КУДИ ЗНИКЛИ ДВЕРІ?

Розваг у санаторії теж було чимало: і екскурсії чарівними заповітними місцями Карпат, і дискотека для молоді, і фільми ввечері, і сходження на вершини гір. На останнє Ольга дуже підмовляла Меланію.

– Відважтеся, пані Меланіє! – переконувала наполегливо. – Я впевнена, що ви зможете! Не уявляєте, яке смачне повітря на вершині. Легені аж вібрують від тих ароматів. А яка панорама відкривається з височини! Ніколи не забуду неповторних картин. Таке можна побачити лише в чарівних снах або в казках про таке прочитати. Погоджуй­теся. Ходімо.

Але Меланія тільки відмахувалася обома руками.

– Де вже мені, Олюню, підніматися на вершини гір? – заперечувала з легким сумом. – То тобі, молодій, личить. А я – вже підніжжя...

Проте на танці Меланія супроводжувала Ольгу охоче. Сама не танцювала, сиділа на стільці під стінкою, вдоволено спостерігаючи за химерними карколомними па, в яких викручувалась молодь, щасливо всміхалася, згадуючи щось своє, мабуть, власну молодість. І фільми також переглядала із цікавістю.

Так минуло більш як половина терміну, а потім Меланія раптом затужила… Затужила за рідним містечком, за своєю затишною однокімнатною квартирою, за високим каштаном під вікном, який щоранку будив її обережним стуком у прозору шибку і щовесни засвічував білі свічки свого неповторного цвіту. Та й балакуха Ольга несподівано поїхала додому, бо захворіла одна з її донечок. І Меланія залишилася сама.

Блукала нудьгуючи парковими алеями, лісовими просіками. Довгими вечорами сумувала за Ольгою, бо так їй нікого й не підселили в кімнату і з ніким близько жінка не зійшлась.

Лікар, якому Меланія повідомила про своє бажання перервати лікування, відразу наче запротестував, але не дуже рішуче. Поговорив щиро із жінкою, намагаючись обережно випитати причину її такого поспішного від’їзду, призначив різні мікстури та пігулки, які жінці належало приймати вдома, щоб закінчити лікування, та й попрощався з нею. Директор санаторію, навпаки, зрадів, що пацієнтка їде, бо з’являється нагода прийняти когось на її місце і заробити чималі гроші.

Так одного прекрасного дня Меланія опинилася перед своїм рідним будинком… Полегшено зітхнувши, що все вже позаду і вона нарешті вдома, жінка покопирсалася у своїй сумочці, знайшла там ключі та приклала таблетку до заглибини домофона. Важкі броньовані двері не відчинилися… «Нові, – подумки відзначила Меланія. – Раніше були прості, дерев’яні». Здивована жінка крутила ту таблетку так і сяк, прикладала то одним боком, то іншим, але двері навіть не ворухнулися, ніби приросли до одвірків.

Знервована Меланія стомлено сіла на лавочку біля під’їзду і почала чекати, що хтось із мешканців прийде і їй ті двері відімкне.

Чекала довгенько… Ніхто не приходив. Жінці після довгої виснажливої дороги хотілось помитися, лягти, відпочити, а тут… така халепа…

Раптом до Меланії підійшло двоє юнаків. Вона навіть голови не підвела. Жінка їх не знала. Зате вони знали її. Принаймні один із них.

– О! Яка зустріч! – промовив молодик. – Моє шанування, Меланіє Гнатівно! Чому ви тут сидите? Відпочиваєте?

Жінка стомлено повернулась до хлопця.

– Ви мене не впізнали, Меланіє Гнатівно? А я – ваш учень. Ви мене вчили. Я – Северинюк Олег. Пам’ятаєте такого шибеника?

– Звісно, пам’ятаю. Як же можна забути. Скільки клопотів ми мали через твої витівки! – вмить згадала Меланія.

Олег усміхнувся, і на щоках його, покритих ніжним юнацьким пушком, теж заусміхалися, заграли милі глибокі ямочки.

– Ви живете тут, у цьому будинку? – запитав Олег, усе ще всміхаючись. Очевидно, зустріч зі старою вчителькою його також потішила і зворушила.

– Так! Тут! – підтвердила свої слова кивком голови Меланія. – Таблетка від домофона не підходить. Двері змінили. От ніяк не потраплю додому.

– О, це не проблема, просто зараз із нами і потрапите, – заспокійливо усміхнувся Олег, знову продемонструвавши дівчачі ямочки.

– Ми в гості прийшли до свого приятеля. Його Ігорем звуть. Може, знаєте? Він живе на восьмому поверсі, в трикімнатній квартирі.

– Не знаю, – відповіла Меланія. Де вже їй знати молодих? Олег, провівши вчительку до дверей спільного коридору, поціка­вився номером її квартири, записав номер мобільного та пообіцяв неодмінно зайти до неї в гості.

Меланія подумала, що пасувало б запросити колишнього учня до себе додому на каву, але хлопці поспішали до свого друга, тож попрощались і застрибнули в ліфт, помахавши на прощання руками.

Жінка полегшено зітхнула, зрадівши, що вже нарешті вдома, витягла ключ від дверей спільного коридорчика, який вони із сусідом нещодавно відгородили собі, і відчинила їх навстіж, бо там не було світла. Хотіла відімкнути квартиру, але… ой, лишенько! Дверей немає…. Вхідні двері у власну квартиру кудись зникли. Стіна простягнулась з одного кутка в інший, рівна, гладенька, без тріщин, так, наче на ній ніколи не було дверей, які вели в її однокімнатне помешкання.

