КРАЩЕ ПІЗНО, НІЖ НІКОЛИ

– Ага, дві пенсії краще, ніж одна, – пожартував, ніби не було колись між ними німого мовчання. Про що не раз шкодувала Юстина.

Отож жінка вкотре готувалася до свята. Син пообіцяв, що приїде. Там, у Чехії, живе багато років. Не мав бажання повертатися додому.

– Я маю тут роботу, друзів, купив маленьку квартирку, а в Україні ким буду? Діти дорослі, ви, мамо, не самі, то мене не конче й треба, – не надто сумно проказав.

– Добре, сину. Але на день народження приїдь. Бо вже двічі ви мені з Ольгою зіпсували свято.

– Мамо, не згадуйте. І ще – я приїду не сам. З жінкою, з якою тут живу, – поруч почувся жіночий сміх.

– Бач, сину, як воно самому?.. Ти колись кепкував з мене, що я застара в 45 років шукати собі пару, а сам у такому ж віці знайшов жінку. Може, ти б не їхав цього разу з нею? – гірко дорікнула синові. На тому кінці вимкнули зв’язок.

На столі не було вільного місця від наїдків, гості вітали Юстину з ювілеєм, щоразу повторюючи, що жінці не даси її років. Приїхала з Києва Іруська, сама.

– У мого термінові справи.

Даринка прийшла з чоловіком та свекрами. Зійшлись сусіди, родина й колишні колеги. Гостились, веселились. Аж ось під’їхала машина, з неї вийшов Петро з незнайомою жінкою. Юстині такий сюрприз не сподобався, але перед людьми вона цього не показала. Посадила гостей за стіл.

«Може, й добре, що привіз її за такої оказії, між людьми легше приховати емоції. Мої та її», – подумала.

Лиш хотіла подавати гарячі страви, як біля воріт зупинилася ще одна машина, з якої вийшла Ольга. Водій залишився сидіти. Нову гостю зауважила лиш Юстина: «Бач, не забула. Хоч могла сьогодні й не приїздити. Але вже нехай. Між людьми легше приховати емоції».

Ольга павою зайшла в дім, усмішка на все обличчя, привіталася, привітала Юстину, яка не знала, як вчинити – чи запросити колишню невістку за стіл, чи тактовно змовчати, мовляв, сама зрозуміє і піде геть. Але трапилося щось непередбачуване – Ольга стала як укопана біля Петра і його супутниці. Всі троє напружились, першою оговталась Ольга:

– Ах ти ж сучище! Мало того, що багато років тому влізла в мою сім’ю, то ще й тепер маєш нахабство зайти до цієї хати саме цього дня?

– Біля доброї жінки чоловік не шукатиме іншої! – підвелась із крісла Петрова пасія.

Ольга від почутого стала вишневою, її очі налились кров’ю. Гості не встигли отямитись, як колишня невістка вчепилася в патли теперішній. Почався ґвалт, крики, попадали зі столу склянки, виделки, тарілки. Петро розтягав жінок, Іринка й Даринка несамовито кричали на батьків, а з машини вибіг чоловік, який привіз Ольгу, і, не нічого не з’сувавши, вдарив кулаком Петрові в ніс. Бризнула кров, яка всіх відразу
опам’ятала.

Гості поспішно покинули побоїще, Юстина горіла від сорому, Олегович вивів її на свіже повітря, у кімнаті залишились биті, небиті та їхні діти.

Ще почувся брязкіт розбитих тарілок, опісля відразу німо повибігали невістки й син.

– Петре, я ж тебе просила, – простогнала бідолашна Юстина.

Той не відізвався. Завів авто, у яке на ходу заскочила його пасія.

– Ольго, я тебе розумію, але хоч тут, хоч нині ти могла б стримати свої емоції, – Юстина з докором.

– Вибачте, погарячкувала. Знаєте, як мені стало, коли я її побачила. У-у-у-у, гадина!

– Хто цей чоловік, який вдарив Петра? Точно зламав йому носа, – мама є мама.

– Мій чоловік. А що?! Не маю права?! Не я залишила Петра, не я перша зрадила! – Ольга з викликом.

– Ти навіщо з ним приїхала? – Юстина трималася за голову.

