ЛОЖКА МЕДУ В БОЧЦІ ДЬОГТЮ

Федір Михайлович хвацько застрибнув на східці потяга, немов йому не 55 років, а принаймні тридцять, знайшов своє місце, закинув наплічник на третю поличку і мав намір подрімати, та вагон заполонили такі ж чоловіки в камуфляжі, як і він, здійнявся шум, почався рейвах, залунали пісні, жарти.

Провідниця спершу старалася втихомирити пасажирів, а потім махнула рукою: тут усі однакові, ніхто не жалітиметься, – ну горлають, смалять цигарки, п’ють пиво... Мають право. Бо в них сьогодні подвійне свято – вони всі живі та їдуть бодай на тиждень додому.

Додому... Федір Михайлович теж в очікувані родинного затишку. Христя, дружина, обіцяла підготувати несподіванку. Ну що ж,
він також везе їй подарунок – новий мобільний, дорогий, десять тисяч віддав, дві її зарплати бібліо­текаря. Нехай знає його добре серце. Так, він до неї добрий, бо й вона має золоту душу – жодного разу йому не дорікнула за його гульки, не вимагала грошей, не влаштовувала скандалів. Останнім часом спілкувались винятково через інтернет, бо щось у неї старий апарат не приймав cтаціонарних дзвінків. Тож тепер попросив, щоб зустріла його улюбленими пельменями і тортом «Наполеон», а він у боргу не залишиться. Прісна трохи його дружина, можна сказати, ніяка, зате як готує смачно! Та й донька спільна є, тому заплющує очі на його чоловічі інстинкти. Розуміла, що на такого красеня будь-яка жінка западе. А й западали! Й молоденькі, й заміжні, й бізнес-леді...

У таких спогадах і заснув. Рідне містечко зустріло холодним дощем, спокоєм без вибухів та сирен і якимось нереальним сприйняттям життя – тут жили так, ніби війни нема.

Від вокзалу до сімейного кубельця декілька хвилин пішки, але взяв таксі, хотів якнайшвидше в теплий душ, під ковдру до дружини, яка вдома сама: донечка виїхала за кордон після сумного 24 лютого. Натиснув кнопку дзвінка, ніхто не зреагував, довго шукав ключі від квартири, вже й дратувався: «Оце так мене чекають?».

Відчинив двері, мав надію, що йому кинуться на шию чи що хоча б
відчує аромат домашніх страв, натомість побачив напізасохлу орхідею на підвіконні. Єдиний вазон у їхньому тісному помешканні, який колись подарував Христині кандидат у зяті. Христя дуже любила цю орхідею, помістила її у кришталеву салатничку, куди завжди наливала воду, казала, що це сприятливе середовище для квітки. Тепер орхідея засихала, видно, що води їй давно не доливали. Дивно. З несподіванки сів на диван, і відразу на очі потрапив конверт на столику. Розкрив його і впізнав бездоганно каліграфічний почерк Христі. Це був лист. Від неї. Йому. Не читаючи, зрозумів, що нічого доброго це не віщує. Лиш не сподівався, що аж настільки. Розгорнув перший аркуш паперу, дрібно помережаний чорними рядками. Христина все життя кохалась у книжках, тому не визнавала ніяких кольорів чорнила, крім чорного. Федір спершу подумав, що з донькою проблеми чи з батьками у далекому селі, тому дружина поспішно поїхала до них, але три списані аркуші свідчили про дещо інше.

Увімкнув світло і пробіг очима написаним.

«Якщо ти взяв цей лист, отже, вдома у квартирі. Так, у квартирі, але не вдома. Бо цей дім ніколи не був для тебе домом, а був так собі – пристанівком. Бо дім – це там, де все святе, це храм, де не хочеться нічого осквернити...

Федю Федоре, я тобі дякую за дочку і скупі щасливі дні разом. Справді, щиро дякую за все добре, але, як відомо, ложка дьогтю псує бочку меду. Першу ложечку дьогтю я отримала з твоїм мобільним телефоном. Нагадати? Можливо, це для тебе було буденною справою, але для мене тоді стало справж­нім шоком, коли ти прийшов додому п’яний як чіп і заснув мало не на порозі. Я тебе перетягла на диван, бо ось-ось мала повернутись дочка, мені було б соромно за тебе. Коли я тебе волочила, з твоєї кишені випав мобільний телефон, а за ним іще один, про який я нічого не знала. Тобто в тебе було два ідентичні апарати. І на один і з них надійшло смс. Я хоч мобільного не мала, але розуміла, як вони працюють. За смс – гудки, разів десять упродовж пів години. Я подумала, що комусь тебе конче треба, і вирішила відповісти, бо ж усяке в житті трапляється. Усі дзвінки були від одного абонента, підписані літерою А. Мене розібрала цікавість, і я глянула на смс. Ти перед тим написав тому чи тій А: «Я вже вдома, цьом». Вона, – так, це була вона, – відповіла: «Цьом». Ну що ж, я не така дурна, як ти собі думав. Ти хропів, а я пішла у ванну, ввімкнула воду й зателефонувала з твого номера отій А. Спершу хотіла вилаяти її найбруднішими словами, за мить спокійно сказати, аби вона дала тобі спокій, бо в тебе сім’я, а потім... Потім вирішила схитрувати. Пошепки прошамкотіла їй вітання, буцімто це ти:

– Привіт, кохана. Тут вода шумить, аби не чули мої. Я вже засумував за тобою, за твоїм голосом. Скажи, як ти мене любиш.

