МАЙЖЕ ЗА ШЕКСПІРОМ

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

20 березня 21:03

580

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

На межі, в кінці городу, росла груша. І хоч була вона стара-престара, та рясно цвіла щороку навесні. Восени давала солодкі плоди. А скільки всього бачила та груша!

Мартинюки та Карпуки були сусідами. Жили в одному дворі. Точніше, був один двір, а потім його розділили на два – огорожею. Колись давно, ще за царя Омелька, один поважний пан звів два будинки для своїх двох доньок. Будинки були добротними та гарними. А от доньки гарними не були, до того ж мали жахливу вдачу. Заміж так і не повиходили, діток не народили. Жили сестри неподалік одна від одної, а були чужими, ладу між ними не було, вони лише ворогували та сварилися. Жадібні, просто жах! Ладні були за копійку вчепитись у горло одна одній. І хоч як намагались батьки примирити донечок, де там? Щоб не сварилися, отримали вони від багатих батьків по будинку. Вже наче й ворогувати не було за що, все їм розділили: одинакові будинки, порівну землі наміряли… Проте мир і злагода так ніколи й не настали між двома рідними сестрами.

Поважний пан та його дружина дожили до старості й померли. Залишились донечки самі. І ще більше ненависті та злоби між ними стало. Бачити одна одну не могли, тож розділили подвір’я. А от городу не розділили. І щороку навесні все не могли домовитись, сперечалися, хто до кого через межу заліз. Крики стояли такі, що на все село було чути. І вже постаріли, ледь ногами шаркали, а люта війна за землю тривала… Згодом узагалі город садити не могли, бо були прикуті до ліжка болячками, та так і не помирились. Померли ворогами…

Далекі родичі швиденько подвір’я їхні продали. В одному поселилась сім’я Мартинюків: тато Іван, мама Людмила та син Роман. Інше подвір’я придбала молода сім’я Карпуків: голова сім’ї Петро, мама Ольга й донечка Юлія. Дорослі обох сімей товаришували, часто спілкувалися, у гості одне до одного ходили. Діти часто бавились, у дитячий садок ходили разом, а згодом і до школи. Чорна кішка перебігла між ними, коли почули історію їхнього двору. Сусідка баба Катря, стара, як та груша на межі між городами, розповіла якось про сестер, про їхню ворожнечу через землю.

– Вони ж усе своє життя не могли тієї землі проклятої поділити. Усе міряли-переміряли щовесни. Не могли ніяк межу провести. Уже й голова втручався, намагався помирити сестер. Та де ж там… То одній нечесно відміряли, то іншій. Уже й зібрання проводили й розглядали на них це питання. Присоромлювали односельці сестер, батьків згадували, бо ж ті були порядними, чесними та щирими людьми, не те що вони… Все марно. Глухі до всього сестри. Так і померли заклятими ворогами, а то ж гріх який великий, – старенька похитала головою, згадавши все. – І для кого та ворожнеча була? Ні сім’ї, ні дітей, самі, як билини в полі. Кому взагалі та земля потрібна? – баба Катря спересердя аж руками замахала, наче їй до того щось було. – Бог покарав сестер, перед смертю попомучились, на ноги впали обидві, з ліжка не вставали. А то все жадібність. Не можна через шматок землі проклинати одне одного… Не можна!

Почувши цю історію, сім’ї наче й не звернули на неї уваги. Спершу жили так, як раніше. Та згодом над словами баби Катрі задумались Карпуки. Навесні, саджаючи город, Ольга помітила, що в сусідів землі більше і межа нерівна, а заходить на їхній бік.

– Петре, а чи бачиш ти, що Мартинюки на наш город вийшли? Ось поглянь уважно, їхня картопля на нашому боці, – зауважила Ольга.

Чоловік придивився й погодився з дружиною. Того ж дня вирішили порозмовляти з Мартинюками. Хотіли донести сусідам, що ті трішки знахабніли, бо ж і сліпому видно, що за межу перейшли. Та, звісно, мирної розмови не вийшло, бо Карпуки з Мартинюками не погодились, іншу думку мали. І, щоб не бути голослівними, вирішили землю переміряти. Та й це не допомогло. Кожен був упевнений, що має слушність саме він. Невдовзі й кричати почали. Відтоді Мартинюки і Карпуки стали ворогами.