– Бо він мій чоловік, який завжди переживає за мене і заступається, жодного разу мені не зробив прикрості, на відміну від вашого сина, – Ольга справді почувалася щасливою і впевненою. На противагу переляканому Петрові.

– Мамо, підвези мене до вокзалу, – вперше озвалась Ірина.

Розійшлись, роз’їхались. Залишились біля бабусі Даринка й Олегович.

– Такої забави не було ні в кого на весь район, – весело Олегович. Юстина й Дарина голосно розсміялась.

– Бабусю, я вам допоможу прибрати.

– Прибери побитий посуд та й сідаймо за стіл, у колі найближчих і відсвяткуємо, – Юстина відсунула від себе важкі думки.

– На твоє 70-річчя не запросимо нікого, замкнемо хвіртку на засув, двері на ключ і поїдемо в ресторан, – Олегович погладив по голові Юстину, як мале дитя.

– Дай Боже дожити до тієї дати!

– Доживемо!

…Олегович не дожив. Якраз за місяць до 70-річчя Юстини тихо відійшов уві сні. На похорон з’їхались Петро, Ольга, Іруся. Обійшлося без казусів. Бо то був би великий гріх.

– Ірусю, приїдь до бабусі на день народження. Зроби подарунок. Їй буде приємно, бо вона в такому віці, що до наступного ювілею надто далеко, до того ж бабуся ще ні разу не бачила твого Антона, і я, до речі теж, – тихо вмовляла Даруся.

– Постараюсь, – невизначено буркнула столична пані.

Ось черговий ювілей Юстини, яких вона вже так боїться. Знає, що Петро не приїде, бо лиш нещодавно відпрошувався з роботи на похорон. Дорога неблизька, і так стогнав, що змарнував тиждень часу.

– Кредит за квартиру хто буде виплачувати і з чого? – бідкався сусідам.

Ольга, звичайно, не приїде. Бо хто вже для неї Юстина? Іруська і так вертить носом, що село їй смердить. Хіба що Даринка прийде. Та вона й так щодня забігає до бабусі. Почалась АТО, її чоловік на війні, тож Даруся залишає в Юстини на день дітей, бо треба в хаті-готелі комусь бути цілодобово.

Аж ось і ювілей. Даруся принесла гарного торта, що й очей не відірвати.

– Наша гостя сама спекла. Майстриня із золотими руками, – Юстина показувала відео Петрові.

– Я нині залишила на ґаздівстві чоловіка, нехай не марнує відпустки, трішки відволічеться від думок про кляту війну, а я побуду день з тобою. Обіцяла Іруся приїхати, – Даринка цілує бабусю.

Десь за годину біля хвіртки зупинилося таксі, з нього вийшли Ірина, статечний чоловік і їхній син.

Юстина радісно прийняла гостей.

– Антоне! Скільки доброго про тебе чула від Іринки й аж тепер познайомились, – Юстина не знала, чи обійняти такого пана, а чи навіть руки не подати, бо ж не відомо, як там заведено в багатих.

– Ну здравстуй, родня жени, – не виймаючи рук із кишень. Жінки не подали й знаку на зверхнє ставлення.

«Аби Ірусі було добре, а мені що?» – промайнуло в голові Юстини.

– А ви чому не машиною, щось трапилось? – Даринка до сестри.

– Так ми… ми поїздом, за годину мусимо повертатись. А де Антошка? – Іруся з чоловіком вислизнули з хати.

– Антошка, отойді от собакі. Зачем ти тащіш куріцу? Как ти єйо поймал? Она может бить с паразітамі, немєдлєнно брось! – батько малого горлав на все подвір’я. Ірина немов забула рідну мову і про те, куди привезла дитину, – підтримувала чоловіка. Ще рік тому малий розмовляв українською, а тут ніби всіх перемкнуло.

– Ось чому вона не привозила свого маскалиська! Тьху! – Даруся тихцем Юстині.

Сіли за стіл, від обіду відмовились.

З’їли по шматочку торта, Ірина потягнулась рукою до іншого шматка.

– Вкусно, натурально, только тєбє нєльзя, фігуру іспортіш. Твою порцию с’єм я, – Антон-старший наминав за обидві щоки.

