ЛЮБИСТОК

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

04 березня 22:48

305

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Зимові ночі довгі, але навіть їх було замало, щоб Наталя змогла гарно відпочити й добре відіспатися. Це й не дивно, адже повсякденні справи, клопоти з дітлахами неабияк виснажують жінку. І хоча вільних хвилин обмаль, вона все ж знаходить час на одну маленьку, проте надзвичайно приємну дрібничку. Попри будь-яку втому, Наталя щодня миє волосся у відварі з любистку. Традиції, започаткованої ще в далекому дитинстві, жінка ні разу не порушила вже протягом майже тридцяти років.

Ось і вчора ввечері, хоч і була дуже зморена після напруженої зміни в лікарні, все ж провела цей своєрідний ритуал. Щоправда, довелося робити все при мерехтінні екрана мобільного, бо в їхньому містечку знову відімкнули електрику. Та сьогодні вранці духмяний аромат, що линув від волосся, приємно збадьорив її душу й підняв настрій. Саме те, що потрібно Наталі, аби подолати ще один день свого життя.

Щоразу він у жінки зазвичай проминає за однією і тією самою схемою. На світанку вона схоплюється з постелі й поспішає на кухню. Там закладає підігріватися в мікрохвильовку сніданок, приготовлений ще звечора, та береться будити дітей. Їх у Наталі аж троє і всі ще підлітки шкільного віку. Старший – Максим – уже випускник, хлопець серйозний та відповідальний, з ним жодних проблем. А ось двійнята Віктор і Вероніка – то щось особливе і неймовірне. Щовечора їх силоміць доводиться вкладати в ліжко, а зранку так само витягати з-під теплої ковдри.

Поки діти галасують за сніданком, вона має дещицю часу на себе: розчесати пишне довге волосся, трішки підфарбувати пухкі вуста й підвести тоненькі чорні брови. Більше не можна, бо заввідділу, якого всі в кардіології за його вайлувату, ведмежу статуру позаочі називають Вінні Пухом, зневажливо кривитиметься і бурмотітиме: «Знову фіфа прийшла на роботу». Воно наче й правильно, бо негоже медперсоналу скидатися на розмальованих папуг, коли поряд стільки недужих. Але ж жінки є жінками, і в лікарні також.

Відправивши двійнят під наглядом Максима до школи, Наталя і собі вирушає на роботу. До центральної районної лікарні, де вона працює медсестрою, пішки хвилин п’ятнадцять. Підійнявшись ліфтом на четвертий поверх, у кардіологічне відділення, Наталя зайшла в сестринську, щоб переодягнутися.

– Привіт! Як зміна? Нічого особливого за ніч не трапилося? Пух уже прийшов на роботу? – з порога засипала звичними запитаннями подругу Жанну, яка чергувала цієї ночі.

– Та все нормально. Загалом було тихо, я навіть зуміла трохи подрімати. Пух зараз в ординаторській. Просив, щоб ти негайно заглянула до нього.

– З якого це дива я йому так терміново потрібна?

– Хто ж знає, що в нашого Вінні на думці, – позіхнула Жанна і, лукаво підморгнувши, жартівливо взяла на кпини подругу. – Може, хоче тобі премію виписати як почесній трудівниці кардіологічного відділення.

– Та в нашого Пуха взимку снігу не випросиш, – іронічно фиркнула жінка і попрямувала в ординаторську. Завідувача відділення вона анітрохи не боялася, а ще менше поважала. Вінні Пух був нечистий на руку й, траплялося, брав хабарі з недужих. І не пляшки коньяку та коробки із цукерками, а пухкі конверти із зеленими папірцями всередині.

Звідки Наталі було таке відомо? А завідувач сам якось зізнався їй у всьому. Було це кілька років тому, коли після однієї вечірки він напідпитку почав залицятися до неї. Тоді жінка, щоб відкараскатися від нав’язливого кавалера, заявила, що як коханка вона йому дорого обійдеться, бо самотужки виховує трьох неповнолітніх дітей. Вінні Пух лише зневажливо пхикнув на такі слова: «А ти не зарплатою міряй. Головне – винагорода від задоволених пацієнтів. Повір, у мене вистачить грошей і на тебе, і на твоїх дітлахів».

