КВАРТИРА №13

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Анна ВОЙЧЕНКО

17 червня 21:34

374

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Вечір огортав осіннє місто теплом і сподіваннями. Ангеліка йшла поволі, ніби намагалася закарбувати цю осінь у пам’яті саме такою – затишною, мрійливою, поцяцькованою золотим мереживом. Вона навмисне куйовдила носками черевиків опале кленове листя, що ласкаво шурхотіло під ногами.

Минав рік нового життя. Дівчина переїхала до міста з невеличкого райцентру, влаштувалася на роботу в інклюзивно-ресурсний центр дефектологом. За цей час вона встигла пристосуватися до гамірливого, бурхливого міста – стала частинкою цього великого, невтомного мурашника. Декілька тижнів тому Ангеліка перебралася до нової квартири, ближче до центру міста й майже поряд із роботою. Подруга відмовляла оселятися у квартирі під номером 13, та вона тільки сміялася, не вірила в забобони.

Наспівуючи собі нескладну пісеньку, Ліка зайшла до ванної кімнати й закам’яніла від жаху. Зі стелі збігали веселі струмочки і наповнювали ванну водою. Дівчина зібралася навідатися до господарів поверхом вище та з’ясувати причину появи в її помешканні веселих капітошок, хоча насправді було не до сміху. Відчинила двері й ледь не стукнулася лобом із молодим чоловіком, що тицяв пальцем у дзвінок. Років близько тридцяти. Смуглявий, худорлявий, глибокі карі очі обрамлені густими віями.

– Добривечір, – його густий оксамитовий голос наповнив увесь простір, а чарівна усмішка змусила забути на мить, куди так поспішала. – Я прошу вибачити мені, тобто моєму котові, який страшенно полюбляє спати в умивальнику. Сьогодні він, напевно, зачепив кран, коли вкладався, та коли я прийшов додому, ситуація вже була критична.

– Ваш кіт? – дівчина закоцюбла на порозі й ніяк не могла уявити кота, який сам відкриває крани.

– Не хвилюйтеся, я все відшкодую. Мене звати Максим, – простягнув руку хлопець через поріг.

– Ангеліка.

– Мушу сказати, дуже радий знайомству, попри такі несприятливі обставини.

«От тобі й квартира №13. Може, справді, треба було вибрати іншу», – дівчина відбивалася від думок. Адже забобони діють лише на тих, хто щиро в них вірить, а це вже точно не про неї! Ангеліка зранку вигулювала свого йорка. Її подруга переїхала до Канади, а от собаку взяти із собою поки не могла – прилаштувала тимчасово в надійні руки. Спайк був дуже лагідним та енергійним, особливих клопотів не завдавав. Сьогодні субота, можна не поспішаючи прогулятися парком. Дівчина насолоджувалася осіннім ранком під ледь чутний джаз, що долинав із місцевої кав’ярні.

– Ну що, Спайку, ходімо додому. Маю ще хатні справи, – Ангеліка завжди розмовляла з домашнім улюбленцем, а він блимав на неї розумними очицями і гавкав у відповідь, мабуть, усе розумів, тільки сказати не міг.

Поки дівчина відмикала замок, завше спокійний пес почав гавкати та рвонув сходами нагору. Наздогнала його поверхом вище. Куций хвіст йорка зник за прочиненими дверима чужої квартири, на порозі якої стояв учорашній знайомий.

– Привіт. Сьогодні вже я мушу у вас просити вибачення за цього неслухняного песика. Зазвичай він дуже гарно поводився.

– Очевидно, він полюбляє котів. Мусите зайти на каву, – запрошуючи, гостинно простягнув руку господар.

Ангеліка навіть не уявляла, що Спайк утне таке після прогулянки, інакше б не відпустила повідець. Собака з котом бавилися, ніби були давні знайомі чи зростали в одній родині. Йорк гавкав, кружляв по колу за котом, весело мотляючи хвостиком.

Маленька кухня була чиста й охайна. Сірі фіранки гарно пасували до меблів кольору металік. Господар розлив запашну каву з пузатої блискучої джезви в маленькі білі горнятка з чорними метеликами. Було дивним те, що такий дорослий чоловік має чашки з метеликами.

