КРАМАТОРСЬКИЙ ПРОМІНЧИК

Ту глупу ніч згадувати не любила. Та й не було особ­ливо про що. Вечірка, зайвий келих, незнайомець у ліжку, надія, що обійдеться. Не обійшлося. Часом Лариса думала, що краще б зробила аборт і жила б спокійно, не відволікаючись на постійні дитячі проблеми, будувала кар’єру. Лариса мріяла подорожувати, бути вільною, знайти якесь творче хобі, але в ці мрії не вписувалася її вередлива, надокучлива Іринка.

Поки Лариса розмірковувала, донька зацікавилася котом, якого господар спустив долі. Дівчинка присіла і гладила пухнасте хутро тварини.

– Не зачіпай, наберешся глистів, шерсті на одяг начіпляється, – дістала із сумки антисептичні серветки й рішуче перехопила маленьку руку.

– Не хвилюйтеся, він домашній, чистий. Хочу його відправити звідси, а то зовсім схуд, бідося, від страху. Під ліжком весь час сидить, аж дивитися боляче.

«Та має вигляд кращий за багатьох людей – гладкий, шерсть аж сяє», – подумала Лариса, але відступила на кілька кроків, залишивши Іринку бавитися з котом.

– Чоловіків же наче й не пускають у ці потяги.

– Я не хочу їхати. Шукаю, з ким його відправити. Там, у Львові, моя мама зустріне, – прохально заглянув в обличчя Лариси.

Вона вдала, що не розуміє натяку, й позадкувала. Спробувала знайти аргумент, чому не хоче брати чужого кота, але не встигла. Повітря здригнулося. Лариса побачила, як власник кота падає, прикриваючи Іринку своїм тілом, як відлітає вбік ідеальна мама, як здиблюється кіт, ухиляючись від валізи, що летить на нього, як перевертається світ. За кілька секунд Ларису оглушив другий вибух, і мозок відключився.

Маленька Лариса втомлено розгинає спину. Вона не хоче вибирати картоплю, вона ненавидить копирсатися в землі. Їй хочеться бігти сонячною лукою, обов’язково у вінку з польових квітів, бавитися з кошенятами, яких привела сусідська кицька, сміятися й радіти, але мама підводить на неї втомлені очі й просить ще трохи допомогти. Якщо вони не викопають картоплі, їм не буде що їсти взимку.

Лариса думає, що, коли виросте, зробить усе, аби її дитина була щасливою. «Дитина!» – б’ється в мозку, і Лариса розплющує очі. Крики, плач, стогін, запилене повітря пронизане болем. У роті присмак заліза – кровить прокушена губа, смердить горілим. Із зусиллям підіймає голову, і безмежний тваринний жах стискає горло.

Тієї миті Лариса не забуде ніколи. Повертатиметься в неї у страшних снах, проситиме Бога про забуття. Ідеальна мати, та сама, на яку вона дивилася із заздрістю, стоїть на колінах та по-звірячому виє над дитячим тілом. Маленька голівка, обрамлена буро-червоним німбом, що колись був кучерявим біленьким волоссячком, неприродно відкинута назад. У голосі матері, який звивається у височину, стільки болю, стільки відчаю, що прозоре, безбарвне небо не витримує й ховається за густою чорною хмарою.

«Іринка, Іринка!» – пробивається думка, й очі Лариси починають нишпорити довкола. Перон ніби засланий дрантям, повалені люди та розкидані речі. На асфальті глибокі ями від уламків. Рудий кіт треться об розпластане тіло господаря. Поряд Лариса помічає рожеву туфельку з бантиком. Купувала цю пару на виступ у дитячому садочку, який так і не відбувся. Жінка перевертається й навколішках підповзає до чоловіка. Він не ворушиться, і Лариса відпихає його тіло вбік, щоб дістатися до Іринки.

– Мама, мама, – лунає тихий сиплий голос. Пухкими щоками струменять сльози, – мєня убили? Я теперь ангел?

У цей момент Лариса відчуває, що її світ, її бажання, її прагнення звузилися до єдиної потреби – притиснути до грудей дитину. Вона обхоплює доньку руками й щосили тримає, ніби зараз прийдуть страшні люди, які запустили ці дві ракети, і вихоплять її доню, її скарб, її Іринку.