– Доброго ранку, Віталію Сергійовичу! – чемно привіталася медсестра, просунувши голову в напіввідчинені двері ординаторської. – Викликали?

– Привіт, Наталю! – прогудів басом Вінні Пух, на мить відірвавши погляд від екрана ноутбука. – Так, викликав. У сьомій палаті маємо нового пацієнта. Простеж, щоб там усе було гаразд і з призначенням, і взагалі.

Сьома палата в їхньому відділенні платна. Частенько її пацієнти буквально доводили до сказу лікарів, медсестр і санітарок своїми непомірними забаганками та недолугими примхами. Але гроші, як то кажуть, не пахнуть, тож доводилося зціплювати зуби й мовчки терпіти навіть відверту зневагу та неприховане хамство.

Наталя недолюблювала таких «елітних» хворих, тож, відчинивши двері, доволі сухо привіталася:

– Добридень.

– І вам доброго дня.

Чоловічий голос видався жінці дуже знайомим. Вона уважно вгляділася в риси обличчя хворого, що безтурботно розлігся на лікарняному ліжку, і таця з медичними інструментами ледь не випала з ураз затремтілих рук Наталі.

– Любистку, ти? – зірвалося з вуст ошелешеної медсестри.

* * *

Перше, а як згодом виявилося, і єдине справжнє, кохання прийшло до Наталі ще в її далекій юності. Святковий вечір у ресторані з невибагливою назвою «Золота обручка», приурочений закінченню навчання в гімназії. Наталка у вишуканій сукні, що так личила їй. І він, таємничий незнайомець, що запросив дівчину до повільного танцю.

– І як вас звати, прекрасна принцесо? – прошепотів їй на вушко, лагідно пригортаючи до себе.

– Наталя, – відповіла вона, вражена такою пишномовністю юнака. – А вас як?

– Любисток, – промовив хлопець таким милозвучним голосом, що в дівчини аж серце тьохнуло від його чарівного тембру. – Взагалі-то, офіційно я Любомир – на честь прадіда, а Любистком друзі назвали, бо кажуть, що я дуже схожий на персонажа фентезійної саги про Відьмака. І я вже звик до прізвиська як до імені.

– Красиве ім’я, прізвисько, до речі, теж. І чим же ти схожий на того Любистка? – запитала дівчина, яка мала вельми примарне уявлення, що то таке «фентезійна сага», а про персонажів Відьмак з Любистком узагалі тоді вперше почула.

– Ну, я вірний, – почав перелічувати з усмішкою хлопець, – талановитий і розумний, а ще добрячий баламут, вічно, як і книжковий Любисток, потрапляю у всілякі халепи, звідки мене друзі витягують.

– Цікаво, бо для мене любисток – це лише рослина, відваром якої я мию своє волосся.

– Воно у тебе надзвичайно красиве і так дивовижно пахне, – зробив дівчині комплімент хлопець і замріяно примружив очі.

Вони розмовляли, танцювали та розважалися до самого світанку. Потім Любомир провів Наталю додому, а на прощання подарував пристрасний поцілунок. Цієї миті й загорілося гаряче почуття, від якого вона буквально шаленіла тоді й не в змозі забути досі.

* * *

– Так, Наталко, це я, – промовив хворий, схоплюючись з лікарняного ліжка. – Радий тебе бачити.

– Чому ти тут? – захвилювалася медсестра. – Щось серйозне?

– Не переймайся так, дорогенька. Нічого страшного. Трішки серденько забарахлило, от і довелося звернутися по допомогу. У вас тут, кажуть, найкращий кардіолог на цілий район.

Наталка ніяк не могла отямитись. Безліч запитань вирувало в голові бідолашної жінки. І чи не найголовнішим з них було одне – за які її гріхи небесні сили привели сьогодні цього чоловіка в елітну палату номер сім?

– Тоді спершу поміряємо тиск, а далі вже сам підеш на рентген, кардіограму й усе інше, за призначенням.

– Коли треба, то піду, – відповів чоловік, з готовністю протягуючи свою правицю.

