КОЖНОМУ ПО ЗАСЛУЗІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

11 серпня 23:43

448

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Юля росла немов та квіточка при дорозі: йде дощик – вмиється, світить сонечко – загріється, хтось гляне на красу, а хтось і ногою наступить.

Дід пив, бабу бив, тато з тюрми не вилазив, мама пила, всіх била, ще й таких самих додому водила – так про їхню сім’ю розказували люди.

Не раз дитина голодна йшла до школи, баба жаліла внучку, але за щоденним сільськими клопотами не мала часу на дівча. Мама невідомо від кого народила хлопчика, й уся турбота за малим упала на дитячі Юлині рученята. Баба тримала дві корови, з однієї мусила здавати молоко державі, а з іншої жили самі, бо інакше «всі б виздихали з голоду».

Попри негаразди, крики й матюки, напівголод і вічний сморід, Юля росла красивою і розумною дівчиною, лиш надто худенькою і несміливою. Комплексувала, бідолашна, через свою родину. Проте ніхто її не цурався, бо ж у селі не заведено сміятися з чийогось лиха. Найкращою товаришкою дівчинки була сусідка Слава, донька вчительки біології. Разом до школи, разом до дому, вже й іноді увечері гуляють поміж старших дівчат, аякже – випускний клас. уже й хлопці задивляються на дівчаток, які несподівано виросли з підлітків і сформувалися в юних красунь. Лиш несподівано Слава почала уникати своєї подружки. У школі ще сяк-так, а ось гуляти у вихідні завжди знаходила дивну причину – то зуб у Слави ниє, то вчитися треба, а то й узагалі, батьки кажуть, що десь пішла. Юля сама не сміє йти на гулянку й повертається додому, де їй так не хочеться бути! Поки ще жив тато, було терпимо, але з невідомої причини його знайшли мертвим у міському парку, і відтоді мама взялась за чарку й зробила з дому притон. Не раз баба з Юлею вночі втікали з хати, бо п’яна жінка приводила всіх пияків із села і робила домашнім «розгони». Юля просила бабу забрати із собою малого братика, хоч баба заперечувала:

– Він собі міцно спить, нічого не чує, а ми втікаймо.

Не сміла казати дівчинці, що на це є дві причини – боялась, аби п’яні покидьки не поглумилися з Юлі, бо дуже вже ласо дивилися на підлітку, ну і нести на руках хлопчика бабі було не до снаги.

Геть кепсько стало Юлі тоді, коли померла баба. Зранку ще все було добре, а коли мала прийшла зі школи, то баба вже лежала холодною на ліжку. Хтось казав, що серце не витримало, а хтось, що бабу вбили, бо на подушці була кров.

– Хто знає, з кого та кров, – махнули рукою в сільраді, хоч сусіди того дня добре чули з тієї хати крики й бійку.

Юля залишилася сама-самісінька на весь білий світ, подружка Слава геть-чисто ігнорувала її, та й уже почались канікули.

Де було знати бідній дитині, що батьки Слави заборонили їй спілкуватися з Юлею.

– Не занапасти себе тією дружбою. Знаєш приказку, що з ким поведешся – від того й наберешся? – вичитувала мама Славу.

– Але ж Юля не така, і ти це добре знаєш! – дівчина спробувала захистити подружку.

– Поки що не така. Її мама в молоді роки теж була розумною, а бач, до чого докотилася,– вставив слово батько.

– Славочко, ти вже входиш у пору юності. Що про тебе подумають хлопці, коли бачитимуть поруч тебе родичку пияків і зека? – мама натиснула на болісну точку доньки.

Слава бачила в дзеркалі себе й у реальності Юлю, і явна користь була на боці доньки пияків – і красивіша за Славу, і делікатніша, і добріша. Вся увага хлопців була прикута до хирлявої Юлі, а не до пишної Слави. А найгірше те, що Богдан, яким Слава марила, так і крутився біля Юлі, чим неабияк дратував обох подружок – Славу від ревнощів, Юлю від надмірної уваги. Тому Слава послухала маму й почала ігнорувати Юлю. Хіба що у великому гурті перекидалася з нею декількома словами.

Якогось вечора дівчата й хлопці ватагою поверталися з клубу додому, жартували, гомоніли, хлопці лякали дівчат страшними історіями. Підійшли до хати Юлі й почули звідти крики. Дівчина зніяковіла й кинуласяна подвір’я, не попрощавшись. Друзі поспівчувати й пішли собі. Богдан затримався біля хвіртки.

