ЛIСОВИЧОК

Пальці стисли руків’я пістолета. Дуло вперлось у скроню побратима.

– Не зволікай, Петре! – голос Юрка прозвучав напрочуд твердо та рішуче.

Петро замружився і… зусиллям усієї своєї волі натиснув на гачок. Рвучко підвівся на коліна та, не даючи сумнівам прокрастись у думки, приклав пістолет до підборіддя. Гахнуло.

Силует парубка сіпнувся. Погойдався, наче зламана молода стеблина, і поволі опустився на криваве місиво снігу.

Лісовичок гучно вигукнув. Луна рознесла окрик сполоханого птаха. Гасло зупинило виступ повстанців. Завмерли в темряві узлісся. Рятувати вже було нікого. Допомога спізнилась.

Спостерігали, як комісар вислуховує нечутні їм благання пораненого колаборанта. Щось кидає у відповідь та прямує до полеглих змагарів. Обшукує. Злостиво копає трупи. Закурює папіросу та повільно повертається своїми слідами на хутір, полишаючи поплічника стікати кров’ю посеред поля.

Лісовичок відірвав погляд від темної постаті офіцера. Похилив голову набік та розважив, що провал зв’язкових спровокує не одну облаву. У будь-якому разі доведеться покидати бункер у Ксьондзовому лісі. Але доки лежить сніг, це не на часі. За слідами вистежать. Сидітимуть під землею, аж доки зазеленіє трава. Повернув свою увагу комісарові.

Червоноармієць вийшов на дорогу, яка вела вздовж невеликої діброви. Зайшов у тінь дерев і зник у лагідних обіймах повстанців. Окрик сполоханого птаха сповістив Лісовичка про те, що невдовзі він особисто познайомиться з полоненим офіцером радянської армії в затишному сховку сподвижників визвольної боротьби.

***

Колеса воза скрипнули, і Павло подумав, що їм іще недовго залишилось служити. Зітхнув. Потягнувся по милиці. Як міг, вправно скинув єдину ногу та за­шкутильгав до двору. Молоденька соковита трава пестливо зашаруділа під кроками.

Роман махнув братові на прощання, прикрикнув на коней, і ті поволі рушили далі.

– Тату, тату, – задзвеніла Славця, й Павло, усміхаючись, прискорився.

Збентежені нотки сприйняв за вияв радості. Переклав милицю у правицю та пригорнув до себе сполохану дитину.

– Тату! Тату!

Мала вивільнилась та спурхнула до хвіртки. Прочинила. Павло поволі пройшов малий двір і спинився, оглядаючи поріділий сад. Податок на плодові дерева змушував селян вирубувати набутки своєї старанної багаторічної праці.

Поміж дерев по двоє-троє гуртувались повстанці. На невеликих багаттях мостилось різноманітне металеве начиння: горнята, банячки, миски, тощо – усе, яке було в Павловій госпóді, і те, яке принесли із собою. Хлопці варили шматки м’яса. Майже в кожній групі проглядались гладенькі обличчя підлітків, які ще не зазнали дотику бритви.

Славця вчепилася в ногу батька та, ковтаючи плач, зашепотіла:

– То Йосько. То вони Йоська забили.

Павло озирнувся на стайню, де ще зранку топтався добротний бичок. Мовчки повернув погляд на дивний бенкет. Очі натрапили на худого, наче висіченого із сухостою парубка. Тверді, гострі риси ватажка заворушились, і Павлові здалось, що обличчя змагаря от-от розсиплеться на щепи. Лісовичок промовив:

– Приймай, господарю, гостей. Не відмов. Не проганяй.

Павло поглянув у діл на доньку, пест­ливо погладив її маківку та сумирно відповів:

– А я хіба маю як? Хто ми послухає? Стрельнете.

– Не кажи так, Зазулю. Коли ми люд стріляли?!

«А я видів коли?» – подумав Павло, але вголос промовив:

– Гості через хвіртку заходять, а не через паркан лізуть, – кивнув головою на город та додав: – Москалі прийдуть. Завидять. А як не завидять, то сусіди підкажуть, що лісовики в Зазулів бенкетували, і зашлють нас до Сибіру… Дитину пошкодували б. Взяли б бичка та й ішли б геть. До лісу.

– Не зашлють. Сусіди схочуть жити – не підкажуть. Життя миліше за зраду…

Лісовичок замовк. Збагнув, що висловив погрозу, від якої щойно відрікався. Недолугу павзу обірвав окрик:

– Облава!

