КОЖЕН ШУКАЄ СВОЮ ГЛИБИНУ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

12 березня 22:06

382

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

За вікном – пізня осінь, з її похмурістю, безбарвністю і холоднечею. І в душі Віри Миколаївни така ж негода – сум і холодна безнадія, та ще й з якоюсь байдужістю, яку завжди вважала найстрашнішим ворогом не лише для себе, а й для всього людства.

Колись запали в її душу слова польського поета, який писав, що саме з провини байдужих існують у світі і зрада, і вбивство. І хіба лише вони? Якщо добре поміркувати, то й усі прояви зла завдячують своїм існуванням саме людській байдужості. Десь не відреагували на поведінку хамовитого чоловіка, не зробили зауваження підліткові, який копав ногою гірку на дитячому майданчику, чи вдали, що не помітили, як на догоду малій дитині мати ламає гілочку деревця, – це ж не критично! На жаль, зло має здатність збільшуватися разом із його носіями. А коли вони ще й отримують владу, то вже справжня біда! По приклади далеко ходити не потрібно – вони навколо нас.

Віра Миколаївна понад сорок років пропрацювала вчителем української мови та літератури. Любила і свій предмет, і свою професію. Діти тягнулися до Віри Миколаївни, бо відчували щирість, бачили, як вона вболіває за них, коли трапляються невдачі, радіє їхнім успіхам. Вихованці знали, що можуть поділитися із вчителькою своїми проблемами, а у відповідь отримати і пораду, і дієву допомогу, а не нудні повчання.

Та, мабуть, не мала б Віра Миколаївна такого великого морального авторитету серед учнів та їхніх батьків, якби не її особистий приклад. Ніхто зі знайомих учительки не міг сказати, що вона когось образила, обмовила, використала задля власної вигоди. Із сусідами також жила у злагоді: разом святкували різні події, підтримували одне одного в біді. Дітей своїх Віра Миколаївна вчила шанувати людей, бути добрими та працьовитими. Її чоловік, на жаль, трагічно загинув в автокатастрофі, тож обидві доньки з раннього дитинства звикли допомагати Вірі в нелегкому сільському житті: вміли і дров нарубати, і худобу доглянути, і в господі прибрати. Не пасли задніх і в науці, бо мати-вчителька – то неабияка відповідальність для її дітей!

Віра Миколаївна так і казала своїм дівчаткам:

– Яке я маю право вимагати чогось від інших, якщо власних дітей не можу навчити того, що потрібно?

Тож мусили Інна з Дариною допізна сидіти за книжками, щоб не підводити своєї матусі, яку любили і поважали, бо бачили, що вона живе заради них. Залишившись удовою у тридцять два роки, Віра не захотіла більше виходити заміж, хоча отримувала не одну пропозицію.

– Ніхто не замінить моїм донечкам рідного батька, – пояснювала свою відмову. – Та й покохати іншого чоловіка я не зможу, а в’язати світ комусь лише задля того, аби мати господаря, буде нечесно.

Хтось із розумінням сприймав таку позицію жінки, хтось дивувався:

– Ото вже однолюбка!

Однак усі визнали, що Віра Миколаївна і людина порядна, і господиня гарна, і професіонал високого класу.

Після школи доньки закінчили виші, вийшли заміж і покинули батьківське помешкання. Інна працювала бухгалтером у Кривому Розі, звідки родом був її суджений, Дарина разом зі своїм чоловіком поїхала на заробітки в Німеччину, де вже перебувала його сестра.

– А як же твій диплом? – бідкалася Віра Миколаївна. – Стільки років навчалася і тепер поїдеш готелі прибирати?

Дарина закінчила академію харчових технологій, мріяла працювати на одному з підприємств, яких у той час іще вистачало в країні, але коли дізналася про свою зарплатню, бажання одразу зникло. Не влаштували дівчину й інші варіанти.

– За такі кошти навіть нормальне житло не винайняти! А як же бути з іншими потребами? – обурювалася Дарина.

У Дмитра, чоловіка, ситуація була не кращою. Він – учитель хімії і біології – там також з грошима негусто. Тож вирішили, що заробити на гідне життя їм легше буде на чужині.

