ЛИСТ ДО СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА

– Ото придумали! Шматок папірця дарувати! Та ж наше, українське свято закоханих – це Івана-Купала. Коли вінки плетуть з живих квітів, коли папороть цвіте, коли ніч найкоротша і найсолодший час для любощів. Я тоді й майбутнього свого чоловіка зустріла.

Спохватилась, що бовкнула зай­ве для десятирічної дитини, та мала й не чула того: щось мріяла про своє. А Гелена пригадала свою молодість, коли саме на Купала їй освідчився місцевий красень Данило. Отак підійшов і по-польський сказав: «Я тя кохам», чим навіки завоював серце неприступної Гелени. Тому й не поїхала із сестрою і батьком за Віслу. Заявила, що залишається тут, чим довела до сказу батьків. Тато плюнув і подався «якнайдалі від совітів», а мама не змогла залишити дочку, так і розділилась родина на довгі роки.

– Багелю, а яким був дід Данило в молодості?

– Дитинко, ти ростеш і повинна знати, що чоловіки бувають до роботи, до балачки, до горілки, до науки і до любові. Мій Данило був до всього, крім науки. Навіть читати як слід не вмів. Тому таких, як він, призначили служити владі – неграмотних, але послушних. Пішов у міліцію. Недобра то була робота, але йому пообіцяли дати хату в шкільній прибудові, то й згодився. А ще періодично видавали агітаційні газети. Пронумеровані й підписані. Якось ішов він з тією газетою додому, та й приперло його в туалет. Сів у кущах, зробив справу, відірвав шмат газети і пішов собі додому. А назавтра прийшли його вчорашні товаріщі, накинули кайданки і повели в район. За зневагу до батька Сталіна дали п’ять років тюрми. Бо ж він портретом того сраліна витер гузицю. Ще й, як на біду, тим боком, де було написано прізвище Гандзик Данило. Більше я його не бачила. Твоїй бабі Мірці було зо два місяці від роду, як стала сиротою. Не побув у тюрмі й пів року мій Данило, як стався нещасний випадок. Не було від кого мені чути, що хтось мене любить. Від 25 років жодного разу не чула доброго слова від чоловіків. А отой перший раз, на Купала, й досі перед очима.

Каська дивилася пильно в очі старенької, де бриніла непрохана сльоза. Щоб змінити тему, запитала про інше.

– А хіба баба Мірка, твоя дочка, не любила тебе, як була малою?

– Любила і вона мене, і я її. Та не бачились ми з нею: ніч гнала в колгосп, ніч і приганяла. Доб­ре, що моя мама допомагала, бо свекри, замість допомоги, чомусь мене звинуватили в смерті сина. А за кордон, до Польщі, вже нас не відпускали. Ми опинились у найбільшій світовій тюрмі…

– А баба Мірка теж знайшла діда на Івана-Купала?

– Ой ні, дитино. В ті часи Купала не можна було святкувати. Замінили його на 8 Березня. Мірка вдалася в тата – тобто не до науки, то пішла до колгоспу корів доїти. І щороку на 8 Марта жінкам робили свято – відріз штапелю і дешеву хустку. Це тим, хто гнив у гноях чи пікся на полі під сонцем. Зате колгоспній верхівці подарунки неабиякі. Мірка раз одержала таку подачку і заріклась 8 Березня виходити на роботу, мінялася змінами, аби не бути на тих зборах. Одного року до нас прийшов сам завідувач ферми, з пакунком, загорненим у газету «Труд».

– Ось… Подарунок Миросі на 8 Марта. Всім давали, а кого не було – розношу тепер я. Жінки ж повинні бути нині привітані. Це велике жіноче свято, за яке боровся пролєтаріат, – підлещу­вався, в надії на 100 грамів горілки.

На це зайшла Мірка, спопелила очима дароносця.

– Ти вчора обзивав мене найбруднішими словами, немов я не жінка, а якась худобина, п’яним чіпляєшся до мене, як до дешевої шльондри, при жінках сякаєшся, пердиш, матюкаєшся, а нині згадав, що я жінка?? А вчора, а позавчора? А минулого тижня, коли ми руками переносили тонну гною, бо ти просто не хотів відремонтувати транспортер – ти не бачив, що ми жінки??

– Та як ти смієш?! Колгосп тобі дорогу річ, а ти он як. Завтра на колгоспних зборах вирішимо, що з тобою робити.

– Я нині написала заяву на звільнення, то мені до дупи, що буде завтра.

– І куди ж ти підеш, нещасне? Без паспорта хто тебе візьме? – синів завферми.

– А я їду на Донбас, магнітку будувати, тож не маєш права не дати паспорт, – різко відповіла твоя бабуся. А за тиждень вона вже була на тому Донбасі. За п’ять років повернулась змучена, немов їй було не 25, а цілих 45 літ. В одній руці маленький чемодан, а в іншій – твоя мама. Чоловіка не взяла із собою, адже втікала від нього мало не пішки.

На щастя, тоді в нас збудували цегельний завод, то Мірка в колгосп не повернулася. Мала державну роботу, сяку-таку щомісячну зарплату і купу болячок від сирої глини. І на 8 Марта премію п’ять карбованців.

Твоя мама Софія наймудріша за нас усіх, бо вчилась аж у технікумі. На тому ж цегельному заводику обійняла посаду головного бухгалтера. До неї на перевірку їздив інспектор з району, так і познайомились. Коли ми втратили надію, що наша Зося колись створить сім’ю, в 30 років вона таки вийшла заміж. Бодай хоч так. Лиш біда, що не було дітей, аж за сім років народили тебе, Касько. Та почались дурні часи – завод збанкрутів, твої батьки без копійки, то й подався твій татко на чехи. І тоді почалось – на отой новомодний День Валентина висилав твоїй мамі м’які іграшки із сердечком, а на 8 Марта – гілку мімози.

Твоя мама плакала, що їй дурнички, а коханці – гроші.

– Багелю, а що таке коханці?

Стара спохватилась, що знову бовкнула зайвого.

– Як тобі сказати? Такі люди, що крадуть чуже.

– Тобто злодії?

– Ага, злодії. Шляк би їх трафив. Отакі маємо свята закоханих, свята жінок і свята для жінок, Катаржіно… Ходімо, прийшла твоя мама, ідемо обідати.

Катруся довго думала над істо­рією свого роду, а ввечері відклала свої валентинки, які витинала із червоного паперу у формі сердечок, і взяла чистий аркуш паперу. Акуратними буквами вивела: «Святий Валентине, прошу тебе про одне – нехай нас люблять ті, кого любимо ми»… А внизу намалювала п’ять сердечок, на кожному з яких написала імена найрідніших людей – прабабусі, бабусі, мами, тата і своє.

– Хм, лист до Миколая ставлять на підвіконні. А цей? Ну якщо Валентин теж святий, то він знайде листа на вікні.

Склала вчетверо, ріжок притиснула підставкою з вазона і спокійно шусьнула під ковдру.

Розбудив її гамір у хаті, спросоння розплющила очі й побачила татка, який ніжно обіймав маму. Кат­руся білочкою стрибнула до рідних, краєм ока зиркаючи на підвіконня, на якому не побачила листа.

Дівчинку осяяла щаслива ус­мішка: «Дякую тобі, Валентине. Ти мого листа таки прочитав!»