Загін зірвався на ноги та, полишаючи усе в безладі, понісся через загорожу в керунку лісу. Парубки налітали на кущі та дерева. Один на одного. Спотикались, падали. Губили зброю, перекидали начиння. Лісовичок не ворушився. Гострим, злим поглядом спостерігав панічну втечу. Лише після крайнього повстання побіг слідом.

Павло пострибав до вогнищ. Захо­дився розкидати милицями багаття та згортати в купи посуд. За спиною зайойкала дружина. З тихими наріканнями почала скидати у принесене простирадло все нараз. Автомати, миски, горнята, шматки м’яса…

Славця вскочила в кухню. На бамбетлі тулились дві забуті гранати. Вхопила. Вискочила на ґанок. Батьки вже тягли зав’язане простирадло до калабані, аби втопити.

– Шкура! – вигукнула Кася, згадавши про рештки безталанного бичка.

Павло розпачливо скинув очі. Подружжя жбурнуло ношу у воду та кинулось до місця розправи над худобою.

Мала не наважилась турбувати батьків. Шмигнула через двір до городу. На дорозі роззирнулась. Від заходу, за Томковою хатою, чорніли шереги енкавеесівців. На південь, попри хати Чапляків та Мирослави, безладно мчали нечисленні повстанці та пірнали в сховок лісу.

Корячись незрозумілому прагненню, дівча вчепилось поглядом у Лісовичка та рвонуло за ним. Ватажок не надто поспішав. Сповільнювався. Переходив на пішо. Пильно вдивлявся. Відзначав, які двори нещадно обшукують, а які оминають. Пригадав зимові допити офіцера та скерувався до Мирослави.

Ніким не помічений, вийшов до хати під лісом. У закутку між стодолою та шопою господиня притишено торохкотіла, вказуючи каральному загону напрямок до Зазулиного саду. Скоромовка малозрозумілої мови не надто добре вкладалась в гарячі уми червоноармійців. Зате Лісовичку вистачило кілька ледь чутних фраз.

Енкавеесівці рушили. Повстанець провів їх поглядом. За кутик ока зачепилась тремтлива тінь. Лісовичок витримав довгу павзу та поманив Славцю до себе. Дитя слухняно наблизилось, віддало гранати і лише зараз, усвідомивши всю повноту небезпеки, провалилось у панічний страх.

Короткий м’який жест парубка обірвав нашестя. Лісовичок з усією доступною йому ніжністю погладив Славцю по маківці й уже без тіні лагідності наказав:

– Сиди в ямі, доки москалі не підуть. Ніч сиди. День сиди. Доки не підуть з хутора. Змерзни тут. Помри, але сиди. Не вилазь.

Славця кивнула. Обійняла колінка, згортаючись у клубочок. Лісовичок поповз до хати. Потилицею відчув, як дівчинка повзе позаду, проте перешко­джати не став. Перебрався попід парканом. Підважив віконну раму та пірнув у кухню. Славця застигла при стіні назовні.

Лісовичок діяв несвідомо. Інтуїтивно розуміючи, що має чинити саме так. Найбезпечніший сховок у хаті сексотки.

Відчинив дверцята п’єца й вужем втиснув своє висушене митарствами тіло в кухню під бляти. Ноги пропхав у димар.

Шум вовтузні рознісся крізь прочинене вікно. Збентежив сад та привернув увагу загону НКВС, який усе ще барився, так і не зрозумівши, де та хата, яку потрібно обшукати, і до чого тут «кукушкі», тобто зозулі.

Повернення загону ознаменували тупіт чобіт та хльосткий звук ляпаса. Двері гупнули, і Мирослава влетіла в кухню. Відбилась від стіни та знову наскочила на черговий удар.

– Ґдє прячіш?

Жінка визирнула крізь пальці скривавлених долонь. Розгублений страх блукав у широко розплющених очах. Нікого не ховала. Налякане мовчання переконало катів у зворотному.

– Молчіш! На оба фронта работаєш!? Ґдє бандіт?

Новий розмашистий ляпас повалив на бамбетель. Скотилась на підлогу та спробувала забитись під стіл. Три удари чоботом допомогли завершити намір. Хрипло заридала.

Хатина загойдалась у гуркоті розгрому. Затріскотів біснуватий азарт обшуку: трощили скупі меблі, зривали підлогу, розпорювали перини, розбивали шибки.

Попіл остаточно заліпив дихальні шляхи Лісовичку, і уже не в силах стримуватись він захлиснувся надривним кашлем, схожим на собачу брехню.

– Разабрать!

