ЛИСТ ІЗ ЮНОСТИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

08 жовтня 20:37

457

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Ой-й-й!.. Поки Яна добігла до свого будинку (втім, який він там свій – комунальний), у руки встигли зайти зашпори, хоча й була в рукавичках. Сама зв’язала, теплі, але морозяка ж який! А ніс то й зовсім, здається, відмерз: краєм ока кінчик видніється червонястим, як у п’яниці або мов калина в листопаді. Мороз дістався й до пальців ніг, вони вже не могли зігрітись навіть від бігу підтюпцем. Промерзла до кісток! Ой, зуб із зубом не зведе! Це ж до чого цей морозяка? Чи не до відлиги?

Ху! Таки добігла. Йти повільно мороз не дає, підгонить, заганяючи в домівку. Гучно бахнули двері під’їзду, притримати які вже не мала сил, так боліли задубілі пальці. «Ой! Ай-й-й! Ой-ой!» – мало не плакала Яна. І треба ж було їй висовувати носа в таку негоду! Чи не зачекали б ті дрібні справи ще якийсь день, поки морозисько вгамується? Ай, пусте!.. Ось зараз відігріється.

Та не гріло й електричне світло, з яким, здавалося, стає тепліше, щойно увімкнеш його. Зате як гарно надворі! Скільки краси бачила! З вікна – не те: обмежений простір! З вікна не побачиш пухнастого срібного инею на кожнісінькій гілочці дерев і кущів. Що «з вікна»?! От зблизька – инша річ! Під ногами мов розкидано міріади самоцвітів: алмазів-адамантів, золота, срібла і ще бозна-яких. Вийшовши з під’їзду дві години тому, стояла, роздивляючись ту красу, аж рот роззявила. Мабуть, іще малою милувалася живими картинами зимової природи, яких не намалює жоден майстер пензля. Печатка морозу прикріпила сніжок. Яскраве сонце, яке взимку у дружбі зі скипнем, так освітлювало кожен камінчик-сніжинку, аж очі сліпило. Що то – сонце! Ні, без нього було б зовсім не те! І хоч сонце й не гріє зараз, а краси та дивовижі додає неабиякої, а отже й настрою.

Так милуючись і розмірковуючи, Яна оббігла всі інстанції, куди запланувала нинішню вилазку в місто, а повертаючись, розчаровано помітила, що вже нема тієї краси, яка вражала вранці. Оте саме сонце, яке, як їй думалося, не гріє, таки розтопило иній, принаймні зі свого, сонячного, тобто південного, боку, і він сіявся з дерев рясно-густо від кожного легесенького повіву вітру, ба, навіть від непомітного руху повітря. Минулася краса. Зате Яна встигла увічнити її на фотоапарат. Бо завтра буде нова дивовижа… Ху, нарешті будинок!

У під’їзді звично поглянула ліворуч – на жовто-блакитний ящик зі скриньками. Пальці не слухались, та якось відімкнула свій і – о диво! – білий прямокутничок! Усмішка осяяла обличчя. Отримувати листи Яна любить! Тим паче, паперові – тепер така рідкість. Якби ж тільки нічого поганого там... Від кого? На місці адреси – тільки чудернацький підпис. Хм-м… Вкинула в сумочку, між квитанцій, і побігла сходинами вверх.

Нарешті вдома! Назустріч привітно нявкнула Мурця: зачекалася, радіє господині! Муркнули одна до одної, і Яна, наспіх скинувши шубу, прожогом кинулась до тепла! Притулила закоцюблі руки до гарячого котла, який горів-гудів на всю потужність, бо із сильними морозами холод у помешканні став відчутнішим. Так стояла довго, мов у заціпенінні. Стало трішки легше в пальцях. Ще всередині відігрітися б. Увімкнула плиту і, поки вода закипала, переодягнулася, наспіх нап’яливши на себе домашнє. Що зварити хутенько? Хай буде чай. Кава сьогодні зайва: з морозу настрій і без того бадьорий. Та й у пообідній час кава таки завадить. Треба б трохи обмежувати те заморське питво. «Чаї, а надто із зілля рідної землі, корисніші, а ти все женешся за чужим, навіть якщо воно гірше», – вкотре висновувала й дорікала сама собі… А в душі сяяла якась тиха втіха…

Притулилась до котла. Гріючись і смакуючи напоєм із зілля з рідних піль (не довіряє крамничним, збираним хтозна-де і бозна-як), підсунула книжку до себе. Зараз і дочитає. Вчора зупинилася саме на цікавому місці, тож поринула у світ героїні. Аж коли дійшла до епістолярію між головними персонажами, згадала про нинішній лист. «Яка ж ти забудькувата!» – дорікнула сама собі. «В инший день, увійшовши в оселю, звісно, почала б із листа, а ниньки поквапилася насамперед відігрітися», – знайшла собі виправдання. Втім, так і було…

Зворотна адреса нікого не нагадала, до того ж замість прізвища відправника на конверті була закарлючка – просто підпис чорною пастою. Придивилася до поштового штемпеля – м. Заліщики. Це те, що острівком на Дністрі? Жодного спомину цей топонім не породив у пам’яті, хоча здивував і зацікавив.

