КРИВЕНЬКА КАЧЕЧКА

І чого він, кандидат наук, зразковий сім’янин, улюблений зять професора Ізотова, весь день діставався в це забите село, Господь його зна. Мабуть, для того, щоб вдихнути свіжого повітря, бо в інститутських аудиторіях воно, що й казати, важкувате. А відомо: ніде так легко не дихається, як у тих місцях, де минала молодість. Отут і минала...

Аж два з половиною місяці. Це коли його, безвусого викладача, скерували сюди наглядати за студентством, що мало б допомагати селянам збирати багатий тоді ще врожай. Весело було! Багаття палили, рибну юшку варили... Чи тоді вже він зазнайомився зі своєю Лолою? Так-так, зазнайомився. Саме і згадував про неї, як дідько лисий потяг його на високу яблуню. Вона росла не в садку, а зовсім скраю, біля присадкуватої хатини з лупатими вікнами, які тільки й бачили на своєму віку, що ту яблуню. До самого її вершечка наче причепилося налите сонцем яблуко з ніжним рум’янцем на всю щоку. Коли гілкою коливав вітер, у ньому видзвонювали зернята. Яблуня, а отже, і яблуко, походили зі знатної родини, бо сорт мав навдивовижу гарну назву – Королівна Бокфльор. О, як йому хотілося того яблука!

Так, що він, не запитуючи дозволу в господарів, таки виліз на деревину, вхопив спокусливий плід і... отямився на землі. Побачив довкола себе переляканих студентів, сільського фельдшера, який сердито ворушив обсмаленими вусами, та чиїсь великі сиві очі. Ага, лише очі, бо всі інші риси обличчя порівняно з ними були такими дрібними, аж непомітними. Банальний, дідько, випадок: чи то вітер допоміг, чи яблуня сама скинула із себе свавільного прибульця, який так необачно поцупив її останній цього року скарб...

На саморобних ношах його обережно перенесли до хатини. Там сонно пахтіло засушеним зіллям.

– Ось яблуко, – сказали великі очі, вкладаючи в його пальці ледь теплий плід, – у ньому видзвонюють зернята.

Дівчину звали Ївгою. Вона, накульгуючи на праву ногу, повільно пересувалася кімнатою. Але її пальці були такими ніжними, що він забував про все у світі, коли вони торкалися посинілого забитого боку. Ба, навіть сердився, коли в ці хвилини його провідували студенти. І коли приїхав сам професор Ізотов зі своєю донею, щоб забрати скаліченого викладача до міської лікарні, він почав гаряче переконувати, що дорога лише йому зашкодить, що сільське повітря сприятиме зціленню краще від усіляких ліків, що, врешті, він радше помре, ніж дозволить самому професорові клопотатися про такого нікчему, який навіть яблунями не вміє лазити, а й собі пнеться в кандидати біологічних наук...

Професор прицмокував скривленим ротом, Лола голосно сміялася, смакуючи свіжим молоком, яким Ївга поїла хворого. Та й невдовзі вони поїхали, пообіцявши за декілька днів навідатися знову. Того вечора Ївга більше, ніж зазвичай, припадала на ногу. Дівчина мало не розлила настоянку, яку дбайливо приготував для постраждалого вусатий сільський фельдшер.

– З’їжмо яблуко, – раптом сказав він. Ївга розломила плід навпіл. На підлогу посипалися зернята...

***