З печі злетіли бляти. Приклади та чобоття звалили непевні глиняні стінки – і в тісне коло енкавеесівців вивалилась запилена постать Лісовичка.

Кати зареготали та завели шалений танок втоптування у смерть. Каскад копняків обірвав рішучий жест жертви. Вгору вирвалась рука із затисненою в долоні гранатою. Заклякла тиша. Нападники втислись у стіни. Не ворушились. Лісовичок поволі піднявся, не опускаючи руки. Отрусився всім тілом, наче звір, і… байдуже розчепірив пальці.

Граната гепнулась під ноги… Зірвала скажений, різкий та короткий крик відчаю. Ніхто не кинувся тікати. Лише закрили ліктями та колінами обличчя. Застигли в очікуванні смерті. Лісовичок спокійно вистрибнув у прочинене вікно. Зірвав кільце з другої гранати та жбурнув її всередину. Охопив Славцю та, ховаючи під собою, заліг під стіну хати.

Рвонуло. Вибух перетворився на протяжний колективний стогін. Славця вирвалась з обіймів Лісовичка. Гепнула його кулачками і помчала, гнана ще невіданим досі страхом. Повстанець спокійно, але хутко зник серед гілля узлісся.

Павло та Кася у смиренні чекали розправи. Бентежились за відсутню Славцю, але потай сподівались, що, може, її мине сибірська доля.

Дівча ввірвалось у хату. Промайнуло сіни і забилось нестримним плачем на маминих грудях.

– Нащо ж ти ся вернула!? – промурмотів Павло у змішаних почуттях. – То ж
прийдуть кати, не пошкодують тебе. Пташко моя. Йой, пташко моя. Заберуть з нами до Сибіру.

Але кати не прийшли. Вибухи на узліссі відвернули увагу. Усі загони кинули на прочісування лісу.

Нічна відстрочка врятувала. На світанку ані в саду, ані в хаті не залишилось жодного сліду вчорашнього бенкету. Сусіди мовчали і молились, аби наступного разу самим не приймати такі гостини.

***

– Отак то ви нас бороните?! – Павло стояв, опершись плечем на одвірок, розглядаючи милицю, якою постукував по ґанку.

Лісовичок не відповів. Озирнувся на повстанців, що ніяково юрбились позаду в садку.

Повернув погляд господареві. Тихо промовив:

– Де зброя?

– Десь-но лишили, – у голосі Павла не було нахабства, був лише докір, спонуканий розпачем. Помовчав та додав: – В калабані.

Не повертаючи голови, Лісовичок кивнув на ставок, і змагарі посунулись видобувати з води полишену зброю.

– Їжу одбираєте, худобу б’єте… – голос каліки тремтів від обрàзи, – попід ніж москалям кладете… а самі – до лісу. Ховатись, а люд на поталу!?

Лісовичок без жалю та виправдань, наче сам до себе, промовив:

– Пересиділи у бункерах, доки енкавеесівці чекали нас на виходах з району.

Павло байдуже відмахнувся та застукав милицями в сінях, повертаючись до хати. Ватажок скинув руку. Гукнув:

– Грицько.

Повстанець відлучився від решти. Зайшов слідом за господарем. Мовчки забрав забуту в час утечі літературу та гранати. Зирнув на куксу чоловіка.

– Маєш папери?

Павло здивовано кліпнув та махнув на стосики агіток.

– Документи, – пояснив Грицько і, не чекаючи відповіді, обшукав образи на стінах.

У рамці Діви Марії, з тильного боку, стирчали довідки, що їх видали радянські органи управління. Здебільшого розписки та пояснення, які так чи так узаконювали грабіжницькі дії влади.

Грицько відшукав посвідку інваліда. На засмальцьованому папірці доволі ясно читались літери. Опису травми не було, лише зазначено факт неповної працездатності. Юнак смикнув кутиком губ. Склав папірець та заховав у нагрудну кишеньку. Згріб майно, яке забули повстанці, та, не попрощавшись, вийшов.

Павло поволі приклав милиці до столу. Неслухняні пальці незграбно зібрали документи. З очей зірвались сльозинки обрàзи та безсилого гніву. Душило відчуття несправедливості. Беззахисності. Якось вмостив документи на місце. Завісив ікону на стіну, але вона зіскочила із цвяшка та задріботіла на столі. Чоловік мимоволі озирнувся.

Славця обіймала одвірок. У проймі стирчала лиш її голівка та пальчики правиці. Довго дивились у вічі, поглинуті власними думками. Врешті Павло збагнув, що розглядає порожнечу дверної пройми. Повернувся, вже впевненим рухом завісив ікону Марії на стіну та перехрестився.