– Люблю, від першої зустрічі.

– А нагадай мені ще раз нашу першу зустріч, – шепотіла я, вже заледве опановуючи себе.

І тоді вона розповіла. Усе розповіла. Довго говорила, поки твій апарат не розрядився. А я втрачала здоровий глузд: ти після десяти років шлюбу надумав мене отак підло зрадити з якоюсь молодою дуриндою!

Я знайшла зарядний пристрій і легенько підрізала шнур. Усю ніч не могла заснути від такого викриття. А зранку ти насамперед кинувся до мобільного, я ж вдала, що нічого не сталось, і тобі трохи попустило. Зарядити телефон не було як, ти дивувався, що лиш учора все було добре, а тут не працює. Крамниці з ґаджетами в неділю зачинені, ти почав нервуватись, поки я не підкинула ідею провідати твою маму. Ти зрадів, бо в сестри такий самий мобільний, отже, є шнур до нього. Ми поїхали, а ти замість бути поруч хворої мами, стеріг свій мобільний, на який надходили одне за одним смс. Ти їх читав, білів і зеленів. Що там було, мені не відомо, проте для тебе приємного мало, як я зрозуміла. Я підійшла й тихо запитала:

– Розповіси мамі сам про свою А чи мені сказати?

– Якщо ти хочеш її вбити, то говори, – відрубав ти. Отже, мене ти можеш вбити своїми зрадами, але у смерті твоєї мами через це буду винна я? Гарний у тебе захист – одразу напад. Я до цієї теми більше ніколи не поверталась, але якась моя частина тоді просто померла. Я не могла виявляти пристрасть і любов, як раніше, я автоматично виконувала всі обов’язки, бо... бо в нас є донька-підлітка, якій у цей період не бажані ніякі травми.

Це була ложечка дьогтю. Повну ложку мені вділили твої колеги, й не пі­дозрюючи того. Пам’ятаєш свій день народження в ресторані? Ти запросив, окрім родичів, ще й робочий колектив. Для чесного чоловіка це нормально, але для тебе... Отож у мене тоді були критичні дні, і я мусила щоразу бігати в туалет. Як на зло, жіночі кабінки були зайняті, а мені чекати нема як, то я пішла в чоловічий відділ. Лиш сіла, як зайшло двоє чоловіків, вони смикнули двері моєї кабінки.

– Мабуть, не працює. Ну, Федір дурень іще той – запросити коханку на своє свято, нічого святого. Та ж тут дружина, батьки, дочка, а він від Марини не відходить.

– Він дурень, а вона – сука. Чому прийшла?

– Ой так, я б таку, як вона, не хотів голодного року у придачу з білим хлібом.

– Ага, її поміняти лиш за тачку гною.

Зареготали обидва й вийшли. А я ніби приросла до унітаза. Як мені було гірко! Ніби ти мене саму спустив у той унітаз. Я пішла до гостей, саме заграли музиканти, і ти на перший танець запросив її. Я сиділа й плакала. Твоя мама щось запідозрила, бо після танцю шарпнула тебе, вивела на вулицю. Після того ти вже сидів біля мене, надувся як сич, але був поруч.

А потім почалась АТО, тобі вручили повістку, і ми пішли у військкомат проводжати тебе в невідомість. Прийшли твої співробітники, а з ними й Марина. Ти боявся мами, тому стояв біля нас, але твої очі були на Марині. Я це бачила, проте мовчала, бо ти йшов на війну. Почався дощ, ви сіли в автобуси, я розкрила парасолю і почула позаду себе:

– Федева дружина – як мокра курка, дивлюсь на неї: така ніяка – ні макіяжу, ні зачіски. Не те що я.

Не знаю, чи вона сказала навмисне, щоб я почула такого важкого дня, чи просто не зауважила мене за парасолею.

Я повернулась до тієї Марини, хотіла їй відповісти, що моя краса пішла зі сльозами, коли ти крала в мене Федора. І я проводжаю на війну свого чоловіка, а ти лиш коханця, тому в мене горе, а не макіяж і зачіска, як ото в тебе. Знову втрутилася твоя мама – спопелила поглядом твою пасію, а мене взяла під руку, мовивши:

– Ходи, доню. Мій син їде в пекло, не будемо зараз про пусте.

Поки ти рік служив, твоя Марина успішно вийшла заміж, тобто повернулась до колишнього чоловіка, і виїхала за кордон. Ти їй став непотрібним, бо нічого з тебе не скористає: ні в ліжку, ні в кишені.

Ти повернувся додому, ми всі були щасливі, я мала надію, що війна вивіт­рила з тебе дурний розум. Спершу було все тихо, а згодом ти почав дорікати, що тобі незручно в нашій малій квартирі, бо в одній кімнаті троє людей. Дочка вже дівчина, ти навіть не можеш обійняти мене, не те що щось інше. Я скипіла:

– Це квартира моєї бабусі, дякуй і за таку....