ЛЮБОВ БЕЗ КОРДОНІВ

Так у гаражі оселився залізний кінь, у якого з’явилося ім’я – містер Вєлік.

Початок осені був теплим. Сонце приголублювало луки, пестило розквітлі рослинки, купалося в океані, виціловувало веснянки на щічках дівчини. Цього ранку вони мали скуштувати сир, який приготували за новим рецептом – з додаванням свіжого базиліку. Ілона зустріла вранці Йо на сироварні. За столиком під навісом, окрім господаря, сидів високий хлопець у чорній шкірянці.

– Це моя помічниця, – відрекомендував Йо дівчину. – Ілоно, знайомся, мій онук – Крістіан. Нарешті вибрався у відпустку на декілька тижнів, потішив старого своєю присутністю.

Дівчина на мить розгубилася. На неї дивилася копія Йо: ті самі зелені очі, смагляве виразне обличчя, лагідна усмішка. Крістіан підвівся, щоб привітати дівчину та відсунути стілець, запрошуючи до столу.

– Кави? – запропонував Крістіан.

– Так, будь ласка.

Крістіан простягнув дівчині тарілку із сиром, їхні погляди на мить зустрілися. Його очі віддзеркалювали океан, який підхоплював на своїх хвилях. За три місяці Ілона звикла до Йо, до його батьківської турботи, а от зустріти тут онука – це було надто неочікувано.

– Крістіан збирається до Окленда після обіду, треба заїхати в автосервіс, замінити колесо в моєму автомобілі. А також потрібно дещо купити з продуктів до вечері. Складеш компанію моєму онукові, Ілоно? Я очікую на покупців, треба реалізувати чергову партію сиру, отже, мушу залишитися вдома.

Крістіан переодягнувся у світло-блакитну футболку, тепер його глибокі зеленкуваті очі ще більше були схожі на океан. Ілона одягла тонку сукню кольору стиглого помаранча та взула зручні улюблені білі кеди. Русяве волосся зібрала у хвіст на потилиці.

– Я готова! – поодинокі веснянки затанцювали на носі дівчини.

– Прошу, – Крістіан відчинив дверцята дідусевого пікапа.

За вікном автомобіля зеленіли луки та пагорки, всіяні овечками, що здалеку здавалися кулястими хмаринками. Осінь ішла неспішно, ледь торкалася позолотою, вибираючи окремі листячка, давала змогу насититися теплінню, надихатися лагідними сонячними днями.

Ілона з Крістіаном закупили продуктів, здавалося, вистачить на тиждень. Встигли перекусити піцою та випити чаю, поки лагодили автівку Йо. Крістіан був на декілька років старший від дівчини, тож знайшлося безліч спільних тем для розмов. Дорогою додому хлопець розповідав про свою роботу, захоплення, розпитував Ілону, чи планує вона надалі залишитися на його Батьківщині.

Другий тиждень відпустки добігав кінця. Після вечері Йо залишив молодих людей самих на терасі.

– Ілоно, можливо, я занадто самовпевнений, але хочу освідчитись тобі. Я, здається, закохався. Не очікував побачити тут таку сонячну дівчинку, як ти.

– Крістіане, – Ілона вкрилася рум’янцем, – мушу теж сказати: щойно зустрівшись із тобою поглядом, я почала втрачати голову.

– Чи міг би я сподіватися, що ти пристанеш на мою пропозицію руки та серця? – запитав Крістіан.

– Я подумаю, – Ілона всміхнулася.

Дівчина планувала попросити у Йо на тиждень відпустку, щоб полетіти додому, адже засумувала за батьками, а ще хотіла зібрати докупи думки: океан кохання, що виходив з берегів, був бурхливим і хвилював досі невідомим почуттям. Як у кіно. Кохання з першого погляду. Але ж це все насправді відбувалося, за тридев’ять земель від рідного дому вона знайшла свою долю.

…Крістіан відкоркував «Піно», розлив у келихи. В кухні із жовтими фіранками затанцювали пряні спеції з відтінком ванілі, полонили увесь простір пахощами солодкої черешні та чорної смородини. Лише червоне вино, а які дивні відчуття, ніби чарівне літо знову обіймає за плечі. Ілона поклала в його тарілку шматок смаженого м’яса. Їхні погляди зустрілися.

– Ілоно, я щасливий, що ти повернулася, – Крістіан узяв її за руку.

Її свідомість уже не опиралася тому, що все відбувалося занадто стрімко. Бо таке кохання буває раз на все життя. Крістіан заклав їй за вухо пасмо волосся, що вибилося із зачіски, ледь торкнувся рукою скроні. Його дотики, слова були ненав’язливими і зворушливими водночас.

– Навчись жити зараз, дівчинко, не забігаючи наперед. Доля сама вирішить, скільки часу потрібно, щоб жила любов, – казав він перед її відльотом до України два тижні тому. – Що ж, напевно, часом треба покладатися на долю й почуття, а не керуватися стереотипами.

Крізь прочинене вікно почувся спів ківі, що влаштувалася неподалік ферми Йо. Ця пташка звила собі гніздо тут відтоді, як Ілона вперше прилетіла до Нової Зеландії та оселилася в цьому затишному будиночку. Пташка, яка полюбляє гуляти в сутінках. Саме від Йо українка дізналася, що одне яєчко, яке самка відкладає раз на рік, висиджують обоє батьків.

– Як поживає мій містер Вєлік? – Ілона примружила ліве око.

– Я замінив йому колесо – тепер як новенький, завтра зранку зможемо протестувати, – підморгнув Крістіан.

Однією із суттєвих переваг життя в Новій Зеландії Ілона вважала доступ до різноманітних видів активного відпочинку та занять на свіжому повітрі. Тут вона щоранку з Йо, а тепер уже і з Крістіаном виїжджала на велосипедні прогулянки, хоча вдома навіть не вміла їздити на такому простому транспорті. Крістіан вирішив поки пожити в дідуся, працював дистанційно.

Останнім часом Крістіан прокидався раніше. Це було так незвично – турбуватися про того, кого любиш, тішити його маленькими приємностями. Тихенько пробирався на кухню, вмикав чайник, смажив панкейки чи яєчню до сніданку. Крістіан знав, що улюблений джем Ілони апельсиновий, тому неодмінно поповнював його запаси в холодильнику.

Його вподобаннями, на кшталт риболовлі, дівчина теж щиро захоплювалася. Ілона навіть навчилася в’язати вузол Dropper loop, прилаштовуючи два гачки до товстої волосіні, коли вони їздили на риболовлю останнього разу. Крістіан тішився з того, як мала дитина, цілував її долоні, що чомусь пахнули корицею. Можливо, від того, що дівчина зранку пекла пиріг з його улюбленими прянощами, щоб узяти із собою. Але він точно знав: кохана людина має особливий аромат, саме твій, рідний запах.