ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
503Історія з життя
Серпневі промені клали свої гарячі долоні на мокру від солоного поту спину. Складки грубої сорочки ятрили натерті рани. Слава випрямилась. Кинула сніп жита та втерла передпліччям чоло, не випускаючи серпа.
Дівчата вже прямували до дібри1, у прохолодний сховок метушливих тіней.
Славка жала лівицею, тому трималась осторонь. Поглинута власними переживаннями, не почула кволих окликів на перепочинок.
Зітхнула та рушила до виснаженої дівочої зграйки.
– Ти ото, Славко, бідуєш-бідуєш, а щічки наїдаєш. Диви-но, яка кругленька стала… – Марина грайливо заглянула в очі.
Лукавий вогник блукав у примруженому погляді. Дівчата мляво усміхнулись, не дивлячись на співрозмовниць. Спека та втома позбавляли бажання балакати. Слава відірвалась від споглядання колгоспного поля і байдуже повернула обличчя до гострої на язичок Марини. Промовчала.
– Але так просто ніц не буває, – хитро усміхалась хуторянка, – то, Славцю, квітнеш цвітом. Мусить, скоро заміж підеш. Аби тилько Спасівка2 скінчилась. А нє?
Червоні плями ошпарили обличчя Славки. Вона втерла рукавом піт, ховаючи непроханий рум’янець. Глитнула та скосилась на Марину.
– Певно, шо так. Піде. Дівка фест файна, – втрутилась Міля і примостилась поміж дівчатами. Звернулась до Слави: – Що там тато? Як ся мають?
Слава вдячно усміхнулась одним кутиком губ:
– Кривають потрошку. Пораються…
– То й добре…
Марина поморщила ніс і вляглась на спину. Клопоти скаліченого Зазулі її не турбували. А востра3 та нетерпляча до кпинів Мілька вже не дасть повтішатись із простенької Славки. Марина прикрила очі та занурилась у тривожну дрімоту.
* * *
Люстро на стіні погано відображало статуру. Слава зняла його та сперла навскіс на столі. Покрутилась… Уже видно… уже не приховаєш. Скоро зачнуть помічати.
Зітхнула. Взяла хустку і нишком випурхнула з хати. Вечірній садок огорнув теплінню. Сп’янив ароматами, і Слава, заледь черкаючи босими ногами стежку, полинула у темний, віддалений закуточок.
Чекав. Переминався. Схопив. Притис.
– Іване… – Слава вихопилась із наполегливих рук і знову вкуталась в обійми коханого.
– Іване… – нотки докору млосно розтанули у збентеженому голосі.
– Іване… – здригнулась, ошпарена розсипом поцілунків.
– Іване… – відсторонилась, – я… я… – припала до його вуха і заледве видихнула: – Я тяжарна4.
Гарячий подих Івана захолов. Чоловік сіпнувся і боляче стиснув Славчин лікоть. Зойкнула:
– Іване…
Схаменувся. Відпустив. Переступив з ноги на ногу. Славка спробувала спіймати його погляд. Іван опустив очі – шукав поради серед коливання трави під ногами.
– Іване?..
– Давно знаєш?
– Та я… я не знала… доки… от геть… от зараз десь… зрозуміла. То я сподівалась, що нє… а… воно…
– А воно так… – якось грубо, неласкаво обійняв її голівку і незграбно притулив до плеча.
Відчув, як у такт серцебиття здригаються дівочі плечі.
Злився. Лютував.
«Дурна дівка. Ніц не знає. Немудра. Мов та колода… Була б ото, як та Марина…» – сіпнув головою, скидаючи недоречні думки.
Серед шелесту листя прокрався боязкий голос Слави:
– То ти прийдеш?
– Куди? – не зрозумів Іван.
– До тата… до батьків… благословення просити…
– А! – збагнув та насупився. – Прийду, прийду. Мушу. Як то інакше? Певно, шо прийду.
– Мусиш? – схлипнула з докором.
Не відповів. Грубо затис у долонях дівочі щоки та вколов різкуватим поцілунком вуста. Впустив Славку і зашаркав чоботами геть.
* * *
Важкі повільні кроки витискали тугий скрип із підлогових дощок. Іван укотре дійшов до лави, розвернувся і знову рушив до вікна.
– Стежку в хаті витопчеш. Трапилося що? Біда яка в колгоспі?
Чоловік відмахнувся від старої матері, і вона відразу вийшла. Звикла до недоброзичливості сина й не переймалась його турботами.
Іван сплюнув на підлогу. Пошкрябав набридливий набряк від укусу кліща, що турбував уже котрий місяць. Схопив люстерко. Прискіпливо перевірив, чи добре виголений. Згадав, що робив це вже двічі, і роздратовано кинув на стіл. Дзеркало тріснуло. Іван не зауважив заподіяної шкоди.
