МАГІЯ ЛІТНЬОЇ НОЧІ

– Ой, та що ви, пані Марієчко, куди ж вийти в глупу ніч?

– До зірок, до місяця, помилуватися. Чую, що востаннє.

– Та що це ви таке говорите? Яке ще «востаннє»?

– Хіба ж ти не любиш літніх ночей, дитино? Хіба ніколи не вдивлялася в безкраїй чорний купол із золотим розсипом зірок? Не вдихала вологого терпкого подиху літа? Вивези мене, донечко, надвір. Хоч на кілька хвилиночок.

Наталі аж защеміло в грудях від тихого, але такого щирого прохання старенької.

– Зачекайте хвильку, пані Маріє. Піду перевірю, чи Васильович на посту. Інакше дістанеться нам обом від нього.

За декілька хвилин дівчина повернулася з колісним кріслом. Обережно допомогла Марії сісти в ліжку й практично перенесла худеньке і легке, мов пушинка, тіло старенької у компактний засіб пересування. Взула їй на ноги м’які капці, накрила клітчастим зеленим покривалом коліна. І крадькома викотилися вони в ніч – молодість і старість, надія і смирення.

Пошурхотіло колесами по дрібному гравію крісло і плавно зупинилося під розлогою липою.

Ах, як же вона пахла! Липовий цвіт золотистими парасольками світився в місячному сяйві й огортав Марію таким знайомим і заспокійливим медовим ароматом. Вона заплющила старечі очі й дихала, дихала на повні груди вперше за багато-багато ночей. Здавалося, що й біль відступив. Легенький вітерець бавився ріденькими посивілими пасмами колись такого густого та пишного каштанового волосся. І Марія мовби побачила, як стрункі засмаглі ноги прудко збігають широкими східцями міського парку культури. Самотній ліхтар освічує арку нагорі, а далі все охоплює ніч. Чорні дерева заспокійливо шепочуться десь угорі над головою. Голосно пугукнула на даху павільйону сова. І тисячі, ні, мільйони зірок діамантами виблискують на оксамитовій скатертині неба. Дужі руки враз обіймають за тонкий стан, підхоплюють і кружляють її, а вона заливисто сміється і пригортається до його широких грудей. Узявшись за руки, прямують широкою дорогою вниз, до озера. Минають ряд лавочок, проходять під трохи моторошним осиротілим колесом огляду – довкола ні душі. Через вигнутий веселкою місток переходять вузеньку річечку – товсті зелені жаби булькотливо кумкають свої нічні колискові жабенятам. Зупиняються на міст­ку й дов­го цілуються. Марія відчуває солодко-м’ятний смак його поцілунку та пригорта­ється ще ближче. Пропускає крізь тоненькі пальчики неслухняні кучері його волосся. Вони йдуть над озером, де місяць простелив мерехтливу білосніжну доріжку. Проходять повз невеликий причал із поснулими човниками і катамаранами. Виходять до альтанки над водою. Він на руках переносить її там, де відсутні на початку містка дошки, вона пручається, бо може й сама. Але всередині розлива­ється у грудях тепло, бо так затишно і безпечно, як у його руках, не почувається більше ніде. Пофарбована блакитним дерев’яна альтанка стара й зношена, але цієї ночі вона – наче казкова хатинка: тільки для них. Усе довкола цієї ночі – тільки для них. Плюскіт риб у чорній воді під ногами, кумкання жаб, грайливе перегукування нічних пташок, шелест очерету, подуви вітру, запахи різнотрав’я і літніх квітів, зірки, зірки, зірки та місяць – усе для них. І вони – одне для одного. Вони обоє – одне ціле під теплим покривалом магічної літньої ночі.

Він біжить галявиною, шурхотять під ногами трави, Марія наздоганяє його, ось-ось вхопить за сорочку, заливаються сміхом, іще мить – і вона знову в його обіймах. Шовковистий запашний килим радо приймає їх у своє лоно.

– Пані Маріє, час поверта­тися, – тихо промовляє Наталя. – Пані Маріє, Васильович нам такої прочуханки завдасть.

Наталя торкається плеча старенької, але Марія вже цього не чує. Вона десь далеко, юна і босонога, щаслива й закохана вкривається зі своїм коханим від сторонніх очей чорним пологом літньої ночі.

Механічний дзвінок будильника розрізає м’яку ранкову тишу. Марія рвучко підводиться в ліжку. Тонкі пальці з охайним червоним манікюром судомно стискають ковдру. Івасик тихенько посопує в колисці, смачно посмоктуючи пальчик. Під боком так само тихо спить він – її коханий, її чоловік. Марія міцно пригортається до нього і вже знає, що сьогодні ввечері вони троє підуть до озера, насолоджуватимуться відблиском діамантових зірок у чорному плесі води. Час занадто швидко спливає, щоб чимдуж не намагатися схопити його за сорочку.