МАЙЖЕ ЗА ШЕКСПІРОМ

На межі, в кінці городу, росла груша. І хоч була вона стара-престара, та рясно цвіла щороку навесні. Восени давала солодкі плоди. А скільки всього бачила та груша!

Мартинюки та Карпуки були сусідами. Жили в одному дворі. Точніше, був один двір, а потім його розділили на два – огорожею. Колись давно, ще за царя Омелька, один поважний пан звів два будинки для своїх двох доньок. Будинки були добротними та гарними. А от доньки гарними не були, до того ж мали жахливу вдачу. Заміж так і не повиходили, діток не народили. Жили сестри неподалік одна від одної, а були чужими, ладу між ними не було, вони лише ворогували та сварилися. Жадібні, просто жах! Ладні були за копійку вчепитись у горло одна одній. І хоч як намагались батьки примирити донечок, де там? Щоб не сварилися, отримали вони від багатих батьків по будинку. Вже наче й ворогувати не було за що, все їм розділили: одинакові будинки, порівну землі наміряли… Проте мир і злагода так ніколи й не настали між двома рідними сестрами.

Поважний пан та його дружина дожили до старості й померли. Залишились донечки самі. І ще більше ненависті та злоби між ними стало. Бачити одна одну не могли, тож розділили подвір’я. А от городу не розділили. І щороку навесні все не могли домовитись, сперечалися, хто до кого через межу заліз. Крики стояли такі, що на все село було чути. І вже постаріли, ледь ногами шаркали, а люта війна за землю тривала… Згодом узагалі город садити не могли, бо були прикуті до ліжка болячками, та так і не помирились. Померли ворогами…

Далекі родичі швиденько подвір’я їхні продали. В одному поселилась сім’я Мартинюків: тато Іван, мама Людмила та син Роман. Інше подвір’я придбала молода сім’я Карпуків: голова сім’ї Петро, мама Ольга й донечка Юлія. Дорослі обох сімей товаришували, часто спілкувалися, у гості одне до одного ходили. Діти часто бавились, у дитячий садок ходили разом, а згодом і до школи. Чорна кішка перебігла між ними, коли почули історію їхнього двору. Сусідка баба Катря, стара, як та груша на межі між городами, розповіла якось про сестер, про їхню ворожнечу через землю.

– Вони ж усе своє життя не могли тієї землі проклятої поділити. Усе міряли-переміряли щовесни. Не мог­ли ніяк межу провести. Уже й голова втручався, намагався помирити сестер. Та де ж там… То одній нечесно відміряли, то іншій. Уже й зібрання проводили й розглядали на них це питання. Присоромлювали односельці сестер, батьків згадували, бо ж ті були порядними, чесними та щирими людьми, не те що вони… Все марно. Глухі до всього сестри. Так і померли заклятими ворогами, а то ж гріх який великий, – старенька похитала головою, згадавши все. – І для кого та ворожнеча була? Ні сім’ї, ні дітей, самі, як билини в полі. Кому взагалі та земля потрібна? – баба Катря спересердя аж руками замахала, наче їй до того щось було. – Бог покарав сестер, перед смертю попомучились, на ноги впали обидві, з ліжка не вставали. А то все жадібність. Не можна через шматок землі проклинати одне одного… Не можна!

Почувши цю історію, сім’ї наче й не звернули на неї уваги. Спершу жили так, як раніше. Та згодом над словами баби Катрі задумались Карпуки. Навесні, саджаючи город, Ольга помітила, що в сусідів землі більше і межа нерівна, а заходить на їхній бік.

– Петре, а чи бачиш ти, що Мартинюки на наш город вийшли? Ось поглянь уважно, їхня картопля на нашому боці, – зауважила Ольга.

Чоловік придивився й погодився з дружиною. Того ж дня вирішили порозмовляти з Мартинюками. Хотіли донести сусідам, що ті трішки знахабніли, бо ж і сліпому видно, що за межу перейшли. Та, звісно, мирної розмови не вийшло, бо Карпуки з Мартинюками не погодились, іншу думку мали. І, щоб не бути голослівними, вирішили землю переміряти. Та й це не допомогло. Кожен був упевнений, що має слушність саме він. Невдовзі й кричати почали. Відтоді Мартинюки і Карпуки стали ворогами.

***

Гарячий вітер висушував сльози, куйовдив неслухняне волосся. Юля сиділа під грушею, в кінці городу, й тихенько плакала. Сьогодні батьки дізналися про її таємницю. Був величезни...