– Це подарунок сестри, – ніби прочитав думки гості. – Сказала, що треба розбавити занадто сірий тон моєї кухні.

– Мені подобається сірий колір, заспокоює, – відповіла на те дівчина. – Дякую за каву, нам уже час додому.

Ангеліка зачинила двері й присіла на пуф у коридорі. Її спокійне життя завирувало подіями останніх днів. Юнакові карі очі ніби про щось мовчали і відкривали цілий всесвіт.

«Синоптик» обіцяв сонячну, безхмарну погоду. Але ввечері вона різко змінилася. Небо затягнуло хмарами, почався дрібний дощик, який щохвилини сильнішав. Якби не прохолодний осінній вечір, Ангеліка б навіть зраділа й неодмінно скинула би взуття, щоб пройтися босоніж, хлюпаючи по калюжах. Та сьогодні хотілося натягнути комір куртки до самих вух і якомога швидше опинитися вдома.

– Парасольку замовляли? – почувся знайомий голос збоку.

– Буду дуже вдячна.

Ангеліка вже перестала дивуватися подіям, що відбувалися з нею останнім часом. Якийсь дивний збіг чи магія квартири №13, а можливо, сама доля втручалася, виписуючи їй непередбачувані пригоди.

– Мені терміново треба було йти до найближчого супермаркету: в Тома закінчився корм. Добре, що прихопив із собою парасолю.

Максим ішов поряд, розповідав, який цікавий випадок стався у нього на роботі. Відтак Ліка дізналася, що її сусід зверху – лікар. Працює у приватній клініці, фахівець з УЗД.

– Рекомендую випити на ніч горнятко гарячого глінтвейну та закутатися в теплу ковдру. Можна ще призначити кототерапію, звісно, якщо мій Том погодиться.

– Було б добре, але, мабуть, обмежуся теплою ванною та пледом, – засміялася дівчина.

– Не питання. За хвилин сорок я забезпечу інші складові післядощової терапії. Отже, йду готувати глінтвейн і попереджу кота.

За вікном уже стемніло. Кухнею Максима блукали пахощі цинамону та апельсина, вносячи в цей вечір неймовірний затишок і спокій. Том таки згодився на кототерапію і тихенько муркотів на колінах Ангеліки. У молодих людей виявилося стільки спільних інтересів. Вони говорили ні про що й про все на світі, ніби давні близькі знайомі.

Засинаючи, Ліка подумала, що все-таки цифра 13 не така вже й погана, як подейкують забобонні люди.

У п’ятницю після роботи Ангеліка з Максимом домовилися зустрітися. Прогулятися вуличками старого міста, яке наскрізь просякло осінньою рапсодією.

– Трохи запізнююся, але вже за хвилин десять маю бути на місці, – перепрошував Макс телефоном.

Очікуючи, дівчина сиділа на лавці біля кафе й насолоджувалася напрочуд теплим вечором. Раптом біля неї зупинилися дві жіночки ромської національності. Одна з них, молодша, сіла біля Ангеліки і взяла її за руку.

– Ой, біда на тебе чекає, розкажу все, що знаю.

– Яка біда??? – розгубилася дівчина.

– Усе розкажу, але треба заплатити.

Ангеліка вже витягла свій гаманець, навіть не думаючи про небезпеку залишити його пустим. Вчасно підійшов Максим і почав говорити щось незрозумілою мовою, активно розмахував руками. Дівчина навіть рота розкрила від цих усіх несподіванок, що й слова вимовити не змогла. На циганок це подіяло миттєво, вони швидко забралися від дивакуватого чоловіка.

– Що це було??? – нарешті до дівчини повернувся голос.

– Роми вже зрідка промишляють шахрайством, але, як виявилося, такі випадки ще трапляються.

– Що ти їм сказав?

– Рецепт від кашлю латиною, – засміявся Максим.

– Я вперше зустріла циганів, розгубилася.

– Ну, тепер у тебе є я. І не страшний тобі тепер ніякий дощ без парасольки та цигани!

«Це магія. 13!» – подумала Ангеліка.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!