КУРКУЛЬ

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

16 лютого 10:06

676

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Немолоді вже люди, до яких належу і я, пам’ятають велетенські торжища-ярмарки в присільських містечках чи селищах. Усе там можна було купити, все продати та ще й повеселитися вволю.

Вигодували, наприклад, станіславчицькі люди гарного кабанчика на продаж. То куди повезуть?

Правильно, до Жидівської Греблі чи до Винограду. На Жидівську Греблю з хутора Кобзарівка рукою подати. Широченькою лісосмугою, через поле – і там.

А до Винограду, із села чимчикуючи, побачимо розвилку, що вказує на три напрямки. Пам’ятаєте, як у казці? Три шляхи – три долі. Та жодної путньої.

Але в нас не так, як у тій казці, у нас по-іншому: праворуч звернеш – на Ставище потрапити, прямо – на Красилівку через Причепу, а от ліворуч – дорога на той самий Виноград.

Транспорт, звичайно, гужовий, хоч і пішки деякі люди ходили. Торгували в містечку наші діди-прадіди, батьки, і мені пощастило якось із сусідами навесні туди потрапити. На підводі, звісно, у яку впрягли пару коненят.

Що запам’ятала з торгів? Море люду! Галас несусвітній. Корови, свині, поросята, птиці всякої… І ще довгі саморобні цукерки в барвистих обгортках. Сусід придбав двійко поросяток, ми з мамою – взуванку собі.

Звернуся до авторитету Похилевича, тільки перекладу шматочок українською мовою. «Виноград – містечко поблизу Таращанського та Уманського повітів на великому шляху зі Ставищ до Звенигородки та Херсонської губернії». А наш Станіславчик – Братчикова Гребля належав раніше до Таращанського повіту.

Отож восени 1913 року до Винограду повіз своїх домочадців Поліщук Ларіон із Братчика. Заможний хазяїн, іще не такий старий, як утомлений і спрацьований. Господарство чимале, декілька десятин землі (гектарів) та дочка Феодосія на виданні. Ще дрібних діток жменька. Помічника треба, а катма. Наймає в косовицю чи в жнива небожів, але ж це не годиться!

Уже б і приймака взяв до двору, та обминають хлопці Тодоську. Хоч і метка, і чистьоха, і рукодільниця, та тільки рябенька на обличчі. На віспу бідолашна в дитинстві перехворіла, от ті прикрі цяточки зіпсували личко біленьке, вроду дівочу.

Ще до світанку подоїла Тодоська з матір’ю двох корів. Третю, укохану молочницю, прив’язав Ларіон до воза. Укинув соломи на підводу, щоб дівчатам м’яко сиділося, поклав ряденце сіна для корови та в рептух кинув вівса для коненят.

– Ньо! – легенько цвьохнув батіжком на доглянутих гнідих, які приберігав на виїзд, бо для поля тримав волів.

– Тату, почекайте, мати всядуться, – дочка до батька лагідно.

– А чого ж так довго монькалася?

– Та ж поки пообмощували гладущики зі сметаною та молоком, вузлики із сиром перемотали ще раз…

– Чопики не повипадали?

– Та ні, я їх віхтиками чистенькими пообмотувала. Тримаються.

Поки вони перебалакують між собою, хочу сказати, що жіночки з цього роду славилися як майстрині з перероблення молока. Продукт збували шляхтичам, однодворцям, бо не всі з них тримали корови. Інколи на базарчики виносили до волосного села Красилівка. Сир відтоплювали в печах у кастрюлях, потім у полотняній торбинці під гніт клали, щоб стекла зайва сироватка. Масло збивали в таких вузеньких липових діжечках за допомогою палиці з кружком.

Ну, годі про таку смакоту! Рушаймо! А за нами чи за ними, як кому краще, Бондаренки, Ясінські, Кобзарі, Гулі, Бурлаки, Руденки, Клименки, Лясківські... Їхали з дітьми і без дітей, з товаром і без нього. Продати, скупитися, просто прицінитися та хоч базарового гостинця малим принести.

У Поліщуків наших ще й думка макоцвітна промайнула: «А може…».

З дочкою про це не говорили. Радилися удвох, коли залишалися наодинці.

А на ярмарку! Штовханина, балаканина і регіт біля цигана, який коневі в зуби заглядає.

Товар, себто корови, окремо. Біля їхньої підводи відразу гурточок зібрався. Цмокають чоловіки, Ласуню розглядаючи; жінки намагаються за дійки потягнути і ситі боки погладжують. Дехто набіл на смак пробує. А вона й нічого. Жуйка перекочується в морді, гарні вологі очі байдуже зирять на людей, а молоко вже скапує на землю, бо ж вим’я переповнене. Видно, що смирна корівчина й удійна.

Недовго торгував Ларіон. Знайшовся щедрий покупець на таке добро. Забрав корівку.

Порозходилися люди, лише якийсь парубійко, що спостерігав за торгами, залишився. Височенький, широкоплечий, та бідненько зодягнутий. І на ногах не чоботи, а якесь рам’я латане-перелатане!

Уже й мати з дочкою повернулися. Спродалися гарненько. Сіли на возі та й полуднують. Простягнув дядько шматок хліба із салом і хлопцеві. Той умить проковтнув і на дівку подивляється. А та рукавом закрилася, хоч і так хустинка пів обличчя затуляє, й кусок хліба їй до рота не лізе.

– Дядьку, а вам наймита не треба часом? Не пошкодуєте!

– А чий же ти будеш? Чи землі-худоби нема, що наймаєшся?

– Сирота я. Іван Марценюк. Безземельний. За харч та за одяг працюю.

– А що вмієш?

– Усяке: і сіяти, і косити, і ціпом махати… Що скажете, дядьку, те й робитиму.

Продав корову Ларіон, а купив… зятя. Бо вже у квітні 1914 року стала його дорога донечка Феодосія до вівтвря з Іваном Марценюком. Хлопці дівчат після вінчання до свого села забирають, а Іван став приймаком у заможного станіславчицького селянина.

Не обманув парубок – усе вмів. Їв за трьох, працював за п’ятьох, а спав, то й не знати коли.

Тодоська жіночу роботу глядить справно й чоловіка не обижає. Нічого, що рябенька, вночі не видно. Та й так уподобав Іван дівчину за вдачу незлобиву і талант до господарювання. А там за декілька років подарувала жіночка чоловікові двох синочків, а батькам – онучат. Пізніше й на донечок розстаралися. Жили гуртом, як багато селян тоді. Тільки через сіни прибудували ще одну велику хату (кімнату), бо ж сім’я множилася.

Перша світова, що почалася в серпні 1914 року, не забрала чоловіків від родини. Устояв Іван і в громадянську. Не пішов ні до білих, ні до червоних.

Не кортіло Іванові й до отамана Мартинівського. Хлопці в того отамана юні та гарячі, як і сам ватажок. Про волю українську мріють і думають, що шаблюками її здобудуть і гвинтівками. Перепиняють на дорогах вози з відібраним у селян зерном і карають за грабіж на голову.

А йому вже за тридцять. Уріс міцно в землю, клуні, хліви… За деякий час став пайовиком на сироварні, куди люди зносили молоко. Не вірив, що влада може забрати зароблене чесною каторжною працею, не вірив.

Уже й дітки почали допомагати порати те велике пишне господарство. Добре їли, не мерзли, та працювали так, що аж мозолі репали на руках. Уставали вдосвіта, за потреби день нічкою доточували.

Такі господарства за радянської влади назвуть куркульськими, а гарннинх господарів – куркулями.

Перед великим голодом цілими родинами вивозили бідолашних людей разом із дітками і відправляли до Сибіру. Витягували із хат одяг, різне начиння, з клунь – господарський реманент. Забирали коней, корів, волів…

Лемент стояв на все село! Потрапив під роздачу й Іван Марценюк зі своєю родиною. Одним із перших.

Не повернувся додому. І в списку розкуркулених я його не знайшла. Можливо, згинув дорогою до того страшного краю, як гинуло багато сільських, обібраних до нитки господарів з родинами.

Розкуркулили ще одних їхніх родичів, що з Поліщуків. Вигнали з хати родину Павуся-багатія. Той у колективізацію коней і волів, скрутившись, «добровільно», відвів до артілі, то милостиво дозволили проживати в хліві.

Дісталося справним господарям і в літературі. Якими тільки словами їх не обзивали! Яких тільки собак на них не вішали!

А я дивлюся на сучасних господарів, які, маючи кількох корівок, пообзаводилися навіть тракторцями, жатками, сівалками, та й думаю: чи не спаде на гадку недбалим чи нещасливим і в цих заможних одібрати лишки?!