ЛОНДА

Дівчинка терпляче чи не зовсім чекала, тим часом виховуючи всіх дворових цуциків. Від ранку до вечора просиджувала з подружкою у вологих підвалах багатоповерхівок – вибирала з кудлатих клубочків кусючих бліх, майструвала їм загороди, щоб не заходили надто далеко і глибоко, носила їм їжу і тримала їх на руках. Кожного називала і мріяла, як котрогось дня забере когось із них додому. Молодший брат часто розпатякував про її справи батькам, її сварили, їй забороняли водитися з вуличними псами, щоб не принести якоїсь зарази додому. Наступного дня Оленка пильнувала, щоб брат за нею не йшов, або залякувала-впрошувала його можливими правдами і неправдами, щоб нічого не говорив батькам, і далі вирушала до своїх підопічних.

Одного дня маленьке косолапе ведмежатко – саме таким їй здалося цуценя вівчарки – оселилося в домі найкращої подружки Маринки, яка тоді була в літньому таборі. Оленка мало що не переселилася до подружки й не могла відірватися від смішної і трохи кусливої кульки. Вдома поновила свої вмовляння. Батьки, як завжди, казали почекати, а одного вечора, коли сусіди прийшли до них на вечерю і Оленка знову завела мову про собаку, тато Маринки сказав: «Марина отримала цуцика, бо вступила до гімназії, а тобі його за що?». Оленка замовкла на півслові, бо сама вчилася в гімназії вже другий рік.

Аж коли міцна дівчача дружба розлетілася на друзки, розбивши й Оленчине серце, батьки нарешті погодилися.

З раннього ранку в неділю Оленка була готова їхати з татом на базар до Франківська. Не могла повірити своєму щастю. На вирваному із зошита листочку мала список імен для хлопчиків і дівчаток. Породу майбутнього цуцика вибрали вдома на сімейній раді. Тепер тільки треба було сподіватися, щоб її собача чекало на неї.

Поміж рядами з блискучими леопардовими кофтинами і справжніми фірмовими джинсами «Ґуссі» невеликий заасфальтований майданчик зайняли продавці кошенят та цуценят. Хтось скімлив, хтось нявкав, хтось намагався вибратися зі старого дитячого манежу, а Оленка ходила між ними і видивлялася свого. У невеликій картонній коробці тихо спав чорний ведмедик.

– Це ротвейлер? – діловито звернулася дівчинка до продавця.

– Так, ротвейлер.

Оленка від радощів ледь не підскочила і вхопила тата за руку:

– Будь ласка, візьмімо його.

Тато пропонував подивитися ще, але Оленка так боялася, що, коли вони відійдуть, цього цуцика заберуть, а іншого вони не знайдуть, що вперлася всім своїм доволі-таки вольовим єством і сказала, що нікуди звідси не піде. За звичайних обставин ніколи такого б собі не дозволила, але тут, на порозі майже здійсненої мрії, вирішила настояти на своєму. І, о магія, тато не те що не насварив, а погодився з нею. Цуценя виявилося дівчинкою, наймилішою, найнайчудовішою дівчинкою на світі. Всю дорогу додому Оленка гладила блискучу чорну шерсть, оксамитові кумедні вушка. Того недільного дня здійснилася її найзаповітніша мрія.

Вдома додалося багато роботи. Довелося прибирати багато туалетних несподіванок, навчитися варити «собачу кашу», виводити цуценя на прогулянки і вчити його команд. Оленка робила все із задоволенням (ну, крім хіба що прибирання туалетних несподіванок, добре, що вони скоро припинилися). Лонда – ім’я вибрали з татом ще дорогою з ринку – стала її найкращим другом. Оленка годувала її кашею з ложки, коли та відмовлялася їсти, присмачувала пісну пшеничну крупу тушкованими овочами. Потай брала Лонду до себе на ліжко після школи й розповідала їй про всі новини. Не раз виплакувала свої жалі в тепле чорне хутро. Вони обіймалися, цілувалися і любилися. Кожне досягнення собаки Оленка вважала своєю заслугою – кожна нова засвоєна команда, кожне спокійне повернення на перший поклик на прогулянці, кожен вуличний собака, якого проігнорувала Лонда, кожне виконане «поруч» і «не можна». Страшна і грізна в очах довколишніх, але така добра, тепла, щира і справжня в її очах.

Оленка завжди знала, що не має особливих вмінь чи талантів, зовсім не смілива і трохи відлюдькувата, ніколи достатньо розумна, вихована чи чемна для батьків, але для Лонди вона була найкращим другом, і собачка стала найкращим усім для неї.

Зараз Оленці майже сорок, а вона досі часом юачить сни, як вона взуває кросівки, знімає з гачка потертий від часу плетений шкіряний повідець, а вологий чорний ніс тицяється їй у ноги, підганяючи. І вони двоє знову йдуть на прогулянку – маленька дівчинка та її найзаповітніша здійснена мрія.