ЛЮПИН НА УЗБІЧЧІ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ми тільки-но виїхали за місто, як я помітила на узбіччі люпин. Гарний такий, синьо-бузковий. Він ріс довгою смугою, і мені так нестерпно-гостро запраглося того люпину!

– Сашку, спини машину, я собі квітів нарву!

Чоловік заперечливо похитав головою, мовлячи:

– Тут не можна спинятися.

Я знала, що це неправда, та сперечатися з чоловіком не хотіла. Насправді я знаю, чому він не зупинився: великий оберемок люпину залишить у салоні багато сміття, а я кросівками нанесу на килимок болота. Сашко, мій чоловік, неймовірний фанат чистоти. Іноді це вигідно, адже пилососить, миє підлогу та витирає порохи він сам, мені не довіряє. Пилосос у мого чоловіка надзвичайний, із великою кількістю функцій та насадок... Посудомийну машину он придбав. Та в нашій квартирі ніколи не буде вазонів з рослинами і домашніх улюбленців: на думку чоловіка, їм місце не у квартирі, а лише на вулиці. Ні, квіти він мені дарує, двічі на рік: на річницю весілля та на день мого народження. Винятково білі троянди. Бездоганно білі. Мені вони часом видаються стерильними. Трояндам належить стояти на столі у вітальні, щодня їх треба нести у ванну, підрізати кінчики, наливати свіжої води та ставити вазу назад на стіл. Якось я, аби обрізати квіти, занесла їх у кухню. Відтоді чоловік мені не довіряє та обрізає їх сам як належить і там, де слід. Коли троянди нарешті в’януть, Сашко із полегкістю їх викидає.

Тому в мене ніколи не буде оберемка польових квітів і кота.

А колись були. Мене наче окропом зараз, от чесно... Наче водою з відра хтось. Спогади прорвали греблю дорослості, щоденних клопотів та проблем, і от я захлинаюся, намагаюся ковтнути повітря, і чомусь трохи печуть пересохлі очі.

Колись у моєму житті був чоловік, який не шкодував мені нічого.

Дід віз мене «на село» стареньким «москвичем». Я так чудово пам’ятаю це диво автопрому ядучо-зеленої барви! Поряд зі мною на задньому сидінні лежали в торбинці дві «цеглинки» хліба, ще теплого. Пахощі того хліба та ще набридливий запах бензину, який навіки оселився в салоні і, здається, їхав разом із нами третім попутником, змусили мій шлунок судомно стискатися. Мене почало нудити. У діда на цей випадок були два рятівні засоби – поради «дивитися тільки вперед» і «на сірник погризи». І я чемно виконувала обидві – витріщалася на дорогу й жувала сірника, а тоді довго випльовувала дрібненькі трісочки. Принаймні це мене відволікало від думок про нудоту, так… А от довго дивитися на сіру дорогу я не могла, крутила головою навсібіч, боя­лася пропустити щось цікаве. Он хмари, а під ними кружляє великий чорний птах. Он лелека у гнізді. Он корови пасуться. А от кудлатий пес перебігає дорогу.

– Діду, я більше не можу…

І він спиняється на узбіччі, аби я могла «подихати». Я вислизаю з машини і старанно роблю кілька глибоких вдихів.

– Діду, можна, я нарву собі квіточок?

Дід киває на знак згоди. Я намагаюся зірвати бодай один люпин, проте товста жорстка стеблина не піддається. Дід, який не в змозі дивитися на те, як єдина внучка мордується, виймає кишеньковий ніж. А далі я тицяю пальчиком, яку мені треба квіточку, а дід слухняно зрізає.

– Може, вже досить? – запитує дід, бо ж мене вже не видно за букетом.

– Досить!

І от ми їдемо далі, люпин пахне свіжою зеленню, і літом, і чистим щастям. Мене більше не нудить.