Защіпаючи манжет тискоміра на руці Любистка, Наталя відчула, що кожен дотик до його шкіри – ніби слабкий удар током.

– Яким вітром тебе занесло в наші краї? Чутки доходили, що ти давно вже осів у столиці.

– О, це довга історія, – театрально зітхає він і раптом пропонує: – Якщо хочеш, можу її розповісти. Може, потім десь посидимо та побалакаємо?

– У тебе сто п’ятдесят на дев’яносто, – оголошує медсестра показники і несподівано для себе погоджується. – Гаразд. У мене зміна закінчується о шостій вечора.

– Тоді ти вибираєш пристойний ресторан, а я пригощаю.

Дорогою в лабораторію Наталя мимоволі занурилася в спогади. Стосунки, що зародилися на випускному вечорі, фактично почали в’янути наприкінці літа. Почасти в цьому була винувата розлука. Наталя від’їздила на навчання в іншу область. Любомир повертався в столицю, де на нього очікував третій курс у престижному університеті. Дівчина мріяла стати лікаркою, хлопець вибрав собі за професію банківську справу. Бачитись вони тепер могли нечасто, а без гарячих обіймів і солодких поцілунків пристрасні емоції стали помаленьку згасати. Хоча вона вважала, що насправді головна причина їхнього розставання полягала зовсім в іншому – виною стала клята соціальна нерівність. Батько Любомира був мером їхнього містечка. У її ж родині всі звичайні трударі: тато – зварник на заводі, мама – продавчиня в крамниці, старший брат – водій рейсової маршрутки. Де їм усім рівнятися до цієї пихатої еліти в дорогій одежі, що роз’їжджала закордонними автівками.

Ще якісь примарні надії в душі дівчини жевріли від думки про новорічні канікули. Та, приїхавши додому, вона довідалася, що Любисток заручився. Нареченою парубка стала донька заможного бізнесмена, котрий уже давно вів комерційні справи з міським очільником. Ось так великі гроші поховали всі наївні мрії юнки про спільне майбутнє.

* * *

Справ упродовж дня вистачало, хворих помітно побільшало, і геть заклопотана Наталя забула про пацієнта елітної палати. Але він сам нагадав про себе. Увечері, вийшовши із сестринської, вона ледь не зіткнулася з Любистком посеред коридору.

– Наша ранкова домовленість чинна? – бадьорим тоном запитав він. – Ти вже вибрала ресторан?

Жінка на якусь мить завагалася з відповіддю. Звісно ж, їй неабияк хотілося поспілкуватися із чоловіком, якого вона не бачила вже стільки років і який був їй небайдужий. Але ж не йти до ресторану в такому-от вигляді. Одежа – робоча, макіяж так собі, та й втому з обличчя не стерти. Однак жіноча цікавість усе ж узяла гору.

– Гаразд, тільки маю заскочити на хвильку додому. Мушу подивитися, як там діти, та й переодягнутися і причепуритися трохи не завадить.

– У тебе й так пречудовий вигляд, – зробив комплімент Любисток. – Але побажання дами – закон для чоловіка. Може, тебе підвезти? Мій автомобіль – на лікарняній стоянці.

Наталя могла б і пішки дійти до свого будинку, проте чого б не скористатися такою нагодою і трохи не пошикувати. Нехай бабусі-сусідки побачать її в компанії з незнайомцем. Буде тема для пліток і пересудів на весь тиждень, а може, й більше. Любисток мав великого чорного позашляховика. Наталя вже збиралася залишити затишний салон автомобіля, щоб шмигнути до дверей під’їзду, як чоловік раптом попрохав:

– Можна мені зараз завітати до тебе?

– Навіщо? – отетеріло запитала.

– Хочу побачити твоє помешкання. З ним у мене пов’язано стільки приємних спогадів.

– Гаразд. Тільки в мене може бути розгардіяш. Маю трьох дітлахів.

– Двох хлопців і одну дівчинку, – не забарився похизуватися своєю обізнаністю Любисток.

– Так, – те, що він знає такі подробиці про неї, а вона про нього практично нічого не відає, неприємно вразило жінку.

