у руки. Світлана мовчки подивилася на неї, кивнула й пішла.

Кілька наступних днів минули як у мареві. Місту пощастило, бо ворожа колона проривалася в столицю, а їх оминуло. Прийшли новини про перших загиблих серед захисників та перші жертви серед цивільних. Хтось казав про полонених. Потім син повідомив, що трасу звільнили, відбивають прикордонні ділянки. Їхати з дому Марія відмовилася.

Приходили різні люди. Питали про рідних, про свої домівки, про майбутнє.

Одного дня прийшла Стася. Марія варила картоплю. Дівчина зайшла до кухні, зняла з шиї шарф і стала біля дверей. У Марії занило серце.

– Він вам учора дзвонив?

– Позавчора.

Стася закусила губу.

– У мене вчора був день народження, – тихо проказала вона.

­– Вітаю, – здивовано відповіла Марія.

Стася подивилася їй прямо в очі.

– Він не міг забути. Перевірте, будь ласка, що там. Ви ж можете?

Марія витягнула з кишені колоду й сіла за стіл. Як вона взяла колоду до рук, частина карт одразу висипалась на підлогу. Вона їх підібрала, почала перемішувати, знову половина колоди впала. Руки їй тряслися.

– Не можу, колода розсипа­ється. Не виходить. Може, піз­ніше.

Стася кивнула й швидко вийшла. Вода в каструлі закипіла й виливалася з шипінням на плиту. Марія сиділа за столом і дивилася на свої руки.

Того ж вечора влетіла в хату Світлана. Обличчя сіре. Реве.

– Не можу я, погано мені.

– Богом молю, – причитала Світлана, – немає його ні серед живих, ні серед мертвих, і в полоні не знайшли. Де шукати?

Марія тільки-но взяла карти до рук, одразу три й вискочили.

– Живий. Молись за нього.

Як повідомили про загибель, Марія не пам’ятала. Хтось дзвонив, вона, мабуть, втратила свідомість. Потім люди якісь ходили, лікар. Собака вив. Треба погодувати, а вона й сказати не могла. Тетяна поряд. За неї і трималася. Коли сказали, що привезли тіло, попросила, щоб допомогли підвестися. Хотіла побачити. Та не змогла.

Похорон організували в адміністрації. Марії щось вкололи сильне. Провели крізь натовп до труни. Він спав. Вона диви­лася й бачила його маленького у ліжку. І здавалося, що він от-от прокинеться – і це все закінчиться. Але його закрили й забрали. А на тілі в неї горіло там, де він був поранений. Горіло, як у нього тоді. А на шиї стискався ланцюг і не було чим дихати.

– Якась я розсіяна стала останнім часом, Таню, – Марія простягала їй повний рюкзак. Зверху лежала її улюблена колода карт. – Тут усе найцінніше, хай побуде в тебе. Там гроші є. Ти бери, якщо треба. І конверт окремо – то дів­чатам віддай, остання зарплата. Магазин я закрию. – Вона терла себе в грудях.

– Знову погано? Лікаря? – занепокоїлася Тетяна.

– Та нічого, я таблетку випила. Дякую тобі, – Марія стиснула подругу за руку. – Лише ти в мене лишилася.

Тетяна витерла очі, забрала рюкзак.

– Пішли, приляжеш. – Вона провела Марію до спальні, допомог­ла лягти. Вкрила ковдрою і сіла поряд.

– Світлана приходила. Щастя в неї – син знайшовся. Був у полоні, поранений, та не сильно, обіцяв, що скоро повернеться.

– Я ж казала, живий.

– А пам’ятаєш, як ми малими крали черешні в діда Миколи? – спитала Тетяна, прихилившись до Марії.

Та кивнула.

– Я очі прикрию, а ти кажи.

– Я тоді боялася, що спіймають, страх як. І ти боялася, казала, що баба тебе вб’є, як дізнається. А черешні смачні були, в житті таких не їла. Пам’ятаєш, ми тоді трохи нарвали, що над дорогою висіли, та хтось у двір вийшов. Ми як дременули. Чуєш?

Марія чула. Їй стало так легко, так добре. Вона всміхалася бабці, яка чекала на неї, у новій квітчастій хустці.

На похорон прийшло пів міста. Той самий священник, що відспівував її сина, те ж кладовище. Поховали поряд. Баби в чорних хустках шепотіли, що висохла від горя, як її мати колись за батьком.

Всі, хто прийшов, казали, що вона була світла людина й давала людям надію. І тепер ми цю надію маємо.