МАМА

– А я тепер що? Мені ж нема куди йти.

За два місяці подвір’ям Дмитра Гайдука ходила молода господиня. Прала та вивішувала білизну. З Ольгою Дмитро розлучився. Вона поселилась у старій хаті, що стояла на тому ж подвір’ї, тільки вище, ближче до поля та саду. Та куди ж мала повертатись? Тато з мамою повмирали. У батьківській тісній хаті жили сестра з чоловіком та їхні шестеро дітей. «Може, то тимчасово? А далі якось собі раду даватиму», – журилась Ольга. А що їй зоставалось робити?

На весну у Дмитра таки народився син. Чоловік дуже йому радів, не спускав малого з рук. Насті допомагав у всьому. Дитину на руках носив, і забавляв, і колисав. Хлопченя геть-чисто вдалось у нього. Інколи Дмитрові здавалось, що навіть має його характер. Якось так уперто дивиться, а потім усміхається. Так гарно усміхається!

Ользі дивитись на це все було гірко і прикро. Вона обжила стару хату. В ній тепер було навіть доволі затишно. Вела господарство, працювала в полі та якось собі потроху раду давала. Уникала Дмитра та його молоду дружину.

Михайлик ріс спокійною та веселою дитиною. Дивина, але малого весь час тягнуло до Ольги. Отак собі бігає хлопчик подвір’ям, бігає, а потім раз – і забіжить до цьоці Ольги. Настя вже його і сварила, і пальчиком до нього махала: «Не можна, Михайлику, туди ходити». Але потім усі собі дали спокій, бо до того звикли. А Ольга прив’язалась до дитини. Та так прив’язалась, що як малого довго не було, то вже їй сумно на душі, виглядає його. Напече пиріжечків – Михайликові, нарве яблучок – то найкраще для Михайлика, накрутить маківничків – теж дитині.

Як було Михайликові років чотири, то Настя знову завагітніла. Дмитро ходив гоноровий: є син, а тепер іще буде донька або другий син. Коли вже живіт у Насті добре округлився, на вигляд вона стала геть хворобливою. Чогось зжовкла, очі випуклі, завжди втомлена. Люди спочатку казали, що, певно, доньку чекає – вона красу в мами забрала. А потім уже якось з острахом позирали на жінку. Настя всю вагітність слаба ходила. Нездужала молода жінка і сама не знала, від чого.

– Ольго, Ольго, рятуй мене! – закричала Настя. У неї почались перейми. В хаті нікого, крім Михайлика, не було, він бавився якимись цяцьками. Дитина налякалась, почала плакати. Ольга почула крик, кинулась до Насті:

– Що, Насте?

– Ольго, біжи до лікарки, бо народжую! Дуже мені зле, геть зле, я помираю…

Ольга бігла городами і не знала, що відбувається. Прибігла до лікарки вся засапана, розчервоніла:

– Швидше, швидше, пані лікарко, там щось зле. Геть зле. Настя народжує.

Лікарка спочатку хотіла пожартувати, мовляв, чи потрібно все це Ользі, що так бігає. Якось навіть і смішно. Чоловік привів другу дружину до хати, а та її рятує. Але подивилась на Ольгу і зрозуміла, що не до жартів зараз. Тепер уже обидві бігли городами до хати.

Настя кричала на всю хату і все хапала Ольгу за руку:

– Ольго, пробач, бо я грішна! Не мала я права такого робити! Тепер мене Бог карає. Я знаю. Ольго, пробач!

По Дмитра послали сусідського хлопчика. І чоловік чимдуж біг полем додому. Ноги в нього підкошувались, ледве дійшов до обійстя. Коли прибіг, уже все скінчилося. Ольга тримала на руках дитину – дівчинку. Дитинча голосило так, ніби знало, що залишилось сиріткою, і від того йому було гірко-гірко. Настя померла. Дмитро стояв розгублений посеред хати і плакав. Отак залишилась Ольга з двома діточками. А що було робити? Дітям треба мами. І Ольга стала мамою.

– Мамочко, ми приїхали. О, як пахне борщ! – засміявся з дверей Михайло. Оленка підбігла до Ольги і пригорнулась до неї. Перший рік навчання в університеті – їй іще бракувало мами. У хату зайшов Дмитро:

– Як добре, діточки, що ви приїхали! Ми з мамою вас уже зачекались.

У неділю після церкви Михайлик з Оленкою несли свічечку на цвинтар, бо тут була похована їхня друга мама – мама Настя. Зелень літа шелестіла, дихала в унісон з легеньким вітерцем. Було світло і сонячно – початок літа ж.