У квартирі Наталі було порівняно тихо й спокійно. Двійнята грали в якусь комп’ютерну гру, а старший Максим, як завше, пропадав у котрогось зі своїх численних друзів. Жінка провела гостя на кухню, зробила йому липового чаю, а потім залишила самого з філіжанкою гарячого напою в руках. Нехай віддається приємним спогадам минулого, поки вона вибиратиме пристойний одяг і наводитиме собі марафет. Займе це не надто багато часу, бо Наталя давно вже не оновлювала свого гардероба й у ресторан згодиться хіба що темно-зелена сукня.

Коли ж Наталя знову з’явилася перед чоловіком, той вражено охнув, і було чому. Хоча прожиті роки й залишили сліди на її обличчі та фігурі, вона все ще мала чим похизуватися перед ним. Яскраво-сірі очі, в яких танцювали лукаві бісики, звабливо складені вуста, що так і манили до поцілунку, кучерики золотистого волосся, від яких линув духмяний аромат любистку. А звабливі округлості її жіночих принад були здатні замилувати погляд не тільки одного завідувача кардіологічного відділення.

– Неймовірно, – тільки спромігся вимовити Любисток. – Яка ти гарнюня. Справжня казкова королівна.

– Не перебільшуй. І не гайнуймо часу на такі дріб’язкові лестощі.

– Добре. Поїхали.

Для спільної вечері Наталя вибрала саме той ресторан, де вони колись уперше зустрілися. Не встигли переступити поріг «Золотої обручки», як безжальна пам’ять жінки раптом витягнула з потаємних закапелків не картини романтичних побачень, солодких поцілунків та лагідних обіймів з хлопцем. О, ні! Перед її внутрішнім зором постали ті події, що відбулися вже після їхнього розставання.

Закінчення близьких стосунків з Любистком Наталя переживала важко. Те, що тоді зробив хлопець, вона досі сприймала за підлу зраду. Дівчина ж так довіряла йому, так плекала мрії про їхнє спільне майбуття. А тут якось враз забулися всі ті обіцянки, клятви та обітниці, що він шепотів їй на вушко. Натомість залишилися лицемірний обман, пронизливий біль і гірке відчуття того, що нею покористувалися, а потім просто взяли й викинули, як якусь непотрібну річ.

Розчарування, зневіра і гнів сплелися в такий клубок бурхливих емоцій, що достойно розплутати його здавалося неможливим. Наталя так і не зуміла зробити це, як би годилося. Провівши в журбі не один день і проплакавши в подушку ще більше ночей, вона не придумала нічого кращого, як відімстити брехливому коханому. Раз Любисток так легко й просто проміняв її на іншу, то чому б і їй не знайти собі нового кавалера?

У медичному коледжі, де навчалася Наталка, було чимало хлопців, які впадали за нею. Не надто переймаючись можливими наслідками, зупинила свій вибір на Віталію. Парубок зовні був чимось подібним до Любистка, та й своїми рисами характеру юнаки не надто різнилися. Вмів гарно говорити і на словах буквально боготворив її. Дівчина таких гарячих почуттів до залицяльника на мала, однак її самолюбству лестили його особлива увага та захоплення нею.

Щоб сповна насолодитися своєю помстою, вона привезла додому в гості Віталія, а в містечку навмисне розпустила чутки, буцім хлопець її жених і в них незабаром весілля. Звісно, ні про яке одруження з нею парубок не думав. Навпаки, коли виявилося, що вона при надії, розірвав усі зв’язки і швидко чкурнув до батьків, що були за кордоном на заробітках. Більше дівчина його ніколи не зустрічала і не бачила. А як нагадування про цей нерозсудливий вчинок у Наталі залишився син Максим.

* * *

– Що замовлятимеш? – голос чоловіка вирвав жінку з тенет спогадів.

– Те саме, що й ти, – відповіла, все ще не оговтавшись від тужливих думок.

Поки чекали на замовлення, Наталя, не зводячи погляду із чоловіка, запитала:

– Здогадуєшся, чому я вибрала саме цей ресторан?

