Ексклюзив

Антоніна лежала з розплющеними очима, вдивляючись у гру кольорів повного місяця на вишуканій вазі, в якій дрімали цибаті ромашки. Звечора їх принесла Віра, обійняла Антоніну: «Нехай хоч цим прикрашу твоє сумне життя. Нічого, Тоню, пекло позаду, ти в безпеці, діти, надіюся, також. Житимемо на зло всім ворогам. Ось побачиш, звільнимо наш Донбас, поїдемо туди, згадаємо нашу молодість...»

Не договорила, в обох клубок у горлі.

– Спи, ти з дороги, змучена. Ще буде час наговоритися, – тихо зачинила двері.

Антоніна лягла на чисті, основне – нові простирадла, вкрилася з головою, та сон не йшов. Зате спогади ятрили душу розпеченим залізом. Не так від війни в її краї, як за своїм змарнованим життям. Здається, не жила, а відкладала життя на потім. А оте потім так несподівано обірвалося. Чи про таку старість мріяла красуня Тоня у свій ю...