Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ЛЮДИНА, ЯКУ НЕНАВИДІЛИ

Найкращі жіночі історії

07 березня
227

ЛЮДИНА, ЯКУ НЕНАВИДІЛИ

«Як я тебе ненавиджу», – вперше я почув ці слова від дружини. Важко сказати, що я тоді відчув. Гнів, біль, розчарування, приниження – все це накрило якоюсь велетенською хвилею, закрутило думки, емоції, стиснуло серце. Я любив її, ні, не любив – обожнював. Уже вперше побачивши, зрозумів, що це і є жінка, з якою я хотів би прожити довге щасливе життя і померти одного дня. 


Спершу все скидалось на те, що так і буде. Ми почали зустрічатись, а незабаром і одружились. Мали своє трикімнатне мешкання. Я працював провідним технологом на великому комбінаті, хоча робота відповідальна, але й заробітки непогані. Та що там непогані – чудові. Крім зарплатні та преміальних, першокласне м’ясо, крупи, борошно – все, чого душа справжньої господині забажає, і все безкоштовно, в будь-який час доби, за першим словом чи навіть порухом брови. Але потім, у 90-ті, все різко змінилось, настали часи суцільного дефіциту не лише для простих смертних, а й для тих, кому більше пощастило і хто зумів прилаштуватися ближче до «соціалістичного корита». 
Комбінат працював спершу з половинним навантаженням, а потім і зовсім зупинився. Людей звільнили або відправили в неоплачувані відпустки, а керівництво тим часом тихцем вивозило за кордон устаткування, продавало все, що тільки можна було. Я, звичайно, теж був не святим, але коли побачив, як безсоромно розвалюють і розкрадають комбінат, спробував поговорити з директором, переконати його в тому, що виробництво можна відновити, приніс чимало різних пропозицій і планів, але у відповідь лише почув: «Якщо не подобається, то звільняйся». 
Тоді пішов до обласної ради, новообраної, демократичної. Яким же я був наївним! Мене уважно вислухали – раз, вдруге і втретє. Усі чиновники махали гнівно головами, обіцяли вплинути на ситуацію, все проконтролювати, аж поки директор одного дня не звільнив мене через скорочення штату. Тоді я врешті зрозумів, що, попри всі зміни, які відбулись у країні, давнього правила «Рука руку миє» ніхто не скасовував.
Отак у 35 років я став безробітним, і не просто безробітним, а безробітним із лихою славою «скандаліста», який заважає розумним людям «крутитися». На той час у нас із Ніною було двоє синів-близнят, яким саме час було йти до школи. Про звичне спокійне та сите життя довелося забути. От тоді й почались перші сімейні негаразди. І почались вони навіть не через матеріальні труднощі, а, як казала Ніна, через мій упертий, ослячий характер. Річ у тім, що я вирішив розпочати власний бізнес і довести всім їм (я сам точно не усвідомлював кому), що в цій країні, яка нарешті здобула вимріяну роками і щедро политу кров’ю незалежність, справи можна вести чесно і розбагатіти із «плодів рук своїх», а не так, як дехто, – хапнувши якомога більше того, що погано лежить.
Якби я знав, що на мене чекає попереду, то, мабуть, ніколи не зважився б. Але, на щастя, так влаштований цей світ, що ми не знаємо свого майбутнього. 
Я вирішив узятися до того, що мені добре знайоме, і почав із налагодження роботи ковбасного цеху. Тим паче, що ковбаси тоді на прилавках було небагато. Не переповідатиму вам усіх подробиць, скажу лишень, що було нелегко. Цех двічі горів від рук рекетирів, потім з’явилось нелегально завезене імпортне м’ясо, значно дешевше, ніж наше, зате рясно нашпиговане хімією. Працювати з такою сировиною я відмовився, а тому собівартість наших ковбас зашкалювала, не кожен міг дозволити собі їх купити. Я днями і ночами пропадав на роботі, дружина сердилась, сварила, ображалась, переконувала, що «пора припинити випендрюватися», що «з вовками жити – по-вовчому вити», що моя чесність нікому не потрібна, а тоді посилала мене разом із моїми принципами на конкретну адресу…
У чомусь вона мала рацію, сини підростали і їм був потрібен батько, а не директор ковбасного цеху. Я намагався присвячувати час дітям, але мені це не завжди вдавалося: ми тепер рідко ходили кудись разом, приймали гостей. Але я не міг по-іншому. Просто не міг. Я надто добре пам’ятав науку моєї любої бабусі, що «з неправдою світ перейдеш, а назад не вернешся». У ті атеїстичні часи вона зуміла не лише зберегти непохитною свою віру, а й пояснити мені, улюбленому онукові, що добре і погано, що вічне, а що суєта. 