– Агов, ти що там забув? – гукнули хлопці.

– Може, їй треба якось допомогти? – Богдан прислухався, чи не б’ються в хаті.

– Що тобі до них? – фиркнула Слава.

Богдан наздогнав компанію, хоч голову повертав назад. Слава аж кипіла з люті, але що вдієш? Ось і її будинок, мала надію, що Богдан зупиниться, та хлопець навіть не відповів на її «на добраніч». Пішла розлючена додому. А сон не йде, замалим не плаче, аж чує – хтось стукає у вікно.

– Невже Бодя? – схопилася з ліжка.

– Хто там? – запитала тихо й радісно.

– Славочко, дозволь я у вас переночую, – почула жалібний голос Юлі.

«Ще чого? – подумала. – Якого лиха ти мені не даєш ні жити, ні спати?»

– Славочко, я ляжу в літній кухні, бо вдома пекло! – плаче Юля.

– Ні! Моя мама не дозволяє з тобою навіть спілкуватися, не те щоб ти ночувала в нас! – Слава вирішила все зіпхнути на маму, десь у глибині душі ще жаліла подружку, але ж Богдан…

– Ти це кажеш правду? – Юля не повірила своїм вухам.

– Так! Ти мені не рівня! – Слава аж сама не впізнала свого голосу. Пиха надала жорстокості й зверхності. Зачинила вікно, ще й фіранку засунула. Забула лиш про кватирку, через яку почулося знайоме: «Юлю, Юлю, ти в Слави?» – несподівано з вулиці голос Богдана.

– Ні, я вже йду! – дівчина зістрибнула з дощок, складених під стіною. Скільки років на них бавилися діти, а тепер із цього двору її виганяють, немов паршивого пса. Юля знайшлася плачем.

– Ходи до нас ночувати! – чітко зачула Слава з вулиці й аж застогнала: «Сучка! Пощастило їй. І я теж дурепа – якби впустила її до хати, то вона б не пішла до нього!»

Богданова мама постелила дівчині у вітальні, сіла біля неї, приголубила:

– Дитино, куди думаєш подавати документи після школи?

– Не вирішила, маю час, до серпня ще цілий місяць, – зітхнула. Куди їй навіть з добрими оцінками сунутись у старому лахмітті? Це в селі її жаліють, а в місті чужі засміють.

– Йди вчитися туди, де дадуть гуртожиток. Коли виповниться 18 років, виготовляй закордонний паспорт і втікай із цього пекла. Ти бачиш, що тобі тут місця нема, нарешті світ відкритий, он люди їздять до Польщі, їдь і ти, – радила щиро.

– Добре кажете. Дякую вам. Нема кому мені порадити, Славина мама донедавна підтримувала, а тепер не хоче мене й бачити, бо я з поганої родини, – Юля гірко заплакала. Мама Богдана обійняла нещасну дівчину й думала своє: «Мама Слави й мені про це говорила, як і про те, що мій Богдан закохався в тебе, нещасну. Я проти тебе нічого не маю, але не хочу родичатися з твоїми. Та й гени – річ підступна: хтозна, які у вас можуть народитись діти, мої внуки. Тому краще їдь, Юлю, подалі звідси їдь. І я тобі в тому допоможу».

Слава вистрибнула у вікно й потайки побігла за Юлею і Богданом, а коли побачила, що хлопець повів подругу до свого дому, та ще й його мама обіймає суперницю, геть знавісніла: потоптала всі квіти на Богдановому подвір’ї, болотом заляпала хвіртку, а насамкінець зламала маленьку яблуньку. З хати не чули того гармидеру, бо заспокоювали Юлю. Зранку мама Богдана глянула на все й жахнулася. Не менш стривожена була і Юля. Всі зійшлись на думці, що це робота Юлиної мами. Як же дівчині стало соромно – хотілося крізь землю провалитись.

– Я… Вибачте, я все приберу, – крізь сльози.

– Тут і прибирати нема що, лиш викинути. Що завинили мої квіти й бідне деревце? – жінка теж заплакала.

– Лихо – не біда, виросте, аби лиш Юлі вдома не били, – стиха тато Богдана.

– Не будуть. Мама спить мертвим сном до обіду, – Юля не знала, як має вчинити, чи збирати покалічені квіти, чи йти геть.