Баби вдома не було, вона «на сутках». Тобто на добовому чергуванні. Баба – санітарка в лікарні. Повернеться лише завтра зранку, три дні пробуде вдома, а тоді знову вийде на зміну, тільки цього разу ввечері. У ті дні, коли баба вдома, вона постійно скаржиться на те, як їй бракує часу, і на те, як її щось болить. Тому частину часу баба намагається переробити якомога більше всього, а частину лежить на канапі та охкає. З дідом простіше. Його нічого не болить, і він усе встигає. Мабуть, тому, що нікуди не поспішає. У день перед виходом «на сутки» баба починає дуже перейматися, аби ми з дідом за добу її відсутності не повмирали з голоду. Кухня в такі дні нагадує «гарячий цех», баба товче картоплю, смажить велетенські сковорідки котлет, варить п’ятилітрові каструлі борщу… Ми з дідом усим цим легковажимо. У діда взагалі є власні уявлення про кулінарію та рецепти, і кожна страва має довгу прелюдію та нагадує пригоду. Наприклад, зранку питає дід у мене, наче у змовниці-спільниці:

– Яєчню будеш?

– Буду!

Я швидко знімаю піжаму, одягаю шорти і футболку, вибігаю з хати на подвір’я, і ми з дідом ідемо спершу на город. Дід прискіпливо обирає: найстигліший помідор, трохи молодої цибулі, пучечок кропу. Далі ми йдемо в курник, тут напівтемрява та залишки нічної прохолоди. У ящику на гнізді сидить велика руда курка. Наша поява змушує її нашорошитися – курка витягує шию, витріщає на нас кругле око та видає тихе, проте погрозливе:

– Ко-о-о-о…

Загроза від курки цілком реальна, бо вона має великий гострий дзьоб. Я намагаюся триматися від курки подалі. Дід визбирує найсвіжіші яйця, і ми йдемо до кухні, облишивши курку в спокої.

У кухні дід заходиться дрібно нарізати сало. Мить – і сало радісно шкварчить та підстрибує на розпеченій сковорідці. Слідом за салом на сковорідку дід висипає нарізану цибулю. Далі кульмінація – дід розбиває над пательнею яйця. Помаранчеві жовтки якусь хвилю залишаються цілими, тоді дід магічними рухами розмішує яйця, солить, перчить, рясно притрушує кропом, накриває кришкою.

А мені вже слина на стіл крапає.

Нарешті останні приготування – дід покраяв скибками хліб, розрізає начетверо помідор, знімає пательню з вогню, ставить на дерев’яну дошку. Я аж підстрибую від нетерплячки. Нарешті дід урочисто вручає мені велику ложку. Все, трапеза розпочалася! Їсти належить, власне, лише ложкою, дід з одного боку сковорідки, я – з іншого. В одній руці ложка, в іншій – шматок помідора. У фіналі треба визбирати залишки шматочком хліба і гарненько облизати ложку.

А якось увечері, баба саме пішла «на сутки», я ніяк не могла заснути. Дивні звуки не давали мені спокою і, якщо чесно, трохи мене лякали. Якесь шарудіння, шкрябання, щось схоже на кроки, і все це долинало згори.

– Діду, що це шкряботить?

– Це? Домовик, напевне, на горищі порядкує.

– Домовик? – я аж підстрибнула на ліжку. – Це який такий домовик?

– Ну, такий. Господар він у хаті. За порядком стежить, аби все велося як належить. Щоб чистенько, значить, було, підметено скрізь, посуд щоб брудний на ніч не залишали. Усе, що поламається, щоб ремонтували, за птицею і худобою гарно доглядали…

– Діду, ходімо покажеш мені домовика!

– Та його так просто не побачиш. Ховається він від людських очей.

Я ображено скривилася. Ти диви, який…

– …Я його бачив якось, – вів далі дід. – У сутінках. Сидів на ґанку маленький чоловічок, курив люльку та дивився на зорі. А тоді враз опустилася чорна темрява, і він зник.

– А чого ж домовик шумить? Раніше я таких звуків не чула!

– Певне, баба на роботу пішла, а їсти йому залишити забула. От він і сердиться. Я б теж шумів, якби голодним зостався…

– То ходімо тому домовикові їстоньки занесемо! – втішилася я.

Вибору в діда не було. Отож я у піжамі пішла за дідом у кухню, там дід знайшов порожню бляшанку з-під консервів, налив туди трохи молока, вкраяв шматок хліба. На горище вели вузенькі сходи. Дід піднявся першим, відкинув ляду, увімкнув світло.

– Ну ходи, якщо не боїшся!

Я швиденько піднялася сходами, очікуючи уздріти на горищі щось неймовірне. Не знала до пуття, що саме… Та горище виявилося суцільним розчаруванням – звичайна лампочка тьмяно освітлювала велике прим...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!