МАНДРІВКА

Мама каже мити руки й сідати до столу. Спершу обід. А мені не терпиться поласувати пирогом. Аж ковтаю слинку.

– Мамо, я поп’ю.

Жадібно перехиляю склянку з компотом, аж обпікаю язик. Тоді тягнуся до пирога з ревенем, але мама каже:

– Спершу суп і котлети, – й відсуває тарілку з десертом.

Мушу послухатися і чемно їсти всі ті страви, які мама приготувала. З любов’ю до мене.

І вже аж коли «в животі немає місця», можна декілька разів надкусити пиріг. Фух. Більше несила…

Отак і згодом, у дорослому житті: спершу «суп і котлети» – робота, справи, обов’язки, – а потім… Ех.

***

...Я теж мовчки занурюю ревінь у цукор. Хрум. Примружую очі. Він кисленький і лоскоче піднебіння.

Дякую попутниці за солодкі спогади:

– Спасибі.

І далі ми всю дорогу їдемо мовчки. А могли б познайомитися, поспілкуватися. Я б довідалася, що Марія нещодавно овдовіла. Живе сама. Усе ніяк не змириться із втратою, страждає. Підтримує її племінниця Рита. Марія оце саме їде до неї, гостинці їй везе. Дівчинка вчиться в ліцеї. Студентка. То Марія борщ зварила. Усе молоденьке: бурячок, морква, картопелька. І ще полуниць купила, ревеню. Зварить Рита компотик, а захоче – пиріг спече з дівчатами, сусідками в кімнаті.

У вихідні Рита приїде до тітки. Допоможе їй прибрати у квартирі. Та й скрасить її чорно-біле життя. Додасть йому барв. Ненадовго, але ж хоч так.

Я б могла сказати Марії, що вона молодець. Що із втратою не треба миритися. І що це нормально – жити й не відпускати від себе думки про того, хто всеньке життя був для неї великим коханням.

Але ми мовчимо. Кожна про своє. Марія закриває баночку з цукром, ховає її в пакет. Як і я ховаю свої солодкі спогади – якнайдалі, в закапелки зрадливої пам’яті. Кислитиме до станції призначення обом. Мені – бо мама далеко. А пекти так смачно не вмію. Марії... Бо по-іншому і не вміє вже, і не хоче.

***

...Можна вийти надвір, коли місто спить. Минути подвір’я, зачинити хвіртку. Високою травою – до посадки. Прислухатися. Дрижить земля. Глибока ніч. Високі зорі. А за мить примружити очі від яскравого світла. То товарняк. Важко, повільно. «Чух-чух-чух»... Чого тільки не тягне: вугілля, деревину, щебінь.

Можна і так чкурнути в мандри. А що? Напроситися до машиніста локомотива помічником. Є така професія. І вперед! То ще цікавіше, ніж у звичайний спосіб.

Тоді можна на кожнісінькому переїзді привітно махати руками дітворі, що приходить подивитися на поїзд, і дарувати омріяне «ту-ту» всім малючкам, які, здивовано округливши очі, дивляться на великі вагони й міцніше притискаються до матерів. Такий зрозумілий дорослим стукіт коліс для них дивина: що то за транспорт, з яких світів і куди прямує, чому такий великий?

***

А можна відчинити вікно. Лежати в ліжку. П’яніти від нічної свіжості-прохолоди, запаху матіоли й розквітлих півоній. О третій ночі прокинутися від стукоту коліс. То теж товарняк – усе згідно з розкладом.

Можна лежати й нікуди не їхати, але постійно подорожувати своїми думками, спогадами, почуттями.

Бо жити біля залізниці – це завжди про «зустрічати і проводжати», про далеку і близьку дорогу: від і до людей. Це інколи про втечу від себе і про смиренне повернення, бо ж від себе не втечеш. Навіть якщо щодня вирушатимеш у мандри.

Жити біля залізниці – це про «паралелі», які ніколи не перетинаються. І про шляхи, які зводяться воєдино назавжди.

Це історії без початку й кінця. Полотно чужих доль.

Жити біля залізниці – це одного дня привести до переїзду свого сина. Вперше. Помахати машиністові (вже знайомому!). І розділити із сином радість та подив від побаченого й почутого: чух-чух, ту-ту-ту! І з легким серцем відпустити його в мандрівку – життям.

І йти-їхати з ним щоразу, коли він вирішить, що то «його» потяг, що то потрібна подорож, що час вирушати…