Одного разу ввечері, коли я знову повернувся пізно, дружина тихо, але твердо сказала, що ненавидить мене і що мені час вибирати – або вона, або мої принципи. Я промовчав і вперше за всі роки спільного життя ночував у кабінеті, а ввечері на мене чекала несподіванка у вигляді валізи з моїми речами на сходовому майданчику та новим замком у дверях.
Я намагався щось змінити, виправдатись, поговорити по-людськи, а не через дверний ланцюжок, але чув лише холодне: «Нам немає про що говорити, ти знаєш мої умови…»
Згодом був суд. Дружина подала на розлучення. Спершу я не погоджувався, тим паче, що мої справи на роботі почали потроху налагоджуватися. Двічі суддя відкладав остаточне рішення й давав нам шанс помиритись, але дружина вперто наполягала на тому, що ми не можемо далі жити разом. І я здався. Відчуваючи, як усе всередині стискається від болю втрати і серце летить у якусь неймовірну безодню, майже викрикнув: «Згоден». Удар суддівського молотка – як присуд долі. Й усе скінчено. У мене більше не було ні сім’ї, ні дружини, яку я, незважаючи ні на що, не розлюбив. 
Але те, що сталося потім на вулиці перед будинком суду, вразило мене настільки, що я вперше в житті напився до чортиків.
На сходах стояла, міцно пригорнувши до себе синів, заплакана Ніна. Мить повагавшись, я вирішив усе-таки підійти до неї, адже вона та наші хлопці – це були найрідніші для мене люди. 
Сини дивились спідлоба, Сашко, напрочуд вразливий і чуйний, швидко витер розмазані по щоках сльози.
– Хлоп’ята, – почав я, – розумієте, я вас дуже люблю, і я, і мама, але так трапилось…
– Але так трапилось, – різко перебила мене Ніна, – що цей чоловік, який називав себе вашим батьком, покинув нас, бо вирішив, що ми стоїмо на заваді його ковбасам. Запам’ятайте, хлопці, це зрадник, який приніс вас у жертву власному егоїзму. Я ненавиджу цю людину, а вам раджу просто забути про її існування. Від сьогодні у вас немає батька.
Під’їхало таксі, дружина і сини сіли в авто, яке рушило геть, залишивши мене на самоті з відчаєм і болем. 
Я телефонував, але Ніна змінила номер телефону, потім продала наше помешкання і купила двокімнатну квартиру в іншому районі міста. Хлопці перейшли в іншу школу посеред навчального року. Ніна не дозволяла їм бачитись навіть із моїми батьками і розповідала всім, що це я покинув її з двома дітьми, що я волочився з жінками, що тринькав гроші на коханок. 
Тепер мені важко сказати, що керувало нею. Можливо, вона прагнула помститись мені за втрачені життєві блага чи, подаючи до суду на розлучення, просто хотіла полякати мене, змусити жити за її правилами. Та переконаний, що страждала вона по-справжньому. Були для цього підстави чи ні, це вже не важливо, проте помста її була занадто жорстокою. Адже найбільше постраждав не я, навіть не Ніна, а наші діти.
***
Минув час, біль потроху вщухав. Від самотності рятувала робота, я працював, як шалений. Коли з’явились перші прибутки, перші, хоча й не надто великі, гроші, я знову почав шукати зустрічі з Ніною. Хотів запропонувати їй допомогу. Але вона відмовилась, хоча всім знайомим розповідала, що я залишив родину без копійки, а тепер жирую і мене не цікавить те, що діти часом не мають шматка хліба на вечерю. 