«Здрастуй, дорога Яно! («Дорога»?! Це ще хто? Кому це я дорога?» – подумала). Вибач, будь ласка, що турбую, що нагадую про себе («Отже, знайомі?!» – зауважила подумки). Але, думаю, я не зіпсую твоїх родинних стосунків, бо знаю твою історію (вибач). («Он як!..»). Часто згадую рідне село, наше Гатилове, вечори у клубі та наші з тобою розмови про все дорогою додому».

Хто ж це? Чи не Олесь?! Це ж… Так, це ж він! То ось ти де! В Заліщиках! Знала, що це місто на заході, але де саме – не знала. А йому, отже, долею стало!

«Ти мріяла, щоб ми всі зустрічалися щороку в день випуску. А ми з тобою жодного разу так і не побачились: то тебе не було, то мені не вдалося приїхати. А так кортіло поговорити! Згадую наші щовечірні танці в клубі. Хоча я більше сидів і спостерігав. Бо було за чим. Правду казали музúки: ти – королева танцю. Досі перед моїми очима – твоє гарне тіло, таке… ну таке, Яночко, звабливе!.. Вибач, ми були друзями, але тоді, коли ти танцювала, ти вабила мене не як подруга… Так! Я бачив тільки твоє тіло. … Я боявся видати себе, щоб не злякати тебе, таку світлу й чисту. Так боявся, щоб не відхилила моєї дружби, бо тоді я не зміг би спілкуватися з тобою: ти ж усіх хлопців чомусь відштовхувала. Лишень мені вщастило. Трішки. Але в моєму серці ти досі. Як згадаю ті твоєнькі милі ямочки на личку, кучерики на скронях, твій заразливий сміх… Янусю, я хочу подарувати тобі Заліщики…». Ой леле!.. А це ж як?..

«О, ті ямочки, знав би він, – це нині зморшки! І кучериків давно немає. Та й сміх кудись подівся», – думала сумно.

Дивний трем усередині… Відчула важку багаторічну грудку льоду, яка аж заболіла, танучи в серці. На мить заплющила очі й уявила-пригадала ті вихиляси у фоє рідного сільського клубу. В моду саме увійшли «буґи-вуґи», тож жодних обмежень у рухах чи скованости ні в кого не було. А який вигляд це мало збоку – ніхто не переймався. Вона теж. Але, виходить, не Олесик… Невже це він?

«Або вальси... Ти танцювала, мов лебідка. І твоє тіло так вихилялось, аж паморочилось у моїй голові. Краля! Мадонна! Ти танцювала найкраще, а деякі дівчата дивилися на тебе якось дивно, я це помічав. Ні, не осуджували. Думаю, заздрили! Бо ти танцювала, наче прима! Примою була ти й на нашому випускному вечорі. Ти була схожа на Боббі! Пам’ятаєш той фільм? Індійський. Зачіска – як у принцеси. Хто тобі зробив її? Це було незрівнянно! Ой Яночко! Що ти робила зі мною!.. А весілля! На них теж лише до тебе були прикуті мої очі. Ти ж вільно танцювала, відводила душу. А мене манили ці твої дівочі зваби. Хлопці й навіть чоловіки хтиво дивились на тебе. Так, Янусю. А ти не знала? Вони боялися дружин, а в кожного одна думка… Тому вдавали із себе чемних і вірних, але кожен хотів зірватись та кружляти у вирі з тобою. І, певно, до ще більшого чогось... Я теж… готовий був, але… боявся, дівчинко моя. А ти в танці на мене й не дивилась. Мені здавалося, шукала иншого очима. А він заблукав десь. І тепер… Я знаю, що ти в житті теж заблукала, найкраща примо. Відтанцювалась (хоч і рано ще тобі). А серце то моє забрала!..».

У душі тьох-тьохкає... Перед очима постали їхні вечори у клубі. Справді, Яна в танцях не чула себе. І не відчувала землі під собою. Танці – це її стихія. У них Яна відводила душу повністю, відпочивала думкою, тілом, душею. А як хтось збоку сприймав це – їй не те що байдуже було, Яна взагалі не думала про це. Що хтось задивлявся на неї, у танці чи поза ним, того й не помічала, це правда. От якби хтось розжував, розплющив очі, ачей, втямила б. Згадує себе тодішню. Справді, мала рацію мама: вітер у голові, нічого серйозного щодо хлопців. Тому батьки були спокійні за Яну, хоч куди б вона йшла і хоч як би пізно повернулась… Ой Олесику, де ж ти був раніше?!.

Згадалося, як гойдав її на орелях... І вже мимохіть линула у край рожевої юности, у безтурботні дні, які давно канули в Лету, перейшли в нереальність і майже не перетинались із сучасним. Люблять Лету літа! І Лета любить їх... А сьогодні ті дні таки перетнулись. І, схоже, зачепили за живе. У ямці щемно заворушилося-затріпало. А біля серця затепліло, аж замлоїло. Сиділа сумна й повеселіла водночас, і задумана. І… якийсь незрозумілий стан... Він то вилив душу, а тобі ж як?..

