ЛЮБОВ – ТО НЕ ТІЛЬКИ СЛОВА…

Світлана з Олексієм жили погано. Сусіди й знайомі не раз дивувалися: як може молода жінка терпіти такого ледаря та гультяя? Олесь, як лагідно називала його дружина, перебивався тимчасовими заробітками, отримував небагато, двом дітям ніколи не відводив належної уваги – вони були для нього тягарем. А ще Олеся знали як бабія, який не пропускав жодної спідниці.

А Світлана терпіла. Терпіла й прощала все. Коли говорила чоловікові, що бракує грошей, у того була одна відмовка:

– Нічого, викрутишся. Хіба вперше?

І Світлана «крутилася». Пози­чала і перепозичала, просила у мами і брата, економила кож­ну копійку! Гроші в сім’ю при­носила лише вона, а чоловік, заробивши трохи, витрачав усе тільки на себе: купував най­дорожчі цигарки та пиво, новий одяг, обідав у кафе.

Подруги та знайомі не раз радили Світлані подати на розлучення, адже квартира належить їй як спадок, не потрібно буде годувати дорослого чоловіка. Але жінку не влаштовував такий варіант. Вона без тями кохала свого Олеся, якого зустріла дванадцять років тому в міському парку. Побачила і закохалась. А хіба можна було в нього не закохатися? Високий, стрункий, з великими карими очима та загадковим поглядом, він назавжди закохав у себе 18-річну Світлану. Кілька місяців романтичних побачень, дві-три вечері при свічках – і Олесь за­пропонував вийти за нього заміж.

Незабаром відгуляли весілля. Молода сім’я поселилася у квар­тирі, яку Світлані подарувала ба­­буся. Спочатку життя було щасливим і безхмарним, проте піс­ля народження Полінки Олесь став зникати з дому. Виправдання були дивними: захотів відіспатися у мами, засидівся з друзями і серед ночі не хотілося йти додому, допомагав братові прибирати в гаражі…

А за якийсь час дружині донесли, що в Олеся з’явилася коханка. Знайомі бачили його в ресторані…

Світлана плакала, просила не руй­нувати сім’ю. На якийсь час запанував спокій. Світлана чекала на другу дитину, а Олесь був у пошуках роботи, де «платять гідно і перероблятися не потрібно». Але де ж таку знайти, якщо не мав освіти й фаху?

Минуло трохи часу, і в Олеся з’явилася нова пасія. Світлана саме народила Іринку. Вона не мала підтримки від родичів. Мама, коли почула про зятя, розвела руками:

– Ми просили тебе зачекати із заміжжям, але ж ти не послу­халася…

Тож Світлані залишалося тільки терпіти. Тягнула на собі дітей, дім, раніше вийшла з декрету (добре, що мама погодилася гля­діти внучок). Спробувала по­просити допомоги у свекрухи, але та стала на бік сина:

– Була б ти доброю дружиною, то й чоловік у гречку не стрибав би!

Невідомо, скільки ще довелося б терпіти жінці, якби не застала Олеся з коханкою у власній спа­льні! Її раніше відпустили з ро­боти. І ось серед білого дня така несподіванка!

– Ти здурів?! – кричала Світ­лана. – Хоч дітей посоромився б. Вони зараз зі школи прийдуть і що побачать?

Цього разу жінка зважилася на крайність – виставила чоловіка з коханкою за двері.

Потім були суди. Чоловік на­магався відсудити «частину на­жи­того майна». Свекруха, зі сво­­го боку, соромила невістку й намагалася повернути си­на у сім’ю, адже тепер їй до­во­дилося утримувати Олеся, який сів їй на шию і навіть не намагався шукати роботу.

Але Світлана й не думала про­щати чоловіка: її любов кудись зникла, а без нього стало жити краще та спокійніше...