ЛЮБОВ ДО НІЧНОГО НЕБА

Звідкіля в чоловіка взялася та любов до нічного неба, я можу лиш здогадуватися або спитати бабки. Та якби й поцікавилася тим у неї, то почула б звичне: «Що я знаю, внучко?». Бабка ніколи нічого не знала. У їхній родині все знав дідьо. Бабка чи то не хотіла нічого знати, чи то не бажала брати на себе будь-яку відповідальність. Тому все знав дідьо, та рідко чим ділився. Він був небагатослівний і скупий на емоції. Не пам’ятаю, щоб дідьо пригортав до себе нас, малих, чи то казав про свою любов. Мабуть, так у них було заведено – зайвого не балакати, дітей не розпещувати. Часу на то не було за тими всіма справами. Господарство, робота в колгоспі, четверо дітей та десять онуків – хіба є час на любов? Та й що воно таке, та любов? Чи не те, щоб нагодувати, ввечері помити та різкою поза хребта дати, як лізли не туди, куди треба.

Це тепер понаписувано всіляких книжок про те, як правильно любити дітей, як сказати, що не сказати, а тоді ніхто нікому того не розповідав, усе йшло від серця – коли пряник, а коли кропива.

Усеньке літо баба з дідом бавили кагалу онуків. Батьки працювали, в селі свіже повітря та тепле молочко, то й куди ті дід з бабою мали подітися? Виховували, як уміли, на що вистачало сил та розуму. Баба часто проблемні питання залишала дідьові. А він після вечері всідався на ґанку та, поклавши свою шорстку спрацьовану руку на голову непослухові, дивився на зорі. Усі проблеми та складні ситуації згодом розсмоктувалися, залишаючи для всіх нас тільки одне – любов до нічного неба.