МАЛЕНЬКА ВІДМОЧКА

Якби перший абзац оцієї розповіді прочитали молоді люди, то покрутити б пальцем біля скроні, а їхній регіт чули би за сотню метрів. Але якщо це прочитає старше покоління, то пригадає молодість і поблажливо всміхнеться! 

Ну ще б, до такого «ворожіння» вдавалися чи не всі совєцькі підлітки – коли в портфелику чи поштовій скриньці знаходили конверт без зворотної адреси. А всередині виведено кольоровими олівцями «пісьмо щастья». Саме так його й писали – рускі слова українськими літерами. Тремтячими рученятами, щоб ніхто не бачив, розгортали аркушик паперу, на якому здебільшого впізнавали почерк однокласниці. Очі вибирали незвичні, але напрочуд магічні слова «Єслі ти держиш в руках ето пісьмо, то нє смєй єво вибрасивать, перепіші трі раза і до трьох днєй тайно отдай тому, кого уважаешь. Вечєром перед сном задумай жєланіє на любимого парня, випєй трі стакана води і ні з кєм не разговарівая ложись в постєль, чєрєз трі дня жєланіє ісполнітся!!!». Внизу листа намальовані сердечка, квіточки, якісь чудні викрутаси.

Орися бігла до хати щодуху – встигнути б переписати у трьох екземплярах, бо зараз прийде мама з роботи. Писала нашвидкуруч, до попередніх помилок додала купу своїх, що текст дійсно став подібним на магічні заклинання. А тепер основне – віддати. Кому? До школи аж у понеділок. Третій день, та чи не запізно? У голові рій думок. І тоді спливає на гадку, що завтра неділя, отже, можна піти погуляти селом, а заодно вкинути в поштові скриньки свої «пісьма». Навіть знає кому, дарма що вони ще трохи замалі для такого, але ж листа не можна не передати далі!

Поки виводила свої кренделики, вже й мама повернулась. Заледве встигла заховати в підручник аж три аркуші. За мить мама бідкається:

– Ой, голова і два вуха! Забула купити «Лотос»… І чим я нині буду прати? Орисю, збігай до баби, позич слоїчок порошку.

– Ма, а якщо в баби нема? Я вже краще в сільмаг поїду й куп­лю, – в Орисі миттєво зріє план.

– Може, й добре так: поки я нагрію води, ти велосипедом вернешся. Пошукай десь торбину, а я за той час відрахую тобі копійки.

Поки мама відвернулась, Орися спритно вихопила три аркуші і миттю замотала їх у полотняну торбу, в якій носили крам із сільмагу. Мама ще щось хотіла сказати, але дівча вже щодуху тиснуло на педалі. Дорогою тричі зупинялася біля потрібної хвіртки, тихцем вкидала в ящичок на пресу свою цидулку і їхала далі. Щоправда, біля дому Наталі довелося схитрувати, бо на хвіртці стояла її мама з сусідкою. Орися зменшила швидкість, вдавано впала, жінки злякалися й підбіг­ли до неї, чи не забилась.

– Ні, лиш злякалася. Дайте води!

Кожна метнулась до свого двору, а Орисі лиш того й треба – вкинула листа. Хотіла дременути щодуху, але совість не дозволила аж так обманути добрих тіток, які принесли їй по кухлику води. Мусила пити. Додому їхала щаслива – половину справи вдалось. А тепер основне – що і на кого задумати. Хлопці їй подобались і то не один – ось у чому проб­лема. Однокласник Василько такий добрий, не б’ється, як інші, завжди усміхається до неї ямочками на щічках, має чорне густе волосся і тихий м’який голос. Але є й інший «кавалер» – на рік старший Тарас. Світлоокий, високий, завжди моргає їй. І на кого б ото «ворожити»? Звичайно, що на старшого. Він у випускному восьмому класі, ще пів року і поїде кудись навчатись. А Василько нікуди не дінеться щонайменше півтора року. Так, листи вкинула, кавалер є, тепер заковика, яке ж бажання придумати. Щоб любив її все життя? Не так... Щоб колись одружився з нею? Ой, де ще та женячка? Ні, нехай спершу скаже, як він її сильно кохає...

Уже і бажання є, потрібно дочекатись вечора. Не бігала, а літала хатою і подвір’ям, аж мама нагримала вгомонитись, бо перекине їй ванну з пранням.

Ось і заповітний вечір. Як на зло, хилить на сон, а батьки ще дивляться телевізор. Бо як же ж було колись у селі: одна кімната слугувала кухнею, дитячою і спальнею. Інша, світлиця, – для гостей і забав. А відро з водою тут, де вклались спати, але ще з ліжка дивляться телевізор. В очі ніби хто піску насипав, сіла, може, хоч так сон віджене.

– Ори...