ЛОВЕЛАС

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Я маю велике люстро в передпокої і чотири ока – два свої та дві лінзи, тому бачу на весь зріст красеня, за яким метають погляди всі особи жіночої статі: від зелених, але «просунутих» малоліток, які б годились мені бути донечками, ровесниць і поважних матрон, трішки молодших за мою бабусю, яку я щодня згадую з неймовірною любов’ю.

Аякже, на старості її знайшов біс під ребром (це її слова, якщо що), тому вона покинула свою маленьку квартирку й переїхала до свого «селюха», про якого мріяла все життя – щоб і ставок, і млинок, і вишневенький садок. Бабуся на козячому молоці й огірочках із власної грядки помолоділа на 10 років, а я в її квартирі на стільки ж подорослішав.

Красою мене Бог не обділив, розумом теж, лиш, аби я не зазнався, почепив мені на ніс важкі окуляри. Я комплексував, уникав дівчат і компаній, тому добре вчився, бо ж треба чимось заповнити час. Батьки переживали, щоб, коли я житиму сам, не насипав у смажену картоплю цукру замість солі, то й зібрали чималу суму та зробили мені операцію на очі (чому вони до цього не додумалися раніше?). Після того мені треба завжди носити контактні лінзи, з цього я неабияк радію – їх можна змінювати залежно від того, який колір очей хотілось би мати. І це нещодавно мене врятувало від пом’ятих боків. Але про це згодом.

На нашому курсі хлопців було так мало, що дівчата влаштовували між собою дуелі. За мене взагалі вели громадянську війну, бо моя фортеця ніколи не чинила опору, навпаки – широко відчиняла двері у квартирі й розкривала обійми в ліжку. Дівчата, здається, записувались у чергу, хто наступного дня буде мене зваблювати, сподіваючись, що саме вона стане тією єдиною в моєму серці та в моєму помешканні. Я красуням нічого не обіцяв, щораз натякаючи, що мій Амур схожий на мене: трішки підсліпуватий, тому стріляє не в серце, а трішки нижче – межи ноги. Дівчата хихотіли й одразу брались шукати в тому місці стрілу. Я був ловеласом, який брав усе: любов і консерви з дому сільських студенток. На стипендію не дуже порозкошуєш, а спраглі молоді тіла з периферії готові були самі платити лиш за надію. Хіба я міг чинити жорстоко – позбавляти їх ілюзії? Я купався в дівочих тілах, як вареник в маслі. Дехто почав мене називати трутнем. Ха, яка бджола буде літати весь день по міліграм пилку, коли готовий мед їй капає в рот?

Я з дівчатами легко сходився і боляче розходився: вони плакали, хитрували, шантажували, дряпали мені обличчя і скаржилися в деканат. Була поміж них одна така, що приклеїлась, як ото етикетка від майонезу на скляній банці, яку не відмити ні окропом, ні хімією, ні металевим скребком. Навіть якщо й віддерти ножем краї, то посередині залишиться оте кляте ЙО, а навкруги – липкий клей. Ні, я її не шпарив окропом і не напував засобом для знежирення, металевою щіткою не шкрябав і поготів. Вона не плакала, тільки всюди потрапляла мені на очі, проходила повз, ніби привид, але мені від таких зустрічей ставало зле. Краще б мене вибила привселюдно, ніж отак методично знущатися з мене. Її німий погляд пропікав мене до спинного мозку, вона ніби витягувала з мене всю енергію – вампір чи що?

Дійшло до того, що я не витримав і взяв академічну відпустку. Закінченої освіти не мав, перебивався тимчасовими підробітками, яких вистачало оплатити комунальні й не померти з голоду. До батьків іти по допомогу бракувало нахабства. Своєму Амурові наказав залягли на дно до кращих часів – він з голим задом і присилає таких самих дівиць. Але, на відміну від нього, дівчата хочуть ще й поїсти, і не що-небудь. Я, до речі, теж. Тому влітку зачастив у ресторани. Канікули, студенток нема, та й не дуже вони товклись по таких закладах, а ось багатенькі тітоньки залюбки збирались за святковим столом щось там відсвяткувати. Я уважно стежив за дверима в дорогий ресторан, шукаючи компанію. Іноді йшов ні з чим, але частіше мені щастило, і я спостерігав, як збирається гурт жінок, яким трохи за… Вони були гарно одягнені, з оберемками квітів, жартували і сміялись.

Нарешті приходила та, якій уся честь, їй дарували квіти, поцілунки, обійми, і ватага заходила всередину. Десь за годину туди йшов і я. Сідав собі за вільний столик, замовляв пляшку води, пояснюючи, що чекаю бізнес-партнера. На той час жіночки веселіли, а музиканти налаштовували інструменти. Перший танець мій! Я скромно кланявся винуватиці торжества й запрошував її на середину залу.

– Бачу, що у вас «стерильно жіноча компанія», але вальсувати годиться з чоловіком. Як же він дозволив бути вам самій такого святкового дня? – єлейно шепчу їй на вухо, у якому бовтається сережка вартістю як моя річна зарплата.

– Це так люб’язно. Ми святкуємо робочим колективом, тому тільки жінки, – спалахує рум’янець з-під сантиметрового шару пудри. – А ви чому сам?

– Чекаю на кохану, щось затримується, – зітхаю.

– Пощастило ж їй! – дивиться в мої блакитні очі так пристрасно, що я боюсь, аби лінзи не потріскали. Прово­джаю її до столика, кланяюсь. Мене запрошують за стіл, скромно відмовляюсь. Сідаю за свій і наводжу на телефоні будильник рівно за пів години. Зиркаю на двері, вже й повертаюся на пів оберту. Панянки за сусіднім столиком співчутливо зиркають на мене. Музика грає знову, запрошую ще одну пані з тієї ж компанії. Іменинниця таки вмовляє мене сісти поруч з ними. Офіціант приносить ще одне столове приладдя й очима показує на мій столик, мовляв, вільно? Я ледь помітно киваю головою – так. Жіночки мені викладають у тарілку всього, що є на столі. В них материнський інстинкт бере гору над жіночим – спершу прагнуть мене нагодувати. Я віднікуюсь, а потім голосно кажу, що за себе заплачу сам. Їм, аж за вухами лящить, бо час підганяє. Несподівано верещить мій будильник, я прикладаю слухавку до вуха.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!