ЛЮБИЙ ТАТУСЬ

Спочатку справді прибігала, їсти готувала, у квартирі прибирала, на дачі допомагала поратись. Слід зазначити, що дача була в Семчиків чудова. Петро Васильович якось зумів отримати дві ділянки по чотири з половиною сотки, загалом дев’ять соток. Тож було до чого прикласти руки. Коли ще жила дружина, то дача мала доглянутий вигляд, була чиста, як вилизана. Уляна працювала на ній, не шкодуючи рук, бо любила землю всією своєю селянською душею, якої так і не зумів очерствити, змінити урбанізм.

Але згодом ті Ларисині візити до батька почали ставати дедалі рідшими. Ось не прийшла в якусь неділю, ось залишилась удома на наступні вихідні, бо наче захворіла дитина, ось у відпустку вирушила не на батькову дачу, а на морське узбережжя. Ось забула привітати батька з річницею одруження. І такі випадки почастішали. Петро Васильович залишився сам.

Щоправда, сусіди частенько бачили, як у його квартиру дзвонила середнього віку жінка, кремезна, вродлива, яку Петро Васильович називав Стефкою. Тоді його зазвичай сумне обличчя розцвітало щасливою усмішкою, чоловік випрямляв сутулу спину і наче молодів на очах. Стефка приносила Петрові Васильовичу борщ, вареники, а то й готувала страви в його квартирі. Прибирала, бо сусіди не раз спостерігали, як вона у дворі вибивала килими. Стефка була заміжньою, мала двійко дітей. Її сімейство інколи садило самотнього дідуся у свою машину і везли в село – то в Стефчине рідне, то в її чоловіка. І свята всі Петро Васильович проводив зі Стефчиною ріднею, бо його геть-чисто про діда забула. Як дочка Лариса забула про свого любого татуся, так і внучка забула про дідуся Петра.

– Ти гадаєш, що та Стефка просто так ходить до твого батька? – якось запитала Ларису її подруга Галина, старша від неї на вісім років і, як сама про себе говорила, збагачена життєвим досвідом.

– Про що ти? – не зрозуміла Лариса.

– Гляди, щоб завдяки тій Стефці ти не позбулася спадку. Щоб твій любий татусь не відписав їй усе. Ти ж йому не рідна!

«А й справді! – подумала Лариса. – Тепер рідко хто провадить благочинність, кожен про себе думає, про власні інтере­си». І зерно сумніву, яке старша подруга посіяла в її душі, проросло, дало рясні сходи.

Одного разу Лариса зустрілася з тією Стефкою на сходах. Чи то вони випадково зустрілися, чи Лариса навмисно підстерегла Стефку, невідомо. Але під час зустрічі відразу завелась, як кажуть, з півоберту.

– Ти чого сюди ходиш? – напала на неї. – На що сподіваєшся? Гадаєш, що хтось такий дурний, як ти мудра? Га­даєш, погладиш діда – і він розтане? З’їсть твого вареника і розтане? І щось тобі відпише? Щось зумієш урвати? Та як тобі не соромно? Він що... якийсь безрідний? Самотній? Дочки не має? Внучки не має?

Вона кричала так голосно, що майже з усіх квартир почали виходити на сходові майданчики цікаві сусіди. Але Стефка теж була не з боязкої десятки.

– Ти! – і собі запінилася. – Дочку, кажеш, дід має? Внучку має? А чому всі свята з нами проводить? Де ті його родичі? Куди зникають, мов роса на сонці?

– Бо ви його забираєте, – трохи знизила децибели Лариса, побачивши натовп, який зібрав рейвах сусідів.

– Забираєте? – перекривила її Стефка. – То святкуйте разом із Петром Васильовичем, не залишайте його самого! Тоді й відпаде потреба його забирати. Та ж Петрові Васильовичу значно приємніше і бажаніше проводити час, святкувати зі своїми рідними, ніж з чужими людьми! Невже не зрозуміло? А який вихід, якщо рідні відцурались від нього?

– Ми не відцуралися! – нібито обурилася дочка, проте в душі погодилася зі Стефкою, добре розуміючи, що вона має рацію. – Як ви смієте таке говорити?