– Ми збираємось до моря, у мене і так складки на животі, – Іруся вимушено усміхнулась.

– А що ж тобі можна? – стривожено Юстина.

– У мене своя дієта…

– Мама, я нє панімаю, о чьом ти говоріш, пєрєстань, – малий вдарив Ірину по руці. Зависла неприємна пауза.

– Спасібо, тобто дякую. Нам пора! – Іруся глянула на годинник, який усе життя висів на одному й тому самому місці.

– Как здєсь визвать таксі? – чоловік Ірини взяв дорогий телефон. – Да у вас інтернет нє тянєт!

– В бабусі ні, бо тут трішки видолинок. Я зараз скажу чоловікові, щоб вас відвіз, – Даринка хотіла якомога швидше спекатись неприємних гостей.

– Ірусю, я для тебе маю подарунок. Пам’ятаєш той набір каструль на горищі? Ти малою любила на нього задивлятись. Там було їх два набори, один я подарувала Даринці, другий тримала для себе. Зараз зніму його.

– Нє надо! Бабусю, не треба. Як я буду його везти? В руках? Іншим разом!

Над’їхав чоловік Дарини, гості поспішно попрощались та й поїхали собі.

– Чужі приїхали, чужі поїхали, – Юстина витерла сльози.

А вже ввечері Даруся не могла надивуватись почутому і побаченому.

– Уявляєш, везу я твою сеструню на вокзал, а вона каже зупинитись задовго до нього, мовляв, хоче відвідати подругу, яка живе недалеко. А мені що? Тут – то й тут. До того ж я маю ще заїхати у справах. Десь за три години заїжджаю на стоянку біля супермаркету, і знаєш, кого бачу? Твою сеструню з чоловіком і сином! Воно б нічого! Але ж вони виходять з крутезного позашляховика, який, напевне, дорожчий за нашу садибу. Номери київські. Мені то що, але навіщо було брехати, що приїхали потягом, ще й таксі брали в село? – дивувався чоловік Дарусі.

– Мабуть, боялись людської заздрості, – Дарина старалась якось виправдати вчинок сестри.

– Хто б тут заздрив? Баба Юстина? Чи я з тобою? Було б чому.

– Або шкодували гнати дороге авто сільським бездоріжжям, – Даруся стенула плечима.

– Та ж таке авто якраз призначене для бездоріжжя. Чудні люди. До речі, ким працює її чоловік?

– Власник мережі крамниць з тканинами. Так запевняла Ірина, більше нічого мені не відомо. Ходімо вечеряти, бо завтра зранечку чекаємо гостей, буде багато роботи, – Даруся накривала на стіл, а подумки перенеслась до баби Юстини та її подарунка Ірині, якого вона не взяла.

– Нам би здався той новий набір каструль, наші завтрашні туристи поставили умову, що їсти готуватимуть самі, у них особливе меню. Напевне, доведеться попросити бабусю позичити той набір. Але спершу запитаю Ірину, бо то ж для неї, – Даруся одночасно розв’язувала десятки проблем.

– Алло, Ір! Ви вже в дорозі? Все добре у вас? Ні, нічого не трапилось. Я би тебе попросила позичити твій подарунок від бабусі. Той, що ти не взяла. Нам на завтра конче треба… – Дарина замовкла, було видно, що уважно слухає сестру і міниться на лиці. Її чоловік добре читав емоції з виразу обличчя, тому зрозумів, що Даруся аж кипить від люті.

За декілька хвилин без доброго слова на прощання вимкнула телефон, сіла на диван, витерла сльози…

– Що трапилось? – чоловік підійшов ближче.

– Що-що? Ірина – невдячне створіння, от що. Каже, що в неї вдома пес їсть з кращого посуду, ніж їй пропонувала бабуся. Мовляв, купила бляху в якихось циганів і хотіла те нещастя впхати Ірині як фірмовий набір. Велике цабе стало, забуло, з якого села вилізло! Нехай так! Нехай ті каструлі не вартують уваги, але ж бабуся старалась для неї!! Для нас обох! Як можна бути такою невдячною? – Даринка кипіла.

– Тю-ю-ю, було б із чого робити трагедію! – засміявся чоловік.