– Так. Саме тут ми познайомилися. Здається, тоді в тебе був випускний. Знаєш, а я потім кілька разів навідувався сюди, коли приїздив у місто.

– Навіщо? – здивувалася жінка.

– Хотілося пригадати атмосферу тих часів, коли був молодим шибайголовою. Все-таки тоді трапилося стільки всіляких приємних і незабутніх подій. До речі, надіявся хоч раз і тебе тут побачити, та якось не щастило.

– Знаєш, у мене таке життя, що не до ресторанів було, – роздратовано буркнула Наталя.

– Здогадуюся, що сімейне життя непросте: чоловік, діти, побутові клопоти і все таке.

– Маєш досвід у цьому? – в’їдливо зауважила жінка.

– Ну, мій досвід сімейного життя виявився невеликим і хизуватися мені особливо нічим.

– Що, молода дружина наставила роги чи ти зустрів ще кращу і багатшу за неї?

– Ні те, ні інше, – безтурботним тоном відповів Любисток. – Просто не зійшлися характерами і врешті-решт зійшлися на тому, що краще вже жити порізно, ніж псувати одне одному настрій безкінечними сварками. Спільних дітей не було, тож розлучення відбулося тихо, без непотрібного галасу та розголосу.

– То ти зараз одинокий?

– Звісно, і вже давненько.

– Я теж самотня, – мимоволі вирвалося в Наталі.

– Розлучилися? – здавалося, щиро здивувався Любисток.

– Так, не склалося. Чоловік виявився страшенно безвідповідальним, полюбляв хильнути зайвого й мав залежність від азартних ігор. Я промордувалася з ним майже п’ять років, а потім прогнала його до бісової матері, коли на п’яну голову підняв на мене руку. Тепер ось самотужки виховую трьох дітей.

Від такої відвертості в Наталі аж подих перехопило. Спершу вона розсердилась на себе, що розпатякала чоловікові про свої особисті негаразди, та раптом відчула на душі якесь дивне полегшення. І вже наступної миті збагнула, що саме так у них з’явиться шанс усе-таки просто побалакати як давні друзі. Інакше ця вечеря взагалі не має ніякого сенсу.

– Як це не сумно, та мушу визнати: ми обоє в минулому наламали багато дров, – підсумував її розповідь Любисток. – Знаєш, я інколи думав, а якби склалось у нас, коли б ми не втратили шансу. І чи можна щось виправити.

– Як тут щось виправиш? – здивувалася жінка. – Минуле є минуле і його ніяк не змінити.

– Хто знає, хто знає, – загадково мовив чоловік і, піднявши склянку з безалкогольним пивом, запропонував: – Випиймо за успіх.

Наталя не зовсім зрозуміла, що мав на увазі її співрозмовник, та проголошений тост їй сподобався, і вона радо піднесла свій келих за те, чого їй частенько бракувало в повсякденні. Вони засиділись аж до зачинення ресторану. Приємно було повернутися в роки своєї юності і знову, хоча й уявно, пережити ті бурхливі почуття та гарячі емоції, що вирували в їхніх серцях тоді.

Потім Любисток відвіз Наталку додому й на прощання поцілував у губи. Вийшло все ніби ненароком, але чого обманювати себе, Наталі цей палкий поцілунок неабияк сподобався. У неї вже давненько не було близькості із чоловіком, і тепер медовий смак губ Любистка пробудив слабкість у її ногах і збуджене стукотіння серця. Жінка із жахом збагнула, що, коли б він захотів чогось більшого, вона б не зуміла відмовити.

Усю ніч Наталі снилися яскраві, веселкові сни. Чи не вперше за останні роки вона в них не розв’язувала проблеми, а просто була непосидливим метеликом, що насолоджувався невагомим польотом над безмежним морем барвистих квітів. Коли ж прокинулася вранці, то виникло враження, ніби той метелик переселилися в її живіт, де приємно бентежить тріпотінням своїх крилець.

* * *

Наступні кілька днів для жінки промайнули наче в тумані. Щоранку медсестра навідувалася в палату номер сім, та її пожилець поводився так, ніби був звичайним хворим пацієнтом, привітним, увічливим і не більше. А для Наталі той поцілунок чоловіка був своєрідним ключем, котрий відчинив двері в минуле. А ще за ними жеврів вогник того почуття, яке тепер нестримно розгорялося жарким полум’ям пристрасті. Удавана байдужість Любистка лише підкидала хмизу в це вогнище гарячих емоцій.