– Матусю, не хвилюйся, це лише декілька років, а потім ми повернемося, купимо квартиру у столиці, а тобі будинок поблизу Києва і заберемо тебе до себе, – заспокоювала Віру Миколаївну Дарина.

Вона знала, що мати не любила великих міст, почувалась там некомфортно, тому справді планувала придбати для неї заміське помешкання.

– Нікуди я звідси не поїду. Хто відвідає могилу батька? А бабуся ваша? Вона також хоче померти у власній хаті, а не десь на чужині.

Дарина вирішила не сперечатися з матір’ю, до того ж ніяких переїздів поки що не передбачалося. От коли настане час, тоді й ухвалюватимуть рішення.

Так склалися обставини, що за три роки поїхала за кордон і старша донька в пошуках кращого життя.

– Набридло рахувати копійки! Дитсадок, школа, гуртки забирають багато грошей! А ще ж одяг, взуття потрібні. Після сплати комунальних не залишається майже нічого! Ми з Віталієм забули, коли купували щось задля власного задоволення, – скаржилася вона. – матусю, я й тобі не можу купити гарний подарунок.

– Нічого мені, донечко, не потрібно – все маю! – втішала Віра Миколаївна Інну і ще сама намагалася хоча б трохи підтримати молоду сім’ю.

Та хіба може врятувати таку ситуацію якась там тисяча чи дві? Бо й сама Віра Миколаївна, маючи проблеми зі здоров’ям, на той час мусила піти на пенсію. А на ті мізерні гроші потрібно і дрова придбати, і за світло заплатити, і щось поремонтувати, і ліки, продукти купити. Обмежувала себе у всьому, щоб потішити онуків якимись іграшками та смаколиками. Обсідали жінку в години самотності сумні думки про невміло прожите життя. Що з того, що обрала професію до душі, якій присвячувала майже весь свій час, навіть у вихідні просиджуючи за книгами, зошитами, намагаючись якнайкраще підготуватися до занять?

Доньки інколи не по-злому докоряли Вірі, що чужим дітям вона відводить більше уваги, ніж їм. Так, учні, здається, не нудьгували у Віри Миколаївни на уроках, а семеро її випускників навіть обрали такий самий фах – стали викладачами українського слова, однак… Улюблена справа не принесла матеріальних статків, тому і сама сьогодні ледве зводить кінці з кінцями, і діти її змушені наймитувати в чужих країнах. І хіба лише сім’ю Віри Миколаївни спіткала така доля? Жінка подумки мандрує вулицею, на якій живе. У Гнатенків син поїхав до Фінляндії працювати в парниках, Димчакова Марійка другий рік доглядає італійську синьйору, Івана Семка хлопці в Польщі на заготівлі лісу гарують – список нескінченний! І то не лише в їхньому селі така географія, а й у всій країні! А хіба тут, на рідній землі, не потрібні працьовиті люди? Вони могли б Україну зробити такою квітучою, багатою, що навіть швейцарці нам позаздрили б. І потрібно для цього не так уже й багато – справедлива зарплатня, щоб людина могла гідно жити.

Та де там!? Жадібність можновладців і тих, хто прилаштувався біля них, знищує країну, штовхає її народ у прірву бідності, від якої вони намагаються втекти якнайдалі. Залишає країну здебільшого найперспективніша молодь. Діти, які в них народжуються, стають громадянами інших країн, а в нашій щороку, особливо це помітно в сільській місцевості, порожніють хати, закривають десятки шкіл, дитячих садочків, тому що навчатися там нікому. Вимираємо… Якось Віра Миколаївна завітала до своєї школи. Залишилися від тих відвідин гнітливі враження. У гарно оформлених коридорах, в обладнаних сучасними меблями класних кімнатах було незвично порожньо.

– Незабаром кількість учнів стане ще меншою, – із жалем промовила директорка. – Багато хто з матерів планує виїхати з дітками за кордон, особливо з хлопчиками, які закінчують дев’ятирічку. Бояться, що ця війна затягнеться на роки і настане їхня черга жертвувати їй своїх синів…

Війна… Багато колишніх проблем для Віри Миколаївни сьогодні здаються невартими хвилювань. Тужила за донечками й онуками, коли вони поїхали по краще життя на чужину, але знала, що повернуться, бо майбутнє своє і власних діток бачили в рідній країні.