Повстанці покинули двір. Лісовичок іще барився, оглядаючи понівечений садок та зубожілу хату. Байдужим поглядом провів стрімкий рух Славці. Дозволив їй схопити себе і тільки потім м’яким, але рішучим жестом відсторонив.

Присів. Подивився у вічі й, не перебиваючи, вислухав довгий, заплутаний щебет дитини. Нарешті Славця захлиснулась власним обуренням та, важко дихаючи, замовкла. Лісовичок пестливо почухав маківку дитини. Ствердно кивнув, чим запевнив, що взяв скаргу до уваги. Спитав:

– Де маєте родину? Але таку, аби щира була.

– Цьотка Нанька на Рибчах…

Лісовичок жестом обірвав подальші пояснення. Встав і без слова рушив геть.

Хутко нагнав побратимів; лише в лісі порівнявся з Грицьком. Зирнув на нього та широко, до скреготу задубілої шкіри, усміхнувся. Грицько похолов. Спіткнувся і нерішуче зупинився. Лісовичок кволим кроком став навпроти.

М’яко, хутко та непомітно скинув руку і, мов чарівник, видобув з нагрудної кишеньки Грицька посвідку інваліда. Грицько заціпенів. Таким хижим жестом Лісовичок обривав людські життя. Жертва не сприймала лагідний рух за загрозу, і рідко хто встигав подивуватись своїй участі перед смертю.

Мовчали. Грицько не витримав напруження й гаркнув:

– Пощо той папір каліці?! Так видно, що ноги йому вняло.

Лісовичок ствердно кивнув, виказуючи цілковиту згоду. Проте заради цікавості спитав:

– А тобі нащо ця папірка?

– Для конспірації, – якось ображено, але вже спокійно пояснив Грицько, – як до москалів іти, то…

Лісовичок здивовано скинув брови. Уточнив:

– А коли ти намірився до москалів іди?

Грицько переступив з ноги на ногу. Двічі глитнув та, стримано жестикулюючи перед собою, затараторив:

– Так то для загальної справи. Коли надумаємо… Може, який план буде. Щоби хто з нас скористати тою посвідкою зміг… Та…

– То чого ти не кажеш? Ідеш і мовчиш про свій цінний здобуток.

З горла Грицька видобувся чужий, незнайомий голос:

– То би прийшли, та й доповів.

Очі Лісовичка зненацька округлились, прошепотів:

– Куди прийшли? До москалів? – І вже майже беззвучно додав: – Роздягайся.

Вирок оглушив. Безвольно, наче в мареві сну, Грицько скинув одяг. Акуратно, на кантик, склав кожну річ. Поклав стосиком на траву. Поруч примостив взуття. Випростувався.

Безнадійно сподівався, що все минеться і загін далі піде шляхом боротьби за незалежність Батьківщини. Загін піде… але вже без Грицька. Його пронизане багнет-ножем тіло залишиться в Ксьондзовому лісі на поталу здичілим псам.

Пізніми сутінками Лісовичок поманив хлопчину. Відійшли поодаль. Ватажок вклав посвідку інваліда в долоню хлопчика, і папірка одразу зникла в складках одягу. Командир промовив:

– Вийдеш з лісу до дібри. Підеш манівцями на Подусільну. Там засвітишся, аби тебе люди побачили та запам’ятали. Відти, не ховаючись, підеш на хутір Рибчи. Дорогою кажи всім, що бачив, як повстанці пішли до Перемишлян. На Рибчах знайдеш хату Наньки Зазулихи. Напросишся ночувати. Як повечеряєш та господарі підуть до сну, втечеш. Посвідку вкладеш до якогось óбразу. Подивишся, до котрого молитимуться на ніч. Повтори!

Хлопча позволікало і без поспіху, з розумінням відповіло:

– Нишком зàйду в Подусільну. З неї пóйду на Рибчи, так, аби найбільше люду мене вздріло. Буду голосив, що бачив бандитів на Перемишлянах. У Зазулихи Наньки попрошу вечері та заночувати. Вночі втечу. Посвідку лишу в образі, аби на ранішній молитві вздріли її.

– Зустріч на волинському зв’язку. Знаєш де?

– Знаю.

Лісовичок поправив шапку на підлітку й жестом відпустив.

Сутінки розчинили примарні постаті. Над місцем розмови розгублено захиталось гілля.

Начиння – посуд

Зупа – суп

Калабаня – озерце в садку

Бляти – металеві плити кухонної печі, поверхня для приготування їжі