ЛИСТИ ДОДОМУ

«Ну, І. П. – то мій рідненький дідуньо, Іван Павлович, – подумала Анна. – А чого Єреван?» Хоча дідусь поїздив багато світом за своє життя. Не боявся ні роботи, ні змін. Його діда совєти визнали куркулем і відібрали в нього все, що заробив чесною багаторічною працею. Дідів тато пройшов фінську війну, а от із Другої світової не повернувся, зник безвісти. Тому дід Іван завжди прагнув заробити більше для своїх дівчат, дружини і донечок, улаштувати їм краще забезпечене життя, ніж мав сам у юності.

Читаючи перший лист, Анна зрозуміла, що то послання зі служби. І правда, дідусь два роки проходив військову службу в Єревані. Іван Павлович писав про те, що сумує за дружиною і донькою. Про безглузді порядки радянської армії та можливості їх обійти. Про армійські боксерські поєдинки, у яких брав участь, і зміг навіть трохи підзаробити на цьому. А ще постійно повторював дружині, що в нього немає доган і все добре, дембель буде відповідно до терміну. Саме це було Анні дуже зрозуміло. Дідусь у юності був розбишакою, його з училища ледь не поперли. Дружба з односельчанкою Олександрою, найкращою студенткою потоку, допомогла йому виправитись у навчанні.

Наступний лист був від бабусі. Вона писала про їхнє життя з маленькою донею, про роботу на шахті. Про те, як росла Таїсочка і була характером дуже схожа на тата. Тож Шурі з нею нелегко. Їй було важко працювати позмінно і дбати про дитину. Керівництво не зважало на те, що Шура – молода мама, а чоловік її служить далеко, давало багато нічних змін. Доньку Шура змушена була віддати в ясла, на п’ятиденку. Молода мама весь вільний час проводила з донькою, але однаково переживала, що так надовго залишає дитину з чужими людьми.

У наступних листах дідусь писав, що трохи підроб­ляє в місті, коли ходить у звільнення. Будував великі плани на майбутнє вдома, як повернеться. Розповідав, що купив доньці іграшки і гарний одяг. А також була фраза, яку він повторював чи не в кожному листі: «Шурочко, перекажи Таїсі, що, тільки-но я приїду, вона в садок більше не піде. Обіцяю їй! Ти звільнишся і будете вдома. А я зароблятиму».

У своїх листах бабуся заперечувала. Чи зможуть вони прожити на одну зарплатню? Та дідусь був упертий і непохитний. Результат цих перемовин у листуванні Анна добре знала від мами Таїсії. То був найяскравіший спомин маминого дитинства.

Того весняного дня, коли було ще холодно і вогко, мама забрала маленьку Таїсочку із садочка посеред дня, не за графіком. Також вони забрали всі її речі із шафки. Додому йшли швидко, надворі накрапав дощик.

У кімнатці з балконом та великим кущем троянди в горщику їх чекав хтось незнайомий Таїсі, але, мабуть, рідний. Так, то був її тато. Таїса знала його лише з фотографії, адже, коли він поїхав у далекі краї, дів­чинка була ще малям.

Тато був як велетень із книжки – великий та могутній. Він міцно обіймав доню та кружляв з нею на руках кімнатою. А потім розкрив величезну валізу, яку привіз здалеку. Маленька Таїса ніколи не бачила стільки апельсинів і мандаринів одразу. Це був скарб – ціла валіза помаранчевих сонечок! А той неймовірний солодкий аромат! З іншої валізи тато діставав сукні й іграшки для доні, й навіть дитячу книжку. Дівчинка ще ніколи не отримувала стільки подарунків одразу. Далі було краще. Спокійно і буденно її тато сказав, що завтра мама піде в управління шахти й оформить звільнення без відпрацювання. А тато з донькою в цей час підуть гуляти і обов’язково зайдуть до крамниці по булочки та цукерки. Олександра цього разу не заперечувала, бо бачила, яка щаслива від цього її дитина.

Анна усміхнулася цим спогадам її сім’ї. Дідусь, як завжди, тримав слово. Як завжди, піклувався про своїх. Таким і вона пам’ятає дідуня – сильний, щедрий, рішучий та впертий.