***

Гарячий вітер висушував сльози, куйовдив неслухняне волосся. Юля сиділа під грушею, в кінці городу, й тихенько плакала. Сьогодні батьки дізналися про її таємницю. Був величезний скандал. Та найбільше боліло те, що згоди так і не досягли. Дівчини не зрозуміли. І не підтримали. Дійшло до того, що ледь з дому не прогнали. Важко… Сил голосити в Юлі вже не було. Та заспокоїтись вона ніяк не могла. Вечоріло. Уже й повертатись час. Змушувала себе підвестись, побігти стежиною додому і впасти батькам у ноги, ще раз попросити, щоб зрозуміли її та дозволили їй зустрічатись із Романом. Без нього немає життя. Без нього порожньо на душі. Без нього смерть. Однак була впевнена: батьки відмовлять. Вони й слухати не захотіли нічого. Хоч як намагалась Юля усе пояснити татові й неньці, марно.

А все почалося рік тому, під старою-престарою грушею, яка росла на межі, в кінці городу. Юля, прополюючи городину, заховалась у тінь, бо сонце пекло нещадно. Сіла на зелений килим із трави, обперлась об потрісканий стовбур груші й незчулась, як заснула. А прокинулась від того, що над нею стояв Роман. Дивився уважно і наче налякано.

– О, жива. Ну, хвала Богу. Гадав, що щось трапилось, а ти заснула, – хлопець усміхнувся, і Юля потонула в його синіх, як небо, очах.

– Та зморило, – зніяковіла. – Усе гаразд, дякую. – Здивувалась такій увазі, бо ж відтоді, як посварились їхні батьки, хлопець і дівчина теж припинили спілкуватися. Їм заборонили. А тут турбота.

Розговорились. Відтоді все й почалося. Зустрічались таємно біля груші щовечора та без кінця-краю розмовляли. Як же цікаво з Ромою було! І хоча все дитинство товаришували, а ніби щойно познайомились. Закохалася. І тоді для Юлі світ заграв новими барвами. Та й для Романа теж. Гарною парою стали. Високий юнак із чорним смоляним волоссям, з глибокими, як безодня, блакитними очима та мініатюрна, худенька дівчина, кароока, білолиця, із шовковистим русявим волоссям, яке хвилею спадало на плечах. Роман її на руках носив. Кохав більше за життя, заради неї й гори звернув би. У селі їх почали називати Ромео і Джульєтта, а їхні сім’ї – Монтеккі та Капулетті. Звісно, люди жартували. А от Ромі та Юлі не до жартів було. Боялися, що батьки дізнаються, бо ж тоді проблем не оберешся. Втім, усе таємне завжди стає відомим – це всі знають. Усе виринуло назовні, і таємниця більше таємницею не була. Злі язики пліткували, а якщо знає один, то знають усі. Чутки долетіли до Карпуків. І того ж вечора Юля в розмові з батьками зазнала фіаско.

***

Роман поїхав до міста. Чому б і ні? Йому двадцять два роки, має професію. Він програміст. Та основна причина – в батьках. Дихати не дають. Усе торочать, щоб залишив «ту малу дурепу». Вони однаково згоди на шлюб не дадуть, тож нехай не гає часу. А якщо ослухається, то знати не хочуть такого сина. Тож нічого іншого не спало на думку, як залишити рідну оселю й облаштуватись у місті. Подалі від батьків, від їхніх повчань, від нестерпного життя, яке настало після того, як інформація про їхнє з Юлею кохання долетіла до їхніх вух. Місто обирав навмання, тільки б подалі. Випала Полтава, тож Роман знайшов там роботу, винайняв квартиру, облаштувався та живе. Юлю до себе кличе. Однак сумніви не дають їй так швидко погодитися. Дівчині лише вісімнадцять, вона залежить від батьків. А вони, найімовірніше, не зрадіють, якщо донечка поїде в місто, ще й до Романа, до того ж так далеко. Та вони краще віддали б її в монастир. А ще Юлі треба навчатися. Батьки хочуть, щоб донька здобула фах агронома, гарна професія в селі. Юля ж не бажає. Професії такої не хоче, у селі жити не хоче, від Романа далеко бути не хоче. Та хто її запитує? Усе вже вирішено за неї.