Меланія відчула легке запаморочення… Стіна колихнулася і легко попливла перед її очима… Жінка ледь не впала. Вчепилася за стіну. Вона була однотонна, гладенько побілена, без жодного сліду від дверей. Сусідові двері – на місці, а двері Меланії наче корова язиком злизала… «Чи будинок переплутала? – подумала здивовано. – Але ж ні. Ключ від коридорчика підійшов. Що за халепа?». Ще нічого не розуміючи і не підозрюючи, жінка несміливо торкнулася кнопки дзвінка сусіда. На дотик він озвався мелодійним дзенькотом, але дверей ніхто не відчинив і до Меланії не вийшов.

Тоді вона попрямувала в загальний коридор і розгублено подзвонила у двері навпроти. Ніхто не озвався. Вийшла на вулицю, волоком тягнучи за собою важкі сумки. Сіла на лавочку біля під’їзду. Ніхто не звертав на Меланію жодної уваги. Сидить собі на лавочці якась знервована жінка, то й сидить… Кому що до того?

«Але що ж я тут висиджу? – подумала Меланія. – Треба щось робити, кудись іти… Що? Куди?.. А що робити із сумками? Тягати їх із собою?».

Добре, що їхня житлово-екс­плуатаційна контора була в тому ж
будинку, в напівпідвальному приміщенні. Жінка вирішила піти туди. Начальника, як зав­жди, не було на місці, і секретарка повідомила, що «його сьогодні вже не буде». Тоді Меланія рішуче відчинила двері до паспортистки, але замість привітної, сердобольної передпенсійного віку тітки Шури, як її всі називали, за столом сиділо якесь нахабне руде дівчисько, яке старанно фарбувало довгі, загнуті, як у хижого птаха, кігті, бо нігтями назвати таке неподобство Меланія ніяк не могла.

– Сьогодні ми не приймаємо! – заволала на Меланію руда, наче її різали. – Негайно вийдіть із кабінету!

– Мені тільки запитати, – нерішуче почала жінка. Вона почувалася абсолютно безсилою перед хамством. Завжди так було. З дитинства. Меланія ніколи не могла опуститися до рівня нечеми і розмовляти з ним зрозумілою йому мовою. Жінка намагалася щось пояснити про квартиру, про зниклі двері, показувала паспорт із пропискою, але хто Меланію слухав? Немов на кумедну виставу, позбігалися працівники інших відділів. Жінка безпорадно переводила погляд з одного обличчя на інше, але не побачила жодного знайомого. У Меланії було таке враження, що за місяць її відсутності змінився весь штат установи. Всі чужі, незнайомі, без співчуття, без елементарного бажання дослухатись до її слів, вникнути в них, повірити їй… Меланія вже не говорила, а кричала. Голосно… Розпачливо…

Потім хтось викликав поліцію. Так-так, викликав, бо Меланію забрали в дільницю. Примушували ще і ще раз повторювати вже сказане, переглядалися між собою, підсміювалися. Ті іронічні посмішки чомусь найбільше зачепили Меланію, і вона вже не тямила, що говорила і робила. Жінку намагалися тримати за руки, якими вона розмахувала, доводячи свою слушність. Мабуть, Меланія щось там таки розбила чи поламала, бо опинилася в психіатричній лікарні… Подальші події читачам знайомі».

На велике щастя Меланії, лікар Остап Семенович був іще молодий, співчутливий до чужої біди, із чулим серцем. До того ж мав друга в обласній поліції. До нього й повів розгублену, знервовану Меланію, в якої від усього пережитого тремтіли руки і дрібно-дрібно тряслася голова. Після всіх стресів жінку знову відправили в санаторій, але вже лікувати не хворі суглоби, а серце та нервову систему… Тепер Меланія не була самотньою, бо нею опікувався її колишній учень Северинюк Олег. Він домігся через суд, щоб його улюблену вчительку поновили в усіх її правах, віддали їй втрачену квартиру, яку, як виявилося, украв у неї її сусід-доброзичливець, який так милостиво відправив її в санаторій власним коштом. А за той час, поки Меланія лікувалась і відпочивала, завдяки чужій території розширив свою житлову площу. Він вибив двері в сусідню квартиру зі свого коридору, а вхідні до того помешкання замурував. Та так майстерно, що не залишилось і сліду. Після скоєного злочину чоловік жив спокійно, безжурно, абсолютно переконаний у власній безкарності.

Звісно, цій справі можна було надати широкого розголосу і негідник сусід не уникнув би справедливого покарання – на цьому саме наполягав Олег і друг лікаря з обласної поліції, але Меланія цього не хотіла. Віддали жінці її квартиру – і добре. «Око за око», «зуб за зуб» – це не її релігія. Меланії більше до душі канони Нового Завіту. Вона воліла «любити ворогів своїх», «підставляти під удар ліву щоку, коли б’ють по правій» і «віддавати хліб за камінь». А може, даремно?.. Може, не варто в цьому жорстокому світі бути такою беззубою, безхребетною, може, треба наполегливо боротися за своє місце під сонцем?.. Може, все-таки потрібно йти по головах, щоб тільки власних ніг не намочити? Невідомо…