Стало затісно в кімнаті й у просторі споминів. Захотілося злетіти у далеч юних років і побачити себе збоку. Побачити його, але не тими очима, просто дружніми, а теперішніми, які відплющилися з прочитанням цього листа. Але… гасила серце! Бо навіщо?.. А лист чекав уваги й вабив. Довгий лист. Наче їхня розлука.

«Як я дорікаю собі за те, що мовчав! Але ті мої почуття не згасли, Янусю. Своїм вогнем я готовий запалити і твоє серденько. Тільки… я не знаю, чи готова ти до вогнища. Пригадуєш наш вогонь Купайла сорок років тому? Наші перестриби через нього… Той огень додав і в моє серце вогню… Як мені було щемно на серці, коли йшов із тобою попід ручку з клубу!.. Про себе, Янусю, нічого не пишу. Живу. Доводиться просто жити. А ще так само хочеться ласки, цілунків і теплого плеча під боком. Але не з ким-небудь... Вибач, якщо цим листом я порушив твій спокій. Проте, кажуть, краще зробити, навіть якщо й каятися, ніж не зробити і кусати лікті. Я маю все, Яно. Але душі не треба їжі, одягу й хоромів – їй потрібна взаємність і тепло…».

У животі затріпотіли крильцями метелики. Стало тепло, хоч і схолов чай. Перечитувала лист із минулого і… плакала.

Олесик! Друг. Так раніше думала, а воно он як виходить! Отже, справжньої, невинної дружби між чоловіком та жінкою, схоже, таки не буває? А ти… хіба не уявляла себе в його обіймах?.. Ні?

Кохав. Він любив її. І вона любила. Як друга... Проте її любов чомусь не перейшла в кохання…

Досі Янине життя нагадувало тихе, рахманне плесо, в якому порухи вітру инколи лише нагадували колишні хвильки любови, щасливого подружнього життя. Тепер, із цим листом, те плесо… Ой, те плесо! – заворушилося, заяскріло на сонці, заграли бляском хвильки почуттів, давніх, звіданих і… Ні, не звіданих, але таких… приємних! Таки приємних!

Підійшла до свічада, глянула на себе, мов на чужу. Глянула… його очима. Чи не забагато зморщок? Та кілометри! То чи вподобав би тепер? Тим паче, що він ніколи не бачив навіть однієї її зморщечки й сивини. Але сивина – не страшно... Яна зробить зачіску. Вона змінює людину. Яна зараз же підфарбується – і ті її мімічні зморщечки будуть не такі помітні… Жінка ледь усміхнулась і вмить стала вродливішою. Навіть собі сподобалась. Трішки.

Ось що таке друге дихання! З’явилося бажання жити. Завтра неодмінно треба буде підфарбувати очі й вуста, зодягнути щось нове й усміхнутися. Як же мало, справді, потрібно для… – для чого? – для щастя? Яна боїться византи, що це воно, звичайне жіноче щастя, бо ти комусь подобаєшся. Не зурочити б!..

А втім, де воно, те щастя? Ачей, тільки в тому, що знаєш: ти комусь потрібна, хтось про тебе думає. Хоча вже давно звиклася з думкою, що їй ніхто не потрібен, бо якщо нема на молоці, то не буде й на сироватці… І чому хлопці такі несміливі?! «Чи готова ти до вогнища?» – питає? А як знати, Олесю?..

Сховався за лісами, у Заліщиках! І жодного разу не з’явився, не дав про себе знати! Ото вже!..

Що в її венах – не вода, переконалася, коли ними пробігла тепла хвиля. Тепер усі Янині думки вишивались на канві того листа. Листа морозного дня, та вже такого теплого. Сонячного – не лише надворі, а й у давно похмурій душі. Серце гріли теплі слова. Слова з юности, сказані аж сьогодні, майже через… сорок років!

Мав рацію хтось, зауваживши, що «листи – це більше, ніж спогади: на них запеклася кров подій, це – саме минуле, яким воно було». Було… Але чому ж він ані слівця про себе? Ким працює? Чи має родину? І чому аж теперка написав? Хоча написав хитро – без адреси. Отже, може, не хотів, щоб відповіла на лист? Кортить стільки спитати! Мабуть, має родину, тому її лист може нашкодити. Але можна ж писати й без конкретної адреси: Заліщики, схоже, не велике місто, і, мабуть, Олеся там знають, тож знайдуть адресата.

«Ні, не шкодитиму», – вирішила твердо. А раптом здогадки підтвердяться? Тож хай не затьмариться світло, не зникне тепло, ну а там що буде, те й буде. Він же знає, де вона. Схоче – знайде. А він – за лісом.

Олесь… І що означає оте «хочу подарувати тобі Заліщики»?..

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.