– Смію! Смію! – вигукнула Стефка. – Чому ж не смію, коли Різдво Петро Васильович святкував з нами в селі, Йордан – також! Новий рік – з нами! Думаю, що й Великдень будемо святкувати разом. То, по-вашому, я не маю права таке говорити? Посоромилися б! Та ви про батька зовсім забули!

– Не забули! Не забули! – далі своє провадила збентежена Лариса, бо навколо них збиралося все більше і більше зівак. – Що я вдію, коли батькові з вами в селі цікавіше? Там і коляда, і вертеп!

– Зацікавте його чимось у себе!

– Чим ми можемо його зацікавити?

– Любов’ю! – не стрималась Стефка. – Дайте батькові відчути, що він вам бажаний, потрібний, що ви його любите! Невже це так важко зрозуміти? Невже я маю такі прості речі пояснювати? Ви ж не любите Петра Васильовича! Ще коли жила Уляна Степанівна, то все було гаразд. А тепер? Тільки про спадок мрієте, на дідову смерть чекаєте! Посоромилася б, Ларисо! А ще любим татусем його називала! Він же тебе виростив, як рідну! Вивчив!..

– Не сваріться! Не кричіть так голосно! – просив збентежений Петро Васильович, повертаючись від однієї до іншої та благально зазираючи їм в очі.

Але ті й далі скандалили. До суперечки долучились сусіди. Думки розділилися. Одні підтримували Стефку, інші – дочку Ларису із внучкою. Першою не витримала Стефка. Плюнула просто перед носом Лариси і голосно вигукнула:

– Якщо твій батько зателефонує мені і скаже, що йому потрібна моя допомога, запевняю тебе, я прийду до нього, незважаючи на твої заборони. І нічого ти зі мною не зробиш! Нічогісінько!

– Я поліцію викличу! – пригрозила Лариса, добре розуміючи всю абсурдність своїх погроз.

– Знала, що ти дурепа, але щоб настільки! – саркастично зауважила Стефка, породивши цими словами веселий сміх у своїх однодумців, а тоді, зневажливо махнувши на неї рукою, пішла геть.

Але за деякий час Стефці дали путівку в Хмільник. Їй лікарі давно радили лікувати свої хворі суглоби радоновими ваннами.

– Не знаю, що робити? – питала Стефка свого чоловіка.

– Їдь, Стефцю, – від душі радив дружині Андрій. – Їдь! Здоров’я важливіше за все!

– Як же ви тут без мене? – вагалася Стефа.

– Тепер з їжею біди нема. У крамниці все можна купити. Борщу нам навариш, котлет насмажиш, а решту купимо.

– А як же Петро Васильович? Та Лариска й носа до нього не показує.

– І йому навари так само, як і нам! – порадив Андрій.

– Як же віднести Петрові Васильовичу? А раптом знову ту навіжену зустріну.

– Я сам йому віднесу. Зі мною не скандалитиме, – відповів наївно чоловік. – Я буду провідувати старенького і телефонуватиму йому. Обіцяю тобі! Їдь, Стефцю, лікуйся і ні про що не турбуйся! Здоров’я найважливіше!

Поїхала Стефа... Попрощалася з Петром Васильовичем телефоном. Він зрозумів, з ким Стефка уникає зустрічі, й не осудив її, хоч дуже хотів з нею побачитися.

Якогось дня зібрався Андрій до Петра Васильовича – вирішив віднести йому борщ і вареники. Йшов, як кажуть, зі страхом у душі. Петро Васильович за характером був спокійною, згідливою людиною. І з дружиною Улянкою жив як одна душа, без сварок, без скандалів. Із сусідами також мирився, хоч особливих стосунків не підтримував, ось так: «Здрастуйте» – «Прощайте», та й по всьому. Але ніколи ні в які конфлікти не встрявав. Такий самий характер мав і Стефчин Андрій.

Ішов з тими злощасними варениками та борщем і, звісно, за законом пакості, зустрів скандалістку Лариску. Складалося враження, що вона його спеціально чекала в під’їзді, що їй сам нечистий нашепотів про його візит. Навіть не дала Андрієві зайти в будинок. З дикими криками та вересками вихопила з рук чоловіка наповнені їжею банки і розбила їх тут же на сходах. Та так невдало розбила, що облила нещасного Андрія борщем від пояса до туфель. Вареники, перемішані з осколками скла, порозсипалися сходами, що вели в під’їзд.

