МАЛЕНЬКА ВІДМОЧКА

– Ні, лиш злякалася. Дайте води!

Кожна метнулась до свого двору, а Орисі лиш того й треба – вкинула листа. Хотіла дременути щодуху, але совість не дозволила аж так обманути добрих тіток, які принесли їй по кухлику води. Мусила пити. Додому їхала щаслива – половину справи вдалось. А тепер основне – що і на кого задумати. Хлопці їй подобались і то не один – ось у чому проб­лема. Однокласник Василько такий добрий, не б’ється, як інші, завжди усміхається до неї ямочками на щічках, має чорне густе волосся і тихий м’який голос. Але є й інший «кавалер» – на рік старший Тарас. Світлоокий, високий, завжди моргає їй. І на кого б ото «ворожити»? Звичайно, що на старшого. Він у випускному восьмому класі, ще пів року і поїде кудись навчатись. А Василько нікуди не дінеться щонайменше півтора року. Так, листи вкинула, кавалер є, тепер заковика, яке ж бажання придумати. Щоб любив її все життя? Не так... Щоб колись одружився з нею? Ой, де ще та женячка? Ні, нехай спершу скаже, як він її сильно кохає...

Уже і бажання є, потрібно дочекатись вечора. Не бігала, а літала хатою і подвір’ям, аж мама нагримала вгомонитись, бо перекине їй ванну з пранням.

Ось і заповітний вечір. Як на зло, хилить на сон, а батьки ще дивляться телевізор. Бо як же ж було колись у селі: одна кімната слугувала кухнею, дитячою і спальнею. Інша, світлиця, – для гостей і забав. А відро з водою тут, де вклались спати, але ще з ліжка дивляться телевізор. В очі ніби хто піску насипав, сіла, може, хоч так сон віджене.

– Орисю, чому не спиш? Тобі погано? – мама стривожилась.

– Ні, щось коле на простирадлі.

– Ти ніг не мила, ось і коле, – вже тато.

Вклалась. Дочекалася, поки вимкнули телевізор. Ще трішки почекала, подумки жахаючись, що три склянки води для неї трохи забагато, аби випити за раз. Але що не зробиш заради кохання! Отже, так: задумала, нехай Тарас десь перестріне її у шкільному коридорі, де не буде більше нікого, адже надворі ще доволі тепло і на пе­рерві дітлахи вибігають зі школи під сонце, й ніяковіючи скаже, що вона йому подобається. Або ні. Нехай тихцем дасть маленьку записку, а в ній аж декілька разів напише оті заповітні слова – «Я тебе люб­лю». Тоді Орися зможе їх перечитувати до безкінечності. Бо що таке сказані слова? А ось написане – це вже щось!

Тихцем встала, пішла до відра з водою. Склянки не було, а хіба кухлик не годиться? Щоправда, він трохи більший за склянку, але ж не обов’язково черпати повний. Випила одним духом. Друга пор­ція влізла насилу, а ще треба третю. П’є помаленьку, а мама з ліжка:

– Орисю, тобі зле, що ти аж скільки води п’єш?

Дівча мало не випустило з рук кухлик від несподіванки, вже хотіла відповісти, мовляв, усе добре, але вчасно пригадала, що не можна після води говорити, тому лиш промимрила, не розтуляючи рота:

– Мгу.

Побігла в ліжко, полегшено зітхнула і поринула в сон, який тривав недовго – надмір води вночі кликав до вбиральні.

Чекала три дні, але чари не подіяли. Злостилась на маму, адже мусила їй відповісти, тому й не справдилось її бажання. Тараса не було навіть у школі, то як би мав дати їй той клаптик паперу, на якому буде написано, що любить? Дізналась, що захворів, може, й освідчився б, якби ходив до школи. Хоч самій іти на його вулицю... Нє, цього вже не було в Орисиних планах Орисі. Тому перемкнула увагу на Василька.

... Минуть роки, Орися вдало вийде заміж за Олега. Народить двійнят – Валю й Таню. Імена вибрала не випадково – перші літери Василька й Тараса.

Чи любила тих хлопчаків? Любила, по-дитячому. Тому й па­м’ять про них зберег­ла, винятково як про чудові шкільні роки.