***

Дні змінювали один одного. Та різниці між ними не було. Усі однаковісінькі. Юля жила наче уві сні, ні на що не звертала уваги, про те, що було попереднього дня, не пам’ятала, про навчання забула. Та й не лізла в голову та агрономія. Не для неї це… Мріяла бути фотографом. Купити крутий фотоапарат, не менш круту камеру, знімати весілля, проводити фотосесії, фотографувати щасливі події, ще й цим заробляти на життя. Юлі дуже подобався вислів Конфуція: «Вибери собі роботу до душі, і тобі не доведеться працювати жодного дня». Дівчина цього дуже прагнула. Мати улюблену справу, а ще бути дружиною Романа. Мрії вперто не хотіли здійснюватися, Роман був в іншому місті, за триста кілометрів від неї. До коханого линула Юлина душа, без нього було самотньо та сумно. Дівчина страждала. Їй бракувало Романа. І хоча вони спілкувалися щодня телефоном і за допомогою ноутбука, але тепла ніжних рук, гарячих губ це не замінить. Роман не припиняв кликати кохану до себе. Щодня. Бачились нечасто, лише коли приїжджали додому. Ось і цього разу зустріч відбулась у рідному селі.

Того щасливого осіннього дня, коли завіяв свіжий вітер, небо заполонили чорні хмари й почало збиратися на дощ. Рома, як завжди, призначив зустріч на межі, біля старої-престарої груші. Узявши Юлю за руки, поглянув у її майже чорні очі. Промова була щирою, добре продуманою:

– Щоб ми були навіки разом, кохана, переїжджай до мене, прошу. В мене високооплачувана робота, гарна квартира, живу в чудовому місті. Ми купимо тобі фотоапарат і все, що захочеш. Тільки приїжджай. Ми з тобою одружимось і житимемо довго та щасливо. І в горі, і в радості, навіки разом, аж доки смерть не розлучить нас. Я тобі обіцяю, що все в нас буде добре. Я тебе не підведу, вір мені, – хлопець опустився на одне коліно, як того вимагав етикет, дістав обручку і, не відводячи від Юлі очей, чекав на відповідь.

Від почутого Дівчина заплакала. Як же вона цього хотіла. Те, що Роман – її доля, не сумнівалася ні на мить. Пропозиція руки та серця не здивувала. Цього й очікувала. Думала недовго. Погодилася, звісно.

– А як же батьки? Вони ж проти. Не дадуть нам згоди на шлюб, – сказала, а сльози градом. – Як же ми з тобою одружимось, Романе?

– Не хвилюйся ти так. Те, що батьки категорично проти, не новина. Та я не хочу через них псувати собі й тобі життя. З нас вийде чудова сім’я. І ми неодмінно будемо разом, незважаючи ні на що. Розв’язання проблеми надзвичайно просте. Ми їм нічого не скажемо. Поберемося, переїдеш до мене, знайдемо тобі роботу, а вже потім повідомимо батькам. Їм нічого не залишиться, як змиритися з нашим рішенням. Бо ми дорослі й маємо право самі вирішувати, з ким і де жити. Це наше життя. І я хочу прожити його тільки з тобою, гадаю, ти теж. Отож… – Ромео обійняв свою Джульєтту. – А тепер – до своїх домівок, погода зовсім зіпсувалась, ось уже й дощ накрапає.

Так і зробили. Подали заяву, і за місяць їх розписали. Наречена вдягла білу сукню, яку вони разом із Романом придбали, зробила гарну зачіску. Свідками були Романові знайомі. А опісля подію відсвяткували в дорогому ресторані, вдвох. І хоча все було скромно й без гостей, Юля почувалася найщасливішою людиною на Землі. Більшого їй і не потрібно.