Я подав позов до суду, щоб змусити дружину дозволити мені бачити дітей і взяти грошову допомогу. Суддя, що був на років десять молодший за мене, почувши суть справи, запропонував відправити Ніну на психіатричну експертизу. Звісно, я відмовився, але коли він порушив це питання на слуханні, дружина несподівано погодилась на всі мої вимоги. Щоправда, тепер усе місто знало про те, що я хотів запроторити її в божевільню. Та мені було байдуже до пліток, мене цілком влаштовувало, що тепер Ніна просто буде змушена брати гроші та використовувати їх за призначенням. Із синами я бачився після суду лише раз. Дружина з тещею (вчителькою ще «сталінського» гарту) так налаштували хлопців проти мене, що я вирішив не дратувати їх своєю присутністю і спостерігати за ними лише здалеку, щоб іще більше не травмувати дитячої психіки.
А за два роки Ніна поїхала на заробітки до Італії. Чи була в цьому нагальна потреба? Принаймні не матеріальна, адже щомісяця вона отримувала достатньо грошей, щоб прогодувати і себе, і хлопців, та й на одяг вистачало. Я дізнався про це випадково від спільних знайомих. Оскільки хлопці тепер жили тільки з бабусею, я таки вирішив втрутитись у процес виховання і налагодити стосунки із синами. 
У п’ятницю я зустрів їх після уроків. Вони, сміючись, вийшли зі школи, і я мимохіть замилувався ними. Високі, симпатичні, стрункі, з чорним неслухняним Ніниним волоссям і з її зеленими (які я так колись любив!) очима. Я дуже хвилювався. Щоб приховати тремтіння, заховав руки в кишені. 
– Привіт, – звернувся до синів, сам не впізнаючи власного голосу.
– Доброго дня, дядьку, – різко та нахабно відповів Олексій.
– Хлопці, – я намагався говорити спокійно, – нам треба поговорити.
– А нам мама заборонила розмовляти з чужими. Раптом ви шахрай чи маніяк? Звідки нам знати, що ви за особа?
– Олексію, я ваш батько, і ти це добре знаєш. 
– Це ж треба, татуньо навідали нас, – підтримав брата Сашко, – а ми думали, що нас у капусті знайшли. Виявляється, Олексію, що і ми люди, і нас тато змайстрували. От тільки змайстрували і забули… А тепер уже в нас щось із пам’яттю. 
Він подивився на мене з такою зневагою, що аж замлоїло під грудьми,
Такі рідні й такі чужі, вони повернулись, підійшли до гурту приятелів. Звичайно, я й не сподівався на те, що все буде легко та просто, але щоб так…
Та це були мої діти, і я усвідомлював, що винною була не лише дружина… Вдруге я так легко не здамся…
Я ще декілька разів спробував поговорити зі синами, але всі мої намагання були марними. Тоді я зателефонував до тещі й, на своє величезне здивування, раптом знайшов союзника. Юліана Григорівна ніколи не схвалювала Ніниного вибору. Вона мріяла про те, що її зятем стане митець, літератор, художник, а тому відразу охрестила мене «м’ясником» і ставилась до мене із погордою, не раз і не два я був змушений вислуховувати образливі зауваження. Вона вважала мене примітивною істотою, адже її покійний чоловік був університетським професором. А тому я неабияк здивувався, коли, почувши мій голос у слухавці, вона сказала, що нам обов’язково треба зустрітися, що тієї миті вона не має змоги говорити, але чекатиме мене в кав’ярні неподалік їхнього будинку наступного дня о дванадцятій. 
Я прийшов на зустріч на декілька хвилин раніше і дуже здивувався, побачивши, що теща вже сидить за столиком біля вікна. Ще не стара, доволі приваблива жінка була втомленою і нещасною, сиве волосся вибивалось із-під зеленого (до кольору очей) берета. В її очах уже не було ані звичної зверхності, ані владності, тільки сум і біль.