– Моя маленька, моя дівчинка, – повторює Лариса, колихаючи та притискаючи. Вона ховає обличчя Іринки на своїх грудях, гладить розтріпане волосся, намагається не дивитися туди, де поступово згасає ридання ідеальної матері, змінюючись важкими, надривними схлипуваннями.

Рожевий язик лиже щоку господаря, кіт муркає й тулиться до нього. Лариса однією рукою притримує доньку, іншою тягнеться до сонної артерії чоловіка. Намагається намацати слабкий пульс. Їй здається, що він калатає, десь там, глибоко всередині тіла, яке врятувало її дитину, її найдорожчий скарб.

– Сюди! Швидше! Тут чоловік поранений! – гукає Лариса, підзиваючи двох молодих медиків, майже хлопчаків, які біжать з ношами.

Хлопці діють чітко та злагоджено й за хвилину зникають з поля зору. Довкола стогнуть, плачуть, ті, хто може, здіймаються. Для багатьох цей перон став останнім, що вони побачили в житті. Лариса теж намагається зіпнутися на ноги, відчуває біль у гомілці й нашвидкуруч обмацує її.

– Схоже, що сильно забилася, але кістки цілі, – промовляє під ніс і ловить своє відбиття у свічаді розчахнутих дитячих очей. – Як ти, люба?

– Допомога потрібна? – на ходу кидає чоловік у темно-зеленому лікарському костюмі, рясно вкритому бурими плямами, про які Лариса наказує собі не думати.

– Дякую, ми в нормі.

– Ідіть у вокзал, там є бригада, – кидає лікар, присідаючи біля тієї самої бабусі, з якою зустрілися за пів години до того. Старенька здивовано кліпає вицвілими, колись блакитними, а тепер мутними очима. Хустка сповзла, і її рідке сиве волосся стирчить проволокою в різні боки.

– Ето что ж такоє дєлаєтся, синок? – скиглить бабуся, зминаючи в руках білу хустину, – ето ж рускіє. Своі, а хужє фашистов.

– Не наші, бабусю, і не були нашими, – лікар швидко наліплює пластир над розсіченою бровою старенької.

Лариса запихає розкидані речі в понівечену валізу, перев’язує її поясом від дитячого халата, щоб не розкривалася. Відчуває пильний погляд, який впивається в спину. Не хоче, але обертається. Посеред плямистого натовпу, ніби центр всесвіту, сидить рудий кіт. Сонце ковзає по блискучій шерсті, заливає її золотом, і він стає схожим на промінчик. Жовтаві, із зеленими вогниками очі невідривно стежать за Ларисою.

– Та що б тобі, халепа, – вона йде до кота, хапає його під пахву, бере за руку мовчазну Іринку, незграбно волоче валізу і швидко шкутильгає до вокзалу.

***

Волонтери провели Ларису з дитиною та котом до кімнати відпочинку, перев’язали обдерту об асфальт руку. Цієї рани жінка навіть не помітила, поки її не запитали, чи болить.

Пакетований чай у паперових філіжанках заспокоював ароматом бергамоту. Лариса сиділа на валізі, підперши спиною стіну. Зморена Іринка заснула на колінах, час від часу вона смикалася і скрикувала уві сні. Лариса гладила доньку по голівці, шепотіла на вушко слова заспокоєння. Боялася відпустити бодай на мить. Біля ніг, згорнувшись равликом, лежав кіт. Від нього віяло теплом і затишком. Лариса простягала руку й чухала його за вушком.

– Нічого, Промінчику, так тебе зватиму, виберемося звідси, оселимось десь у Західній чи, може, й далі вирушимо. Буде в нас дім, а головне – спокій. А коли війна закінчиться, повернемось і обов’язково відшукаємо твого господаря. А поки житимеш із нами.

Лариса не знала, що їх чекає попереду. Скільки ще горя, випробувань, переживань, страхів та поневірянь доведеться пережити, але відчувала, що на тому пероні доля подарувала їй шанс, і відтепер у її маленької родини все буде добре.