Згодом дівчина забрала свої документи з місця навчання, переїхала до Полтави та пішла на курси фотографа. Незабаром придбали новий фотоапарат і камеру. Юля влаштувалася на роботу. Проте спокійно жити не могла, бо весь час думала про батьків, які не знали про те, що їхня доня вже заміжня і залишила навчання… І хоча брехня була так їм потрібна, спокійно жити не вдавалося. Сумління увесь час мучило. Роман заспокоював, як міг, однак не допомагало.

– Ну чого так побиватися? За тиждень поїдемо разом додому і все розповімо. Ну, годі вже перейматися. Все буде гаразд. Ти ж пам’ятаєш: і в горі, і в радості… – Роман обійняв кохану міцно-міцно.

– Я боюся реакції на такі новини. Ти навіть не уявляєш, що може трапитись, – Юля за своє.

– Хоч що б не сталося, ми разом. Та й вони ж твої батьки. Зрозуміють.

***

– Тосику, збирайся в дитячий садочок, швиденько, ми запізнюємось.

Юля похапцем вдягалась і одночасно намагалася одягати сина. Бігала квартирою, шукала одяг, готувала каву та кашу малому. Ну як же вони могли проспати? Погода винувата. Чорне небо кидало пухнастий сніг, у кімнаті темно, за вікном мете. Юлі не можна спізнюватись. Отож поспішали. Дорогою до дитсадка, їдучи у власному, хоч і недорогому авто, співали пісеньку. Про Новий рік. Готувалися до свята. Юля раптом згадала Новий рік, коли вони з Романом поїхали в рідне село розповідати батькам про одруження. Купили подарунки, підготували промову. Були впевнені, що батьки все ж зрозуміють, чому так учинили. Не зрозуміли. Ба більше, вигнали з дому обох, відреклись від «такої» доньки. Ті слова Юля досі чує, наче вчора було, хоча минуло п’ять років.

– Щоб ноги твоєї в цій оселі більше не було, – кричала мати, – забирайся, зраднице.

– Мамусю, не кажи так, прошу, – Юля в сльози. – Ми кохаємо одне одного, ми щасливі. Зрозумійте нас і пробачте нам. По-іншому не можна було. Ну скільки будете ворогувати через ту землю? У вас наче дідько вселився. Немов сліпі стали. Хіба ж не бачите, що воно того не варте?! Та будьте ж хтось розумнішим, припиніть ворожнечу. Мамо, благаю. У нас із Ромою – сім’я, і цього не змінити.

Батьки не чули. Ображені на доньку через такий її учинок, пробачати Юлі не мали наміру. Ну, чому саме син Мартинюків? Хіба юнаки скінчились, а цей останній на світі? Були впевнені, що донька на зло їм вийшла заміж за ворога, мстить за щось. Із батьками Романа все ж спілкувалися. Ті синові пробачили, стосунки згодом налагодились. А коли на світ з’явився Платон, узагалі забули про всі образи.

Коли ж Юля повідомила своїм батькам, що вони стали дідусем і бабусею, серце в них не розтануло, спілкуватись усе ж не захотіли. Вирішили викреслити Юлю зі свого життя. «Доньки в нас більше немає», – саме це почула від них. І хоча Роман переконував, що батьківське серце відтане і вони помиряться, цього не сталось. Мабуть, і не станеться. Юля почала звикати до цього, та час од часу згадки про дитинство і батьків видушували сльози з карих, майже чорних очей. Сумувала, плакала, дивувалась: хіба ж можна через маленький, нікому не потрібний клаптик землі відмовитись від найріднішої у світі людини? Чому принципи та впертість руйнують життя, псують стосунки, а люди так сліпо підкоряються їм? І хіба через таку дрібницю може материнське серце перетворитись на каменюку? Відповідь Юля знала. Може. Та нічого не вдієш. Як то кажуть, на милування нема силування. Життя триває. У неї є Рома і Тосик. Незважаючи все, сподівалася, що й батьки в неї будуть. «Стукайте – і вам відчинять». Юля стукатиме. Надія не помирає…