КРИШТАЛЕВА ВАЗА

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

16 лютого 10:40

540

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Ексклюзив

Антоніна лежала з розплющеними очима, вдивляючись у гру кольорів повного місяця на вишуканій вазі, в якій дрімали цибаті ромашки. Звечора їх принесла Віра, обійняла Антоніну: «Нехай хоч цим прикрашу твоє сумне життя. Нічого, Тоню, пекло позаду, ти в безпеці, діти, надіюся, також. Житимемо на зло всім ворогам. Ось побачиш, звільнимо наш Донбас, поїдемо туди, згадаємо нашу молодість...»

Не договорила, в обох клубок у горлі.

– Спи, ти з дороги, змучена. Ще буде час наговоритися, – тихо зачинила двері.

Антоніна лягла на чисті, основне – нові простирадла, вкрилася з головою, та сон не йшов. Зате спогади ятрили душу розпеченим залізом. Не так від війни в її краї, як за своїм змарнованим життям. Здається, не жила, а відкладала життя на потім. А оте потім так несподівано обірвалося. Чи про таку старість мріяла красуня Тоня у свій юний вік?

Народилась і виросла в шахтарському селищі, де все було надійно, стабільно, сіро та прісно. Поки до них у сусідстві не заселилася дивна родина. Казали, що вони раніше жили в Західній Україні, потім за щось їх вивезли в Сибір, а тепер дозволили повернутися, та не додому, а лиш сюди, на Донбас.

У селищі таку подію сприйняли буденно: «Одними зеками більше, одними менше, яка різниця?»

Однак нова родина аж ніяк не була подібна на типових зеків – не вживали нецензурних слів, не пили, не курили, садили клаптик городу, а перед хатою висівали квіти. Ніхто їх не турбував і вони нікого. Рівно до першого вересня, коли їхня донька Віра прийшла в школу з розкішним букетом гладіолусів. Відтоді Тоня, якої боялися навіть старші хлопці, вмить перетворилася з такого собі хлопчиська на нормальну дівчинку. Бунтівний підлітковий вік вимагав перемін, і вони не забарилися – Тоня почала вбирати в себе, як губка, нечувані звички Віри: говорити українською, завжди бути охайною, не лаятись і добре вчитися. Єдине, що від Тоні залишилося, – могла тихцем побити того, хто посмів з неї насміхатися.

Росли собі дівчата. Як і всі в селищі, мріяли вирватись у велике місто, де немає набридливих териконів та вічного сірого пилу. На щастя чи на нещастя, неподалік почав працювати великий металургійний комбінат, тож молодь не забарилася влаштуватися туди на роботу, де обіцяли невдовзі видати квартири. Чому не спробувати? А згодом почали ширитись чутки, мовляв, хворіють у цехах, легені горять. Хто дременув, а хто сильніший чи відчайдушніший – залишались, адже наступного року чекали ордер на омріяне житло. Захворів брат Антоніни, залишив чергу на гуртожиток, велику зарплату, міське життя, приїхав додому помирати. Молодий іще, лиш з армії нещодавно, а кашель – як у старого діда. Почула якось це бухикання Вірина мама, прийшла до Тониної матері, сусіди ж, щось довго говорили, радились, а невдовзі Толик поїхав. Куди, не знав ніхто, мама пояснювала одним словом: «На курорт».