– Якщо ще раз побачу тебе або твою дружину тут, то борщ полетить комусь із вас у голову! – кричала Лариска, як навіжена. – Сором би мали! Причепилися до старого чоловіка і смокчуть з нього кров, як п’явки! Що хочете висмоктати з Петра Васильовича? Квартиру чи дачу? Кровопивці!

Увібгавши голову в плечі, з кривавими плямами, зі шматками капусти та буряків на штанях від борщу Андрій, як обпльований, понуро брів додому і просив Бога, щоб йому дорогою не зустрівся хтось зі знайомих. Але й цілком незнайомі люди сахались Андрія і проводжали його здивованим поглядом.

– Щоб я ще хоч раз пішов туди, то нехай мені нога всохне! – промовив Андрій своєму синові Дмитрику, відчищаючи штани від борщу. Але це йому погано вдавалося. Костюм був зіпсований безповоротно...

– А що ж буде з дідом Петрусем? – запитав восьмирічний Дмитрик. Ти ж обіцяв мамі! Хто йому їсти приготує?

– Якщо Петро Васильович зателефонує і попросить у мене допомоги, то я, звісно, допоможу йому, незважаючи на всілякі заборони тієї психопатки Лариси, – відповів батько Дмитрикові. – Крім того, тепер усе можна придбати в крамниці: і пельмені, і вареники, і голубці! Ми ж з тобою купуємо!

– Але таких, як мама варить, там не продають! – зауважив Дмитрик.

– Це точно! – погодився батько. – Магазинні страви не такі смачні, але їсти можна. Ну, нічого! Приїде мама, наготує і нам, і Петрові Васильовичу. Кажу ж тобі, якщо зателефонує, то піду до нього.

Петро Васильович не зателефонував. «Значить, нічого не потребує, – думав Андрій. – А може, та скандалістка нарешті зглянулась над батьком і готує йому їсти?!».

Андрій дуже на це сподівався, бо ще раз пережити ганебний скандал чоловікові ніяк не хотілося.

Стефа про це все нічого не знала. Андрій вирішив її не турбувати. «Нехай спокійно лікується! – міркував. – Дізнається про все, коли приїде додому».

А тим часом двері квартири Петра Васильовича вибивала поліція, бо Лариска завіялася кудись із дитиною і її ніяк не могли знайти. Стурбований сусід, який жив поверхом вище, перший почув неприємний запах з квартири старенького і викликав поліцію. Нехай Господь-Бог боронить нас усіх від таких випадків та видовищ!

Петро Васильович помер у ванній кімнаті. Не було вже кого мити й одягати за християнським обрядом. Те, що залишилось від старенького, поклали в труну і так у наглухо забитій домовині поховали на цвинтарі. В останню дорогу Петра Васильовича відпровадило тільки декілька сусідів. Андрій нічого про це не знав, і про похорон чоловіка не повідомили, оскільки ніхто із сусідів не мав номера його телефону.

Лариску через пів року знайшов нотаріус, який виявився знайомим її батька і в якого Петро Васильович залишив для доньки заповіт.

Гірко оплакувала Петра Васильовича тільки Стефа після свого приїзду з Хмільника. Про всі подробиці його жахливої смерті вона довідалась від знайомої листоноші й довго не могла пробачити своєму Андрієві чи то черст­вості, чи то боягузтва (жінка навіть не знала, як правильно назвати його поведінку).

Ніякого пам’ятника Лариска так і не спромоглася встановити на могилі Петра Васильовича. Стефка власним коштом обнесла кованою огорожею сиротливий горбик і поставила металевий хрест з написом. На могилці від ранньої весни до пізньої осені буйно цвітуть квіти.

Стефка любить сидіти тут годинами, думаючи про щось. Андрій трохи ревнує свою дружину до тих посиденьок, але мовчить, терпить, нічого не каже. Мабуть, відчуває свою провину.

Лариса до «любого татуся» не приходить... Якби не Стефа, то стежка до його могили давно заросла б густою травою.