– Дослухай до кінця. Ірина телефонувала бабі Юстині, тільки-но виїхала з села. І знаєш, що їй сказала? Мовляв, баба її дуже принизила тим, що хотіла подарувати копійчаний набір баняків! Уявляєш, до чого дійшла столична світська левиця? – Дарина на останньому слові пальцями показала жест, що означав «у лапках».

– Їдемо до бабусі по ті злощасні кастрюлі. Вони нам потрібні, заодно стареньку розвеселимо…

– Який же ти в мене розумний! – Даруся поцілувала чоловіка, усміхнулась, пригорнулась.

…Із самого ранку 24 лютого несподівано зателефонувала Ірина. Істеричним криком сипала незрозумілі фрази, з яких Даруся второпала, що сталось щось велике й страшне.

– Заспокойся, повтори, що сталося, – Даруся спросоння.

– Війна! Розумієш, війна?! Я не можу звідси виїхати! Я сама з дитиною! Антон ще минулого тижня поїхав у справах за кордон! Забери нас звідси, благаю! – лунало з того кінця зв’язку.

– Ірко, ти знаєш, яка відстань від наших Карпат до Києва? Чим я тебе заберу? Мій чоловік повернувся на службу, я сама так далеко не поїду… Постривай… Яка війна?

Іра приїхала наступного дня. Перелякана, без макіяжу, із сином на руках і валізою речей. Юстина заспокоювала – основне, що живі й далеко від того пекла.

– Бабусю, там наш дім, наш бізнес, наше майбутнє, як далі жити? – плакала.

За місяць дізналася, що в їхній будинок влучила ракета. Ще за місяць поїхала з малим за кордон, до чоловіка.

На прощання обійняла Дарусю:

– Я нехтувала бабусиним подарунком, хизуючись своїми брендовими каструлями. І що?! Де вони? Згоріли! Це мені кара…

– Ірусю, кара не за баняки, а за зраду…

– Кого ж я зрадила? А всі наші сусіди? А пів країни, що на них така біда впала? – дивувалась Іра.

– За інших не знаю. Але ти зрадила мову, бо нещодавно в цій хаті, де виросла, забула, хто ти є. Ти тут балакала язиком окупанта, зрадивши свою рідну українську. І дитину того вчила. Ти казала: какая разніца. Ти кепкувала з мого чоловіка, що він добровільно пішов на війну, мовляв, лиш дурні полізли в пекло. Ти відцуралась нашої церкви, наших звичаїв, нашого роду. Не минуло й двадцяти років, як ти покинула цей двір, то що хотіти з тих, які втратили ціле покоління, ставши манкуртами? І тепер запитуєш, кого ти, ви зрадили? І за що це все? Їдь з Богом, сестро.

…В Юстини завтра ювілей – 80 років.

– Жоден ювілей не обходився без казусів, а цей найгірший – клята війна. Чи доживу до її закінчення?

– Обов’язково, бабусю! – втішає Даруся.

Накрили мінімально стіл, сіли вдвох. Обійнялись.

Чоловік Даринки на війні, донька вчиться за кордоном, син поїхав у район на секцію боротьби. Каже, що мусить вирости сильним, як татко, щоб захищати Україну.

Дзвінок від Ірини був очікуваним. Юстина ввімкнула гучний зв’язок.

– Бабусю, вітаємо тебе! Здоров’я тобі на многії літа. Чекай, передаю слухавку чоловікам, – Ірина радісним голосом.

– Юстино Михайлівно, вітаю вас. Наступного року мені стукне шістдесят, повернусь в Україну, тоді й відсвяткуємо ваших вісімнадцять! А поки що волонтерю тут, маю у Європі багато бізнес-партнерів, то знаєте, скільки вони добра зібрали для наших захисників? Від ліків до машин! Слава Україні, – Юстина аж не впізнала чоловіка Ірини.

Слухавку взяв малий:

– Бабусю, я так мрію повернутися додому, приїхати до тебе, почути цікаві діалекти, записати їх, тут стільки моїх ровесників з України, і всі говорять по-своєму, але тільки за українською мовою ми впізнаємо одне одного!

Юстина розчулилась.

Тільки Дарина насупила брови: «Це ж треба було дочекатися ракет над своїми головами, аби опам’ятатися, хто ми є?!»