А це якось дав телеграму, що одружується, нехай батьки готуються до весілля. Й аж тоді з’ясувалося, хлопець рік жив у Карпатах, у родичів Віриних батьків, там і долю свою зустрів. Батько Тоні аж почорнів, мовляв, бандерівку знайшов, невже своїх нема, вб’ють там його. Навіть на весілля не їхав. А хлопцеві соснові ліси допомогли, забув про хворобу, красенем став. Поїхав собі до дружини й живуть. Уже й Тоня заміж вийшла, діток двоє, за нею і Віра пішла до вівтаря. Отримали в містечку квартири, живи собі та радій. Але ж ні, почалась ера бартерів, дефіциту, порожніх полиць. Видавали на зарплату все, лиш не гроші. Марнотратниця Віра отой весь крам до хати і ану ним користуватись. А Тоня? Тоня не могла собі уявити, щоб у кришталеву вазу поставити квіти, адже від них залишається брудний осад, та ще й її можна розбити, коли миєш. Ні, нехай стоїть у серванті. Як і чайний сервіз. – Он дві донечки ростуть, на придане треба. А чай можна пити з надщерблених чашок, було б що. То лиш Віра не шанує нічого: і рушники махрові вивісила у ванній, і простирадла, які отримала нещодавно, вже сушилися на балконі. Тоня ж їх на антресолі запакувала, а старі вкотре взялася латати чи перешивати на наволочки – не пропадати ж цілому шматку матерії. На вікнах тюль уже як паперовий, що й прати страшно. Нічого, ще трохи повисить, не чіпати ж той відріз, що дали рік тому. Хтозна, коли придбає наступного разу. Он і влада у країні змінюється. Ще невідомо, що з того вийде. На їхньому комбінаті виходили на пенсію достроково – шкідливі умови. Віра аж зраділа: «Нарешті я вільна. Тоню, продаю квартиру, повертаємося з батьками додому».

– Хіба тут не твій дім? – не второпала.

– Тут житло, але не дім. Дім – це там, де корені. А тут тимчасовий прихисток.

– 50 років прожила – і тимчасовий?

– Тридцять вісім, аж тридцять вісім. Слава Богу, що не всі п’ятдесят.

Невдовзі довелося подругам розпрощатися, їздили періодично в гості. Пригадувала, як Віра раділа, що вдалося вчасно продати квартиру за великі гроші. Бо невдовзі комбінат виявився нерентабельним, цехи закривали, люди залишалися без роботи, то й ніхто не хотів купувати помешкання в депресивному районі. Доньки Антоніни поїхали на роботу в росію, до якої рукою подати, там і заміж зібрались... Аж почався сумний період 2014 року. Росія виявилася вже чужою країною, проїзд за перепустками. Чоловік Антоніни не міг пережити таких різких змін – розбив інсульт. Добре, хоч не мучився довго. Тоня ж зібрала придане дочок, до якого не торкалася все життя: його білизна, кришталь, посуд. Надумала везти, поки є як їхати, бо далі хтозна. Та сумки виявилися такими важкими, що годі й підняти, довелося половину залишати вдома.

Поїхала. Поїхати поїхала, та дочкам нічого не привезла – окупанти на блокпостах забрали все. Мовляв, нє положено. Чи так, чи ні, ніхто й не сперечався, бо наслухались, що було чимало випадків – розтулив рота, а по ньому автоматна черга. Зціпила зуби, дивилась услід, як дебелий чоловік у камуфляжі весело ніс її картаті торби до своєї автівки: «Конфискат, мамаша, везу на опись». Тільки й бачила. Повернулася додому за місяць голіруч, добре, хоч дітей побачила. З пенсією перебій, влада в містечку переходить від одних до інших. Понесла на ринок свої кришталеві салатнички. Ніхто й не глянув на них, ще й кепкували: «Кому оно теперь надо, разве что для ночного горшка».

Прикро стало Антоніні: жодного разу не скористалась, а тепер нікому не треба. Коли ворог підходив надто близько, брат із дружиною кликали до себе. Не хотіла їм надокучати, мала надію, що незабаром усе владнається. Але сирени вили щодня, з підвалу вже й не потикались. Поки одного дня їх не витягнули з-під завалів. Будинок, у якому жила Антоніна, зруйновано вщент. Її мало не на руках ніс високий військовий: «Нічого, бабусю, основне, що ви неушкоджені. А будинок... Будинок ми зведемо новий».

Антоніна гірко заплакала. І за будинком, і над невідомістю, а ще в обгорілих рештках упізнала антресолі зі своєї шафи, де стосами лежала нова білизна, на якій жінка ні разу не спала...

Зате тепер спить на новій. А що з того? Адже це все чуже. А могла б колись і на своєму. Якби не була скупа сама для себе...

Місяць скотився з кришталевої вази, перебрів на стіну і помалу зазирнув на сонну стареньку жінку. Не став її турбувати, накрився хмаринкою і теж пішов на спочинок: ранок розумніший за вечір.