ЛИСТІВКА З МАДЕЙРИ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Софія поверталася додому з роботи, коли в поштовій скриньці знайшла яскраву листівку із зображенням океа­ну – сині хвилі, червоні дахи й пальми, підпис: «Madeira, Portugal».

Жінка мимоволі усміхнулася: хтось подорожує і шле вітання. Та коли взяла листівку до рук, то побачила: вона адресована не її родичам, але номер квартири збігався з номером помешкання, у якому вона проживала. Софія довго розглядала нерівні рядки, написані від руки, ніби хтось поспішав або хвилювався. Її рівень англійської був іще не надто високим, але й цього було достатньо, щоб розібрати про поцілунки і вітання для отримувача.

Софія переселилася в цей будинок не так давно – минуло лише декілька місяців, відколи тітка з дядьком запропонували їй із донькою переїхати з маленького містечка до обласного центру. Вони щиро раділи, що тепер у квартирі лунають іще чиїсь голоси, адже довгі роки подружжя мешкало саме. Для Софії цей переїзд став новою сторінкою – спробою після розлучення почати все з чистого аркуша і дати доньці більше можливостей. Будинок, не новий, але доглянутий, пахнув свіжою фарбою і тишею. Звісно, уживатися трьом поколінням подекуди потребувало моральних зусиль, але це було того варте. Тим паче Софія мріяла, що за якийсь час вони зможуть з Олесею переїхати в якесь окреме житло. А поки що для обох сторін були свої «плюси»: самотні пенсіонери тішилися тепер тим, що зайняті, допомагаючи школярці з уроками, а Софія була спокійна за доньку і здобувала досвід у видавництві.

І саме тут, у чужому під’їзді, де ще не знала жодного сусіда, одного вечора вона знайшла у своїй поштовій скриньці ту загадкову листівку з Мадейри. Родичі, які розглянули листівку з таким же зацікавленням, як і Софія, теж не змогли ідентифікувати ані отримувача, ані відправника.

– Хтось перебільшив можливості нашої поштової служби, – усміхнувся дядько Володимир. – Гадаю, найправильнішим рішенням буде покласти цю листівку в поштову скриньку, і, можливо, той, хто її очікує, забере.

– Можливо, але люди є різні, і хтось може навмисне викинути її. Сам знаєш, – тітка Галина натякнула на сусідів із непростими характерами.

– Тоді не знаю, – чоловік розвів руками.

Софія за якийсь час запропонувала написати оголошення про те, що знайдено листівку з Мадейри, тож той, кому вона потрібна, нехай звернеться до мешканців квартири номер 5. А тоді наклеїти його на дверях.

– З тим і дізнаємось адресата, – підсумувала тітка.

***

Кав’ярня біля парку була з тих, у яких не затримуються надовго, – вузька, з трьома столиками біля вік­на та із запахом кориці, що вперто тримався в повітрі. Софія зайшла сюди лише тому, що Олеся забігла вперед і вже тримала в руках меню з намальованим котом.

– Мамо, тут какао справжнє, – прошепотіла вона змовницьки, ніби відкрила таємницю.

Софія всміхнулася і сіла за столик біля розетки – звичка, сформована роками роботи та постійної нестачі часу. Жінка дістала телефон, але майже відразу поклала його назад: хотілося просто побути тут, у тиші, де за вікном усе повільно одягалося в зиму.

Чоловік за сусіднім столиком сидів уже давно. Він щось швидко набирав у телефоні, час від часу зупиняючись і дивлячись у вікно, наче там була підказка.

Олеся, проходячи повз, зачепила його стілець.

– Вибачте, – швидко сказала вона.

Чоловік підвів голову.

– Нічого страшного, – промовив м’яко й усміхнувся.

Софія підвела погляд – і на мить світ навколо ніби трохи сповільнився…

– Перепрошую, – сказала вона вже цьому чоловікові, – Олеся інколи біжить швидше, ніж думає.

– Це чудова звичка, – промовив він. – Не всі вміють поспішати до життя.

Софія впізнала чоловіка миттєво – навіть раніше, ніж усвідомила це. Сергій Васильович, її колишній викладач.

Софія пам’ятала його рівний голос, паузи між реченнями, які змушували слухати уважніше. Пам’ятала, як Сергій Васильович дивився не поверх студентів, а ніби крізь них, у глибину думки. Софія була певна, що він досі викладає, але побачити пана Сергія тут,...

Дякуємо за передплату на ексклюзивні історії