– Матусю, ніби й добре тут, а тягне додому, до наших верб, садків, подвір’я… Мені часто сниться, що прокидаюся в нашій хаті, навіть її особливий запах вчувається, але розплющую очі…

Інна дуже важко пристосовувалася до умов життя в Польщі. Вже й діти вивчили чужу мову, знайшли собі друзів, чоловік – хоча й важку, але непогано оплачувану роботу, а Інна почувалася пташкою, викинутою з рідного гніздечка.

– То повертайтеся додому, – співчувала їй Віра Миколаївна. – Якось упораємося.

Інна сумно зітхала:

– Побачимо… Стільки грошей витратили на виїзд, то не хочеться, аби вони були викинуті на вітер. Мушу терпіти.

Працювала донька на якомусь складі й водночас навчалась на курсах, які згодом дали б їй змогу влаштуватися за фахом. Звісно, втомлювалася, бо ще й домашніх справ вистачало, які майже повністю лягли на її плечі, оскільки чоловік, відпрацювавши зміну на будівництві, брав будь-який додатковий підробіток і повертався додому дуже пізно.

– Чи варте оте все втраченого здоров’я? – бідкалася Віра Миколаївна.

Дарина й Інна вважали, що і вдома вони працювали важко, от тільки отримували за свою роботу в рази менше.

– Щоб побудувати чи купити власне житло, в нас потрібно або бути злодієм, або мати якусь надзвичайно прибуткову професію. Перше нам не підходить, а із другим нам не пощастило, тому поки що мусимо гарувати на іноземців, – жартували вони, намагаючись покращити настрій і матері, і собі.

Так і жила Віра Миколаївна, тішачи себе надією на повернення донечок та онуків. Мала їх двох від Інни – Назарчика й Олесю.

Дарина довго не могла завагітніти, а коли це сталося, втратила дитинку на півдорозі до народження. За рік знову отримала надію на материнство. Радіти б, а тут війна розгорілася нищівним полум’ям. Воно випалювало не лише міста і села – воно безжально нищило людські життя, калічило долі, вбивало надії. Віра Миколаївна слухала стривожені голоси доньок.

– Матусю, оформляй документи і приїжджайте з бабусею до нас, – кликала Інна в Польщу.

Дарина запрошувала до себе.

Віра Миколаївна дивилася на свою стареньку матір, на долю якої випало чимало випробувань. Голодне післявоєнне дитинство, раннє сирітство (батько загинув під час Другої світової війни), нелегка праця з ранньої юності в колгоспі – все це мало свої наслідки, і тепер мати ледве рухається, погано бачить і чує. Куди її везти, змучену, хвору? Якщо вже (не допусти, Боже!) ворог наблизиться аж до їхньої області, то тоді щось робитимуть, а поки що залишаться тут.

– Вірусю, їдь, – благала її ненька. – Ти ще зможеш чимось допомогти донечкам, доглядатимеш онуків, поки вони працюватимуть. А з мене вже ніякої користі, то, може, в якийсь притулок прилаштуєш мене.

– Не смійте такого казати! – сердилася Віра Миколаївна. – Невже вважаєте, що я здатна на підлість? Хіба могла б залишити вас тут саму? Ми обов’язково дочекаємося перемоги і повернення дітей та внуків додому. Он увесь світ узявся допомагати нам, отож незабаром ворога знищать.

Та не так сталося, як гадалося. Світ незабаром охолов до горя українців, дедалі частіше прикривав свою бездіяльність і байдужість показною «стурбованістю», не підкріпленою реальною допомогою, а інколи й відкрито дратувався, що змушений у чомусь обмежувати себе через війну в чужій країні. І це ще більше змушувало Віру Миколаївну відчувати безмежне розчарування у справедливості цього світу. Виникали думки про беззмістовність людського життя, яке щомиті може зруйнувати якась божевільна істота, що отримала необмежену владу.