ТАТО

Коли Миколу мертвого привезли з поля на возі додому, Ганна не знала, що з нею коїться. Голова крутилась, серце нило, в очах помутніло, і вона впала непритомна на долівку. Баба-знахарка довго не могла привести її до тями, а коли привела, то першою думкою Ганни було: «Боже, Боже, що ж я робитиму без Миколи? Я ж його так кохаю! Як житиму? Четверо дрібоньких діточок, таких, як горошок, ще й п’яте в животі. Та хто ж тим дітям їсти дасть? Тата вже не мають».

Ганна була дівкою, знаною на все село. Чорнява, коси, як два пряники, очі сірі, величезні. Втопитись можна було в тих очах! А усмішка яка! Отак і втопився в її очах Микола – хлопець із сусіднього села. Як одного разу побачив, так і старостів заслав. А парубок він був теж на все село. Височезний, чуб русявий, а жартувати як умів! Дівки вмирали зо сміху, коли розказував веселі оповідки. Не одна мріяла за Миколу заміж вийти, а він полюбив Ганну. З першого погляду полюбив. Вона відповіла йому взаємністю. Як Ганна чекала його того дня, коли свати мали прийти! І у вікно заглядала, і на подвір’я виходила, і Богові молилась, аби парубок, бува, не передумав. А коли побачила, що свати йдуть, то з радості аж підскакувати почала, бо так їй хотілось зі своїм Миколою жити.

Відгуляли весілля, пішла Ганна в сусіднє село за невістку. Микола – чоловік добрий, спокійний, працьовитий. І діточки в них файні та здорові народились. Ганна до роботи беручка, як вогонь. Батьки ними натішитись не могли. Все як у людей, не гірше. Як кажуть, тільки живи-поживай та добра наживай! Та недовго тривало це добро. Отак зненацька помер на полі тридцятирічний чоловік. Люди перешіптувались між собою: «Серце слабке, певно, було, не витримало», та Ганна вже нічого не чула.

Поховали Миколу. А дітям раду якось давати треба. Тож вдова закотила рукави і – до роботи. Бо хто замість неї працювати буде? Свекор зі свекрухою вже старі, на старість самі хочуть якоїсь допомоги. Чекають, аби їм хтось подав миску зупи. Старші їхні діти на бік одружились, то нема кому більше допомагати. Один син іще, щоправда, у війську, повернеться додому аж на весну.

Того Ганна боялась найбільше, бо коли повернеться Михайло, то не знати, що воно буде. Чи зможе вона залишитись у цій хаті? А як ожениться і свою дружину сюди приведе? Хлоп молодий – без пари не буде! І де ж то їй іти? І вдома ніхто не чекає. Там іще дві сестри молодші. Ой Боже, Боже! Чи ж думала, що така біда з нею станеться?

Навесні народила дівчинку – сірооку, біляву, на Миколу схожу. Роботи додалося ще більше: дитину треба бавити. Щоправда, вона спокійна – лежить, мугикає та й усе стелю розглядає. А як хтось заговорить із дитям, то усміхається.

Весна вже пахла бузком на всю вулицю. Все буяло і квітло так, що аж дух запирало. Діти бігали подвір’ям, бавились лапанки. Аж хтось із дітей закричав:

– Мамо, мамо, наш тато йде!

Ганна кинулась до воріт, подивилась на вулицю. Йой, чи то їй здалось, чи направду так є? Перехрестилась раз, другий і аж тепер побачила, що то йде Михайло. Високий, стрункий, русявий, чуб догори. Ну чистий тобі Микола! Ганні серце забилось швидко-швидко. Михайло зайшов на подвір’я:

– Слава Ісусу Христу!

– Тату, тату! – кинулись усі четверо дітей до нього.

Михайло обійняв дітей і почав діставати з клунка для них гостинці:

– Ось для вас! Я ж знав, що ви чекаєте на мене, мої маленькі.

Діти заплескали в долоні та ще дужче почали обіймати Михайла. Маленька Ольга несміливо запитала:

– А ти будеш з нами бавитись хованки?

– Аякже, я того й прийшов! – засміявся хлопець.

Минув рік.

– Ганно, а одружімось! – ніяковіючи, мовив Михайло.

Ганна здивовано глянула на нього:

– Як?

– Я тебе кохаю. Та й чи може тато покинути своїх діточок?

Бузок пахнув на все подвір’я. Діти бігали і галасували так, що все ходило ходором. Від їхнього сміху ставала ще радіснішою весна.