Розв’язка цієї невизначеності настала аж за тиждень після розмови в ресторані. Увечері Наталю знову викликав до себе завідувач відділення. Відволікшись від екрана монітора, чоловік зиркнув на медсестру:

– Наталю, мабуть, ти вже знаєш, що в Жанни грип. Мені ніким її замінити. Дуже прошу відпрацювати ще й нічну зміну. Знаю, що ти вже втомилася, але складних пацієнтів у нас немає. Погодишся, випишу тобі заохочувальну премію наприкінці місяця. Купиш дітям новорічні подарунки.

Плюгавець знав її слабкі місця. Гроші їй завше були потрібні, і за отриману премію вона справді могла потішити дітей приємними сюрпризами. То вона погодилася, не підозрюючи, що на неї чекає найближчими годинами.

Коли лікарня занурилася в нічну дрімоту, а черговий лікар усамітнився в ординаторській, Наталя скрутилася калачиком на дивані в сестринській і непомітно для себе задрімала. Обережний стукіт у двері змусив її стрепенутися:

– Хто там?

– Наталю, це я, Любомир. Можна ввійти?

– Заходь, – коротко кинула жінка.

Любисток швидко прошмигнув у сестринську.

– Не розбудив тебе?

– Та ні, – збрехала, ледь стримуючись, щоб солодко не позіхнути. – Я щойно прилягла, щоб ноги трохи перепочили. Набігалася сьогодні за день, просто жах.

– Сподіваюся, ці втомлені ніжки донесуть тебе до моєї палати?

– А що там такого? – стривожилася медсестра.

– Там на тебе очікує невеличкий сюрприз, – інтригував чоловік.

– Тоді пішли, – коротко кинула жінка, встаючи з дивана.

Перед дверима палати Любисток раптом попросив:

– Будь ласка, заплющ очі.

Вона слухняно виконала і це його прохання. Підтримувана попід руку, Наталя увійшла в палату. Відразу в носі залоскотало від диму ароматизованих свічок. Жінка розплющила очі та вражено охнула від побаченого. Звичайна лікарняна палата з її казенним інтер’єром наче за помахом чарівної палички перетворилася на тепле затишне гніздечко. На стінах весело блимали нитки різноколірної ілюмінації, в кутку мерехтів ілюзорним полум’ям електричний камін, лінолеум на підлозі був вкритий товстим ворсистим килимом. На столі поважно височів срібний підсвічник. Його, наче гордовитого панича, оточували кришталеві вази з екзотичними фруктами, різноманітними солодощами і навіть шоколадним морозивом.

– Подобається? – вдоволено всміхаючись, поцікавився чоловік.

– Ух ти! Але як? Коли тобі це все вдалося?

– Дещиця фантазії, помноженої на незначні фінансові витрати, здатні творити справжні дива, – відповів Любисток і, змовницьки підморгнувши, дістав з-під ліжка пляшку вина. – Відсвяткуємо?

– Хіба тобі можна вживати алкоголь? І з якої нагоди свято?

– Стільки запитань одразу. Спершу промочимо горло. І так, трішки вина мені не зашкодить. Це мені сьогодні сказав ваш завідувач відділення. Хороший мужик, до речі, виявився.

Любомир відкоркував пляшку й наповнив два келихи. Подавши один Наталі, мовив:

– Не переймайся. З Віталієм Сергійовичем я про все домовився, він дозволив мені трохи романтики. Якщо щось і трапиться непередбачене, то всю вину візьму на себе.

Сперечатися більше вже не мало ніякого сенсу, завідувач відділення, мабуть, спокусився на хорошу винагороду, тож у разі чогось – прикриє. Тому зі спокійним серцем жінка пригубила вино, відчуваючи, як його приємна теплота розтікається тілом.

– То що все-таки святкуватимемо? – запитала вона.

