МАЙБУТНЄ ЩАСТЯ

– А знаєш, хто її чоловік? – запитала мене однокласниця скрадливим голосом.

– Хто? – зацікавилась я, очікуючи почути прізвище когось із відомих політиків чи зірок, бо не уявляла амбітну Аллу поруч із пересічним чоловіком.

– Валерик…

«Нічого собі, таки наш Валерій! Ото вже Аллочка – завжди доcягне свого», – подумала я… Часто під час спілкування зі своїми знайомими я ставила Аллу за приклад, згадуючи її великі й малі перемоги.

– Я зростала в родині, яка була не те що бідною, а надзвичайно бідною, – розповідала мені Алла в кав’ярні, куди ми завітали після того, як випадково зустрілись у маршрутці. – Бідність – це не соціальна проблема, а велика вада кожної окремо взятої людини, бідність не в кількості грошей у гаманці, а в нашій голові. Бідність – це коли мати працює на двох роботах, намагаючись прогодувати дітей, повертається додому виснажена, проклинаючи своє життя, і шиє зі старої скатертини вам сукню. Коли батько повертається додому п’яний, і вам доводиться слухати його позбавлену змісту лайку, відтягувати від переляканої та абсолютно безпорадної мами, коли йому закортить кулаками зігнати на ній злість. Бідність – це коли твоя душа – наче дірява кишеня, і хоч скільки б речей ти туди поклала, вона однаково залишатиметься порожньою. Я змалку ненавиділа бідність, отож дала собі обіцянку, що ніколи ТАК не житиму. Вже з дитячих років підробляла, була вимогливою до себе та до інших. А потім з’явився Валерій… Не знаю… Щось тоді наче перевернулося в мені – я збагнула, що та пустка, яку відчувала весь час, раптом кудись зникла. Я покохала його – так, як не кохала й не кохатиму нікого. І цей хлопець мусив бути моїм – за будь-яку ціну. Ти ж пам’ятаєш, як я завойовувала Валерія, які пастки розставляла. А він залишався незворушним, ігнорував мене. Я не цікавила його – ніколи, хоч якою б гарною, успішною чи дотепною була. Це так страшно – завжди бути не-коханою… – Алла витягла цигарку, закурила. Її руки тремтіли.

– Але ж, Алло, ти – чудова жінка, до того ж ви ж уже стільки часу одружені, у вас діти. Чому ти вважаєш, що він не кохає тебе?

– Не кохає і ніколи не кохав. Останнім часом постійно думаю про те, що зламала життя не лише собі, бо це так нестерпно боляче – постійно завойовувати чоловіка й розуміти, що він ніколи тобі не належав і не належатиме. А думала як… Валерик тоді посварився зі своєю нареченою. Я скористалася ситуацією – запросила його до себе в гості, напоїла, звабила. Зранку Валерик не міг зрозуміти, як усе сталося. А потім повідомила, що чекаю на дитину. Він дивився на мене якось так… У тому погляді були і осуд, і зневага, і ненависть. Але мене це не зупинило, я була певна, що згодом Валерик мене покохає, оцінить усе, що роблю для нього. А потім почалося наше родинне «щастя»: безсонні ночі біля немовляти, брудні пелюшки, Валерикові постійні відрядження і запах чужих парфумів на його сорочках. Усе терпіла – заради свого кохання, заради нашого майбутнього щастя. І в гонитві за отим примарним щастям не зогледілась, як минули роки. Змарновані роки двох чужих людей. Діти дорослі, у них своє життя, а ми з Валерієм як були чужими, так і зосталися. Нещодавно дізналася, що він завів собі молоду пасію – молодшу від нашої доньки, уявляєш? Колись я вважала так: за своє щастя треба боротися, йти крізь терни до зірок, а тепер розумію: не можна зробити когось щасливим силоміць, не можна переступати через бажання та почуття інших, бо гірко за це розплачуватимешся. Сумно, страшно, але… Сама зробила такий вибір, нема на кого нарікати. Стільки метушилася, намагалася бути найкращою, а все як було, так і залишилося: для нього я – не кохана, не дружина, не мати його дітей, а просто випадкова супутниця поруч. І душа досі – наче дірява кишеня…

Аллочка попрощалася зі мною, підвелася з-за столу. Вона ступала тротуаром – гарна, успішна, наче королева, чоловіки проводжали її сповненими захоплення поглядами. І ніхто навіть припустити не міг, що за цією маскою яскравої, успішної леді ховається поранена, втомлена, омита щоденними гіркими сльозами жіноча душа.