– Усе гаразд, Юліано Григорівно? – з несподіваним для самого себе співчуттям запитав я.
– Так, Максиме, все гаразд, – вона нервово порпалась у сумочці, не підводячи на мене очей, нарешті вийняла цигарки, закурила, випустила цівку диму і, закашлявшись, сказала: – Втім, усе не так просто. 
Раптом глянула мені просто у вічі:
– Гаразд, до біса дипломатію, все просто жахливо! Я була проти того, щоб Ніна їхала до Італії. Кому це потрібно? Грошей вистачало. Ваші, її, моя пенсія. Ні, повіялась… «Мамо, ти вчителька, даси собі раду…» – зі злістю перекривила доньку. – А я не даю, от і все. Роки не ті, та й світ не той. Максиме, я дуже завинила перед вами… Але ви вже пробачте старій дурепі. Хочете чи не хочете, мусите. Із хлопцями коїться щось погане, не подобається мені їхня компанія, а останнім часом із хати почали зникати гроші. Інколи від них тхне алкоголем, я писала про все Ніні, просила, щоб вона повернулась, але мадам вирішили вийти заміж за сеньйора, а від синів відкупитись доларами та подарунками. Дітям батьки потрібні, а не долари з цяцьками. Я доклала чимало зусиль до того, щоб Ніна вас покинула… Тоді я помилялася, лише тепер… – жінка замовкла. 
Я не перебивав і не квапив її, хоча мені дуже хотілося дорікнути їй, розповісти про те, скільки горя я зазнав через неї. Мабуть, емоції відбились на моєму обличчі, бо теща всміхнулась сумно і промовила: 
– Знаєте, священник недавно сказав, що пекло насправді не геєна огненна, а просто муки нашої совісті та сором за скоєне. 
Я був дуже здивований: Юліана Григорівна і священник – це було так незвично чути. Адже вона завжди іронічно ставилась до релігії, а моїх маму та бабусю саркастично називала «темними богомолками».
– Так, із віком наші погляди змінюються, і це добре. Бо інакше можна було б збожеволіти. Я дуже прошу вас, спробуйте налагодити стосунки із хлопцями, інакше незабаром вони… можуть залишитись… можуть стати… нікому не потрібними. Я допоможу вам, коли настане час, та й тепер вас підтримаю. Залишіть мені свій номер телефону, я зателефоную, коли раптом щось…
Та мої спроби поліпшити родинні взаємини були марними. Сини при зустрічі й далі поводились нахабно, а Олексій, єхидно посміхаючись, якось навіть сказав:
– Дядьку, купи мені таку тачку, як у тебе, і я розридаюся на грудях блудного батька. 
Сашко поводився стриманіше. Коли я зустрів його самого, без брата, то мені навіть здалося, що нарешті вдасться поговорити по-людськи. Але за декілька хвилин син почав кричати:
– Ти хочеш бути моїм батьком?! Тепер?! А де ти був раніше? Чому залишив нас? Ти знаєш, скільки ночей я не спав і чекав, що от настане ранок – і ти прийдеш, усе буде так, як колись, але ти не приходив, ти просто зник. Де ти був, коли мама гарувала на двох роботах? Виготовляв свої ковбаси? То йди і роби це далі! А я тепер уже великий хлопчик і сам подбаю про себе, мені не потрібні твої подачки!
Він глянув на мене, і я побачив на очах у нього сльози. 
– Як я тебе ненавиджу, – процідив він крізь зуби і пішов геть.
Я був настільки спустошений, що не мав ані сил, ані бажання наздоганяти його. Тієї ночі мені було не до сну. Мої сини ненавиділи мене, і я мусив зробити все, щоби повернути їхню любов. Я розглядав їхні дитячі фотографії, на них ми, усміхнені та щасливі, були разом. Хотілось кричати, битись головою об стіну, я відчував тепер таку ненависть до дружини, що коли б вона була поруч, то, мабуть, не втримався б і вдарив. Як вона могла так вчинити, мстити мені, ламаючи життя власним дітям?! Ну, добре, нехай уже б ненавиділи мене, нехай! Але принаймні мала сама бути поруч із ними. І коли б хлопці були щасливими, я б простив її. Але не тепер! 
***
За пів року пізно ввечері зателефонувала Юліана Григорівна:
– Максиме, біда, хлопці в міліції! Вони пограбували тютюновий кіоск. Були п’яні. Допоможіть, я благаю вас! Якщо їх посадять до в’язниці, то вони зовсім пропадуть.
Дорогою до відділку я намагався скласти хоча б якийсь план дій. Та це було не так легко. Звісно, можна просто викупити всю компанію, і це було б найлегше, але що далі? Сподіватись на те, що хлопці кинуться мені на шию зі сльозами вдячності й ми заживемо дружньо і щасливо, просто смішно. Визволення могло дати цілком інший ефект – відчуття цілковитої безкарності, прагнення нових «пригод». Але й залишати їх у міліції та доводити справу до суду теж не хотілось. Вони ж зовсім іще юні, тільки починають жити. 
Рішення, яке потім змінило все наше життя, з’явилося вже на порозі відділку. Коштувало воно мені не тільки чималих грошей, а й моральних збитків. Однак тепер я радий, що з десятків інших вибрав саме його.
Після довгих суперечок і вмовлянь капітан міліції, теж батько двох синів, за певну суму згодився, на щастя, мене підтримати. Тож переночувала вся компанія (окрім моїх синів, там було ще четверо хлопців) таки у відділку, отож протверезились і зранку була доволі переляканими. Особливо це стало помітно, коли хлопців почали викликати по одному. В тюрму чи в колонію ніхто не хотів, а капітан просто сипав номерами статей Кримінального кодексу, за якими їх могли ув’язнити щонайменше на два роки. Потім він виходив – і наставала моя черга. Я говорив із друзями синів коротко та чітко: розрив стосунків із Олексієм і Сашком – і ти вільний, дізнаюсь про те, що телефонував їм або ви бачились, пошкодуєш. Погодились усі. За годину у відділку залишились лише Сашко з Олексієм. І я знову засумнівався, бо навіть не уявляв, як зреагують хлопці навіть на мою з’яву, боявся, щоб вони не наробили ще більших дурниць, аби допекти мені. А тому вирішив порадитись із Юліаною Григорівною. Вона вислухала мене дуже уважно, якусь мить помовчала, потім зітхнула важко:
– Що ж, це сталося швидше, аніж я сподівалась. Але вибору немає, зачекайте на мене, я вже їду. 
Я так і не збагнув, що вона мала на увазі, будь-що пояснювати жінка відмовилась.
– Зачекайте, на все свій час, – сказала твердо, і я впізнав у ній свою колишню горду тещу. – Я поговорю з хлопцями наодинці. Не бійтесь, це нікому не зашкодить… Хіба що мені, – додала вже зовсім тихо.
Про те, що за розмова відбулась тоді, мені тільки нещодавно розповів Сашко. Розповів на кладовищі після того, як ми поховали Юліану Григорівну, – така була її воля. Тепер я можу оцінити мужність цієї жінки і її любов до онуків. Вона розповіла їм усю правду про розлучення, про те, чому вони не могли бачитись зі мною, і про гроші, які я переказував. Задля майбутнього своїх онуків вона, знаючи про те, що має ваду серця, яка невпинно прогресує, і що може незабаром померти, ризикуючи залишитись зовсім самотньою, допустити зневагу та ненависть хлопців щодо себе (а їх жінка любила понад усе), таки знайшла сили розповісти правду. 
***
– Тепер ваша черга, – сказала Юліана Григорівна, після розмови з хлопцями, – сміливіше. Вони готові вас вислухати. Не здавайтесь, ви вирішили правильно. Їхнє майбутнє у ваших руках, не зламайте їхніх доль. Бо ви навіть не уявляєте, як важко потім доводиться розплачуватись. Ні, зачекайте хвилинку. Дайте їм оговтатись, – вона взяла мене за лікоть, і я відчув, як тремтить її рука, а тоді жінка попросила: – А мене посадіть у таксі, щось ноги не слухаються. 
Вона й справді була бліда та схвильована, але на моє сердите і не зовсім ґречне: «Хай йому грець! Може, ви все-таки розкажете, про що ви говорили із хлопцями», – відповіла:
– У мене зовсім не залишилось сил. Не мучте мене. Я зробила все, що могла, заради них. Навіть зрадила власну доньку.
***
Хлопці мовчки вислухали всі мої вимоги. Не було жодної агресії, навіть заперечень. Так само мовчки сиділи вони й у машині. Інколи мені здавалось, що вони мене навіть не чують і не до кінця усвідомлюють, що тепер їм доведеться жити нарізно і працювати підсобниками. Олексієві – в допоміжному тваринницькому господарстві фірми, а Сашкові – у млині. 
Перший місяць був найважчим. Я щодня телефонував, щоб дізнатись, як поводять себе хлопці, але їхати до них боявся. Так, боявся – тепер я вже можу в цьому зізнатись усім і навіть самому собі, а тоді я вигадував безліч «вагомих» причин і… залишався в місті. Зважився лише після телефонного дзвінка сердитої Юліани Григорівни, яка розпікала мене, як бешкетника-першокласника. 
***
Ще з вікна машини я побачив синів, які сиділи на лавці перед невеличкою фермою. Цікаво, хтось підвіз Сашка чи він пішки «пиляв» 10 кілометрів, щоб побачити брата? 
– Ну що, привіт, орли, – фальшиво бадьорим голосом привітався я.
– Дурнішого привітання у житті не чув, – зиркнув спідлоба Олексій, і в мене все затерпнуло всередині. Та раптом усе ще насуплений син буркнув: 
– Ну, привіт.
Він посунувся на лаві й додав іронічно: 
– Я, щоправда, гноєм смерджу, але це твоя заслуга, то вибач…
Я ледь пам’ятаю цю нашу першу мирну зустріч, від надмірного хвилювання пам’ять багато чого просто не зафіксувала, розпитувати ж хлопців якось незручно. Але це був початок, а далі, як любив говорити тепер майже забутий перший і єдиний президент СРСР, «процес пішов». Не все було гладко та легко, були сварки й образи, та ми вже відчували себе рідними людьми. Хлопці, відпрацювавши «унизу», поволі спинались угору щаблями виробничого процесу та кар’єри, заочно закінчили виші. Тепер вони мої заступники, про кращих і надійніших помічників я навіть мріяти не можу. 
Їх люблять і цінують у колективі, адже вони досконало знають усі тонкощі виробництва. Обоє одружені, Сашко вже батько, тож працювати є задля кого. Сімейний бізнес розростається. До речі, похвалюся: мого першого онука назвали так, як і мене, – Богданом. 
Ніна так і залишилася в Італії, вийшла заміж, в Україну повертатись не має наміру. Не приїхала вона навіть на похорон матері. Так і не змогла їй пробачити. «Я ненавиджу тебе, ненавиджу її, ви обоє вкрали в мене моїх дітей», – це все, що я почув від колишньої дружини, коли повідомив їй про смерть матері. Мені стало шкода її, бо лише любов здатна вибачати та будувати нове. Тільки любов здатна подарувати надію і віру, без яких життя порожнє. Лише любов. Це кажу вам я – людина, яку ненавиділи.    
    

Автор: Ксенія ЗДАНЄВСЬКА

"Найкращі жіночі історії"

Читайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

НЕ ЛОРЕЛЕЙ…
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
НЕ ЛОРЕЛЕЙ…
05 грудня 130
ДЗЯВКОТЛИВА БОМБА
ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
ДЗЯВКОТЛИВА БОМБА
19 жовтня 186
КОЛЬОРОВІ ОЛІВЦІ ДЛЯ МАТУСІ
Найкращі жіночі історії
КОЛЬОРОВІ ОЛІВЦІ ДЛЯ МАТУСІ
12 жовтня 257