Богдан кивком голови показав йти додому. Провів до хвіртки, обійняв: «Ти не винувата!»

Дівчині відлягло від серця. Але найгірше лихо чекало попереду – чомусь усе село заговорило, що малолітня Юля не надто відірвалась від мами, коли відтепер ночує в хлопців.

Юля навчалася в місті, до села не приїздила, і через маму, і через брехню, яку невідомо хто поширив.

Згодом Богдан пішов до війська, а Юля подалася до Польщі. Богданова мама відправила її зі своєю знайомою. Працювали в ресторані, мили посуд.

– Робота важка, добре, хоч не в полі й голодною не будеш, – втішала дорогою дебела тітка.

Юля приїздила в Україну що три місяці на один день, так вимагав закон. Перетинала кордон, добу сиділа у Львові на вокзалі й поверталася назад. Аж коли в Польщі вивчила мову й вступила до університету, то й відпала потреба приїздити.

Усі в селі про неї забули, брат служив у війську, де й залишився назавжди – все ж краще у світі, ніж біля мами.

Їхня мама померла очікувано – цироз печінки. В хаті брудно, сморід, антисанітарія, покійну навіть не було в що зодягнути. Сільрада виділила кошти на поховання, заодно в ритуальному салоні купили сяку-таку одежину, бо в хаті саме цур’я. Коли покійну несли на цвинтар, до брами під’їхала недешева машина, з якої вийшла елегантна, уся в чорному, жінка, її підтримував за руку красивий чоловік, а поруч йшла юна Юля, тобто її копія. Хто був ближче до авто, побачили польські номери, хто був старший – у дівчинці впізнали доньку Юлі. А ровесники жінки не стримували захопливого погляду. Була неділя, тому на похорон зійшлося ціле село. Не так провести в останню дорогу безпутну жінку, як просто знайшлася причина побути між людьми – весіль у селі давно не справляли, то хоч на похоронах люди бачили одне одного.

Юля плакала над домовиною, яку не було сенсу відкривати: покійна три дні лежала мертвою, поки сусіди не забили на сполох. Знайшли її захололою біля сараю. «Здохла, як пес під парканом»,– зійшлись одноголосно.

Юля плакала. Чи за мамою, чи над своїм змарнованим дитинством. Коли на кришку гробу загупала важка земля і люди почали розходитись, біля Юлі зупинилися далекі родичі. Співчували, розпитували.

– Живу добре, маю чудову родину: прекрасного чоловіка, розумних його батьків, які стали мені мамою і батьком, у нас красуня донечка Еліза, працюю на керівній посаді й ні дня не шкодую, що вирвалася з цього пекла. А тепер розповідайте новини села. Так сталося, що ні з ким не спілкуюся, нічого не знаю. Спершу розкажіть про мою подружку Славу.

– Нема що розказувати! Вийшла заміж, народила сина, чоловік покинув, бо надто егоїстична й високомірна цяця стала після заміжжя. Причастилася до чарки, син зв’язався з наркоманами, нема ладу в сім’ї, з хати винесли все, що можна, замалим не сплять на долівці. Батьки Слави зістарілись передчасно, біда там, – махнули рукою в сторону Славної хати.

– А як Богдан? Як його мама? Свого часу вона прийняла мене на ніч, коли я не мала де ночувати. Ми спали з нею в одній кімнаті, а хтось пліткував, що я в 16 років спала вже з Богданом, – зітхнула Юля.

– Подружка твоя й понесла ці плітки, Богданова мама хотіла її роздерти на шматки, бо ж Богдана за таке могли б ув’язнити. Ти вже була в Польщі, коли все з’ясували. Богдан досі без пари. Добрий хлопець, з гарної родини, а щастя нема. Лиш знайде дівчину, лиш привезе її до мами, яка готова їй руки цілувати, а не складається ніяк. Ніби пороблено. Он там його мама, не впізнаєш? Біля могили свого чоловіка.

Юля підійшла до колись красивої жінки, від якої тепер залишилася лиш тінь. Не впізнала б ні за що, якби не підказали сусіди.

– Рада вас бачити, тітко, – торкнула за руку.

– Юлю… вибач мені… – стиха мовила.

– За що? – спантеличено.

– Вибач, – сказала ще раз і підтюпцем рушила геть.

«Напевне, за те просить вибачити, що не відповідала на мої листи», – подумала Юля. «Було б за що!» – усміхнулась і пішла до машини, у якій сидів чоловік і їхня донька.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!