– Була одна важлива справа в столиці. Сьогодні отримав повідомлення, що все вдалося.

– Це пов’язано з твоїм бізнесом? Ти так і не розказав, яким вітром тебе занесло в наше містечко й чому вирішив лікуватися в цій провінційній лікарні.

Він притулив вказівного пальця до її губ і тихо проворкотів:

– Люба Наталочко, всі запитання відкладімо на завтра. А зараз я хочу просто пригорнути тебе до себе і трохи потанцювати. Ти ж не відмовиш мені?

Звісно, вона не відмовила.

Збоку це, мабуть, видавалося доволі чудернацько. Пара двох дорослих людей, які повільно рухалися в такт нечутної музики. І десь на половині цього безголосого танку його губи знайшли її вуста. Чоловічі долоні почали ніжно пестити тіло жінки, повільно опускаючись з її плечей дедалі нижче. Кожен рух, кожен дотик дарував таке запаморочливе задоволення, від якого аж подих перехоплювало. Втіха й насолода від близькості з Любистком були настільки сильними, що незабаром жінка геть втратила тяму в його обіймах.

* * *

Після двох чергувань поспіль медсестра отримала свій законний вихідний, тож на роботу потрапила аж через дві доби після шаленої ночі в палаті номер сім. Увесь час, що була вдома, жінка буквально марила споминами про те, що там трапилося. Від тих згадок у неї мурахи бігали шкірою, а серце починало стукотіти так швидко-швидко, наче хотіло вистрибнути з грудей. У душі янгольські херувими співали оди коханню і щастю.

Єдиною темною хмаринкою на цій чистій блакиті небесної благодаті була помилка, яку вона допустила. Наталя докоряла собі, що не здогадалася раніше обмінятися з Любомиром номерами мобільних. Тоді б жінка неодмінно зателефонувала чоловікові, аби хоч знову почути його голос і подякувати за все те приємне, що він для неї зробив. Можливо, він сам зателефонував би до неї. А так до нової зустрічі довелося чекати стільки часу.

У кардіологію медсестра летіла мов на крилах. Жанна саме збиралася додому після нічної зміни.

– З одужанням, – привітала її Наталка.

– Дякую, але я не хворіла, – відповіла спантеличена колежанка.

– Як? – здивувалася Наталя. – Мене Пух поставив на твоє чергування, бо, мовляв, у тебе грип.

– Ти нічого не плутаєш? Мені Вінні сказав, що ти хочеш заробити на премію, тому випрошуєш у нього додаткову зміну. А я завжди готова допомогти колезі. Розумію, в тебе ж діти.

– Чортівня якась, – розгублено пролепетала жінка. – А що там хворий з палати номер сім?

– Виписався вчора.

– Як виписався? У нього ж хворе серце. Здається, незабаром мали робити операцію.

– Ніякий він не хворий і нічого йому робити ніхто не збирався, – іронічно хмикнула Жанна. – Ухилянт він. Ховався тут від ТЦК і підмовляв нашого завідувача, щоб той зробив йому липове звільнення від мобілізації через стан здоров’я. Вінні, напевно, заломив завелику ціну за цю послугу, тому вони так і не домовилися. А вчора приїхала дружина і забрала його. Мабуть, якось владнала все.

– Звідки ти все це знаєш? – Наталя раптом відчула, що ноги підгинаються.

– Кажу ж тобі, вчора тут була його дружна, і я ненароком підслухала, як вона говорила, що все «порішала», тож можна спокійно повертатися додому. Мовляв, хоч вони і влетіли в копієчку, але документи надійні, з ними можна навіть виїхати за кордон. А ти, подруго, чого так зблідла? Не дай боже, сама підхопила якусь інфекцію?

– Та ні, зі мною все гаразд, не хвилюйся, – ледь видушила із себе жінка. – Просто не виспалася сьогодні.

Коли приятелька залишила сестринську, Наталя підійшла до вікна. За шибкою кружляли у веселому танку перші сніжинки цієї зими. На душі панувала груднева стужа, серце наче скував крижаний панцир, а в голові билася лиш одна думка – вона більше ніколи в житті не віритиме чоловікам і не митиме свого волосся любистком.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!