Вийшов з хати і непомітно для себе сильно грюкнув дверима.
Дорога до Зазулів вела прямо через хутір, але несвідоме бажання потягло Івана обхідним колом – попри ксьондзів ліс.
Чоботи злостиво вибивали пил із битого шляху. Вагання та нерішучість змушували відтягувати момент такої небажаної розмови. Але релігійне виховання та страх перед людським пересудом штовхав на подвір’я Павла.
Шум у кущах вивів із задуми. Іван сахнувся, впевнений, що на узлісся вибрався дик5 з наміром поживитись на городах. Проте наляканий погляд уперся в дівочу постать.
Марина розгорнула листя. Вийшла та поклала при дорозі кошик. Іван машинально оглянув округлі шапки червоноголовців6 та погрижені слимаками широкополі капелюхи підберезників.
– Нащо тобі ті лопухи? – спитав, аби щось спитати.
– Слава Ісу, – кутики губ Марини потяглись догори, і дрібні різці хижо визирнули.
– Слава навіки Богу.
– Ти но до церкви чи з церкви? Такий випрасуваний, гладенький.
– Тобі шо до того?
Марина охопила долонями лікоть Івана, наче рятуючи від необачного кроку у прірву.
– До Зазулів ідеш?! До Павла на розмову?
Вивільнив руку, але Марина знову прилинула грудьми до плеча. Голосно зашепотіла у вухо:
– Іване, схаменися. Павло каліка. На одній нозі кульгає. Хата ся валить. Та чи то хата? Глиняна мазанка…
З гарячим подихом Марини в голову Івана в’їдались отруйні слова.
– Нащо тобі тая біда? Голоднеча. Ти видний парубок. Не женися на Зазулисі. Не ламайси долі. Не будь дурним.
– А на кім? На тобі ся женити? – Іван кволо спробував забрати руку.
Марина оглушила дзвінким сміхом, але обіймів не попустила. Дівочі перси ще дужче притислись.
– А то ти мені дуже треба?! Я си знайду. Того добра вистачає… – втихомирилась і продовжила: – За тобою Стефка з Дусанова сохне. Ніц, но за тебе говорить.
– Що мені тая Стефка? – Іванові нагадалась струнка, приваблива селянка на вечорницях у сусідньому селі.
– Та Стефка як Стефка. Дівка – вона й дівка. А тестя будеш мати партійного. Голову колгоспу. То ти не крива мазанка і каліка…
Погляд Івана посунувся кудись убік, і Марина відгадала його думки. Щоб остаточно поставити на своєму, використала найвагоміший свій аргумент.
Потягла Івана в зарослі лісу та гаряче зашепотіла у вухо:
– Ходи-но, я тобі грибницю покажу. Такої ти ще не видів.
Іван покосився на кошик. Копнув його – і той залетів у кущі. Дозволив Марині затягнути себе слідом.
* * *
Вересневе сонце сумно поблискувало на гладкій щічці яблука. Слава зірвала плід. Втерла, але кусати не стала. Чомусь втратила бажання. Провела рукою по округлому животику. Оправила широку одежу та боязко пішла в хату.
Павло зайшов слідом. Слава не оберталась. Поралась за кухнею.
Батько сів на бамбетель7, склав у кут милиці.
– Славцю!
Стрепенулась.
– Славцю! Скажи-но. Скажи мені. Чуєш, доню!
Мовчала. Павло скрикнув:
– Хто він. Хто? Славцю!
Дівчина повернулась, кинулась на коліна й обняла єдину батькову ногу. Павло підняв руку, аби погладити доньку, але долоня завмерла в повітрі.
– Ганьба! Яка ганьба! Хіба я тебе на то плекав, аби ти на мою сиву голову таку ганьбу поклала? Вимішала каліку з брудом…
Слова били батогом. Коліно Павла змокло від сліз. Він гепнув долонею по бамбетлю.
– Геть! Геть з очей! Розпусна… Геть…
Донька зірвалась на ноги. Похитнулась. Долоні сховали лице. Крізь пальці линули струмені сліз. Наосліп вихопилася з хати.
У дверях від кімнати з’явилась Кася. Підступила до чоловіка.
– Павле… Ти… ти… що ж…
Старий підняв скляні очі на дружину:
– Ти знала? Знала і мовчала… ховала сором!
– А що? – голос Катерини забринів образою та обуренням. Скрикнула: – Що? Було її розп’яти? Втопити?
Підступила на крок.
– То ж твоя доня. Твоя кров… А ти… ти… наче… Ти деспот. Деспот.
– Ганьба… – пробурмотів Павло.
– Ганьба, – підхопила Кася, – ганьба так дитину катувати. Мало їй… То ти ще словами, мов кулаками… наче батогом. Де ж так можна? Павле… Ти батько? Ти… ти…
– Катерино, – голос каліки надломився. Очі затуманились. Тихим шепотом додав: – Катерино…
За вікном майнула тінь. Ромко кинув дрова, що ніс із шопи. Крізь скупе віконце до нього долинули ридання сестри, а потім викрики матері. Не відразу зрозумів, за що мова. Але тепер уже летів крізь сад у вихорі бентежних думок.
Перескочив паркан. Увірвався в поле. Поодаль на стежині похитувалась немічна постать сестри. Хлопчина рвонув. Нагнав. Охопив обіймами Славу і, задихаючись, збиваючись, почав благати:
– Славцю. Славцю… Сонце моє, не плач, Славцю… сестро. Квіточко…
Дівчина повернула до нього пустий погляд. Крізь паволоку сліз розпізнала риси брата.
Його теплий голос розтопив холодний відчай. М’яко поклала голову йому на плече. Крізь тремтячі уста видобувся німий шепіт:
– Немає мені життя…
Роман радше відчув ці слова.
– Моя квіточко… не плач. Тато не гнівається. Не гнівається. То він зденервувався. То таке. Ходімо. Квітко моя. Ходімо, сестро.
Слава безвольно піддалась наполяганню, і Роман повів сестру до хати.
Зупинились у дверях кухні. Хлопчина з докором зиркнув на батька й легко підштовхнув сестру.
– Ходи до мене, доню, – простяг долоні старий.
Боязко підступила і знову впала на коліна перед батьком.
– Не плач, пташко моя. Не плач. Пробач старого дурня. Пробач, моя зозулечко.
Павло із зусиллям підняв доньку. Сіла поруч і сховала обличчя в його грудях. Притис до себе, тамуючи її ридання.
– Здурили мою зозульку. Скористалися тобою… моя пташечко. Не плач. Пробач…
Обняв долонями голівку доньки й повернув її обличчя до свого.
– Нема горя. Нема журби, – усміхнувся, – чий би бичок не вскочив, а телятко наше буде. Не плач.
Сумно усміхнулась навзаєм. Слава шморгнула і міцно обняла за шию батька.
Кася сіла поруч. Притулилась до спини доньки. Мовчали.
Катерина піднялась із наміром скласти на вечерю. Вийшла в сіни, гукнула Романа. Не відізвався. Глянула на вішак – його куртка зникла. Сахнулась. Усе збагнула і вискочила у двір.
* * *
Роман штовхнув хвіртку паркану. До ніг з гавкотом кинувся пес. Чобіт з розмаху вгатив собаці в груди, і тварина заскавуліла та подалась геть.
Парубок перетнув подвір’я. Двічі гримнув кулаком у двері. У проймі з’явився Іван. Погляди зустрілись. Господар скинув плечима, розтулив рот, але дзвінкий ляпас увігнав назад несказані слова обурення.
Іван похитнувся. Отямився і штовхнув хлопця. Роман упав. Відбився від землі та вскочив на ноги. Закусив губи. Замахнувся…
Двері гучно зачинились. Скрипнув засув. Роман занадився молотити перешкоду. Сплюнув. Огледівся. Схопив каменюку та жбурнув у вікно. Брязкіт скла рознісся в осінніх сутінках. Гострі уламки не дозволяли проникнути в хату.
Роман узяв палицю і занадився вибивати рештки скла. Двері рипнули. На ґанку стояв Іван. У руці тремтіло дуло нагана.
– Забирайся, дурню.
Суглоби на кулаках хлопця зблідли. Пальці до болю стиснули палицю. Ступив крок назустріч зброї. Іван відступив назад.
– Встерлю. Бігме, встрелю. Забирайся.
– Я тя заб’ю… почваро. Заб’ю.
Ще крок уперед… і ще один крок назад.
– Встрелю… – слово зачепилось за страх у грудях і здригнулось на вильоті.
Очі Романа блищали холодним лезом. Іван відчув, як гостре вістря ненависті торкається його горла. Прохрипів:
– Заб’єш? І… лишиш дитя сиротою.
Відповідь прошипіла крізь скрегіт стиснутих зубів:
– Най буде правдивою сиротою, аніж з таким…
– Встрелю… – з відчаєм схлипнув Іван і знову зробив крок до тилу.
Слова про батьківство остудили Романа. Він завагався. Люто жбурнув під ноги палицю і поволі, на прямих ногах, рушив до хвіртки.
Катерина шпорталась, підбирала на ходу спідницю і мчала до двору Івана. Темна постать на шляху зупинила її. Упізнала сина. Скинула руки, проте крик застряг у гортані.
Позаду Романа, за парканом, стояв Іван. Живий. Кася відступила в тінь саду Чапляків. Вирішила не турбувати сина. Побоялась знову збентежити гарячу натуру парубка. Пропустила пригнічену постать і тихо подалась слідом за ним додому.
* * *
Веселий гомін різдвяного співу розсипався тріскучим морозом. Гамірний вертеп втоптував хрусткий сніг. Колядники завернули у двір до Томка, і звіти долинув традиційний обмін святковими вітаннями.
Іван вичекав, доки голоси затихнуть за дверима хати, та невпевнено покрокував далі. Горілка не тамувала болю у скронях. Бореліоз, який заніс кліщ, поступово руйнував нервову систему. Думки плутались. Втома доводила до апатії. Хміль зимових святкувань маскував симптоми хвороби.
Похитуючись Іван перетнув дорогу. Пам’ять зберігала лише епізоди із посиденьок з потенційним тестем. Слабо пригадував, як дістався з Дусанова на хутір.
…Фіра8… галасливі парубки… коляди… самогон…
Обперся на стовп, аби перевести дух і зібрати докупи думки.
– Ото си насвяткував. Файно є.
– Марино, – прокашлявся Іван, – то ти?
– О-йой. А на маєш!
Опанував себе. Випрямися. Твердо став на широко розставлені ноги.
– Ти ся ще не вженив. Ходиш до Стефи, ходиш… там так, як із Зазулями, не пройде.
Іван схаркнув набік.
– Як я ся вженю? Як там байстрючка… – хитнув головою в напрямку Зазулиного саду.
– То й що? Завада?
– Завада.
– То возьми до себе.
Іван скривився:
– Возьми? Славка ми навіть на поріг не пусте.
– А ти ходив? – у темряві зблиснули дрібні зуби Марини.
«Не Славки ти боїшся, Іване. Романа! Здоровий бугай, а лякаєшся теляти», – здогадалась Марина і підступила.
Змовницьки замуркотіла:
– Я но до Зазулів іду. Гостинця несу. То я Славці слово скажу – вона і вийде…
– Вийде?
– Вийде. Ти тилько попроси її доньку винести. Твоя ж кров, най дасть тя на дитя подивитись. Потримати…
Думки Івана знову хаотично перемішались. Марина вела далі:
– Ти возьми малу за ноги та й трісьни об стовпчик. Ото й по всьому!
– Ти дурна! Йди геть… – Іван штовхнув дівку, але та не поступилась.
– Не будь такий мудрий. Ти собі руки розв’яжеш і Славці волю даш. Вона си ганьби та турботи позбавить. Вільно дихне.
– А я в тюрму?..
– Ти геть п’яний або геть дурний. Та кому вона скаже!? Чи мало в бідних хатах дітей гине? Ся втіше з того. Я знаю… знаю… що вона смерті доньці бажає, але рука не здіймається. А ти…
– Я… – запалений мозок прийняв аргументи.
Порада Марини наче вирішувала все. Все відразу і для всіх.
– Клич… клич, – кивнув Іван, – Славка знає, де я чекатиму… знає…
* * *
Слава здалеку почула важке дихання Івана. Не розуміла, навіщо йде, але йшла. Під попелом зневіри ще тліли одинокі вуглики надії.
Вступила в темний куток саду, де колись мліла в коханих обіймах, та з острахом оглянула непевну постать чоловіка.
Іван повернувся. Тяжко видихнув:
– Христос раждається.
– Славім Христа.
– Принесла?
– Що? – не зрозуміла Слава.
– Доню.
– Пощо вона тобі? Не була треба дотепер, а зараз захтів?
Іван переступив з ноги на ногу. Вгледівся в тіні. На руках Слави не було немовляти. Скривився.
– То йди принеси. Погляну. То ж моя кров… моя доня.
Не почув відповіді і ступив крок назустріч. Простяг руку. Його жест обірвав викрик.
– Славцю!
З вигуком шумно захрустів сніг. Швидкі кроки несли через сад Романа. Чорна тінь брата хутко блимала між силуетами дерев. Іван відступив. Слава перегородила дорогу братові. Схопила в обійми.
Роман не опирався. Закляк, і монументальність його пози ще дужче злякала Івана. Відчув, як стиснулось серце. У скронях знову заколотило.
Мовчки відступив. Позадкував. Наткнувся на паркан і рушив уздовж нього до хвіртки.
Лише коли силует Івана зник із засніженого обрію, Роман дозволив сестрі зрушити себе з місця. Повернулись до хати.
Вихори думок кипіли в неспокійній голові Івана. Він кидався з боку на бік. Бив об стовпці уявну доньку. Здригався. Хапав повітря долонями так, наче душив немовля. Реготав. Падав навколішки і ридав над невидимим тілом дитини.
Вставав і знову поринав у світ власного божевілля. Врешті посковзнувся та повалився у гноївку за стайнею Чижів. Багно втихомирило неспокій тіла. Їдкі потоки розчинили в собі безумну душу.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
16
Життєві історії