Та ще більше вразило Віру те, що відбувалося в самій країні. В оті перші місяці, коли люди згуртувалися і дружно повстали проти агресора, вона відчула величезну гордість за народ, до якого належала. Взялася допомагати місцевим волонтерам: пекла смаколики, ходила плести сітки. Повернувся додому Іннин чоловік, аби захищати від ворога Батьківщину. Другий зять не приїхав, бо Даринина вагітність перебігала з ускладненнями. Як міг залишити дружину саму, на чужині? І сюди приїжджати разом із ним Дарині було нерозумно, адже постійні тривоги не сприятимуть народженню здорового малюка.

– Народиться дитина, тоді й вирішуватимемо, що робити, – ніби виправдовувалася Дарина перед матір’ю, яка залишилася зі старенькою бабусею в непростій ситуації. – Я перекажу кошти, аби ви купили вже порубаних дров, бо й Віталієві, найімовірніше, не вдасться приїхати до вас. Чую від Інни, що перебуває у справжньому пеклі.

Віталієві справді було не до того. Він встиг отримати поранення, перебував у госпіталі. Після кількох операцій права рука відмовлялася працювати, Віталій не міг нею тримати навіть порожню склянку. Ось тут і розпочалися його поневіряння ще одними колами пекла – бюрократичними. Потрібно було зібрати численні докази, що отримав чоловік цю травму не на пікніку з друзями, ласуючи шашликами, а під час бойових дій і що тепер він – інвалід, бо, крім покаліченої руки, має багато інших хвороб, яких за пів року встиг набути в холодних окопах: то і міжхребцеві грижі, і артрит, і наслідки від контузії. Вірі Миколаївні навіть не вірилося, що людина, яка так самовіддано пожертвувала своїм здоров’ям задля порятунку Батьківщини, мусить тепер щось комусь доводити.

Водночас вона бачила багато здорових чоловіків, які далі вели звичне життя, ні в чому себе не обмежуючи, не переймаючись підтримкою тих, хто щохвилини, щосекунди ризикував власним життям. Жоден із синів керівників їхнього села не взяв до рук зброї (хіба що мисливську), не пішов захищати свої небідні оселі та рідних. Та що там говорити – більшість із них раптово стала обмежено придатними чи й зовсім інвалідами.

Не менше обурювало Віру Миколаївну й те, що відбувалося у владних верхівках. Крадійство в гігантських розмірах, повна безкарність, злочинні схеми… І все це коштувало сотень тисяч людських життів! Невже не бояться гріха? Але дедалі більше впевнювалася, що таки ні, не бояться, бо насправді не вірять ні в якого бога. Оті свічки, поклони, будування храмів – то суцільне лицемірство і змагання в помпезності. Її старенький сусід, дід Павло, коли почув про важку хворобу дитини з їхнього села, на лікування якої потрібні були великі кошти, приніс Вірі десять тисяч гривень.

– Віднеси матері Яночки, – попросив Віру Миколаївну, – бо мої ноги так далеко вже відмовляються ходити (сім’я дівчинки жила майже на іншому кінці села).

– А як же ви? Чи залишили хоч трохи собі на найпотрібніше? Також он хворієте, і ви, і Петрівна (мала на увазі дружину сусіда), – раптом у лікарню комусь доведеться лягти? – занепокоїлася вона.

Дідусь зневажливо махнув рукою:

– Ми вже своє прожили. Таким, як ми, в лікарнях робити нічого. На поховання щось відклали, а на все інше вистачить пенсії.

Віра Миколаївна знала, що ті пенсії були у стареньких не такими й великими, хоча й працювали обоє з п’ятнадцятирічного віку в колгоспі. Тоді їм, післявоєнним дітям, довелося зарано подорослішати, взяти на себе обов’язки загиблих батьків, виконувати важку фізичну працю, отримуючи за це мізерну платню, тож пенсії нарахували їм надзвичайно скромні. І все ж таки люди не пошкодували для порятунку дитини чималенької, як на їхні статки, суми, не сурмлячи про це навкруги. А ось ситі багатії неодмінно пропіаряться, якщо хоч трохи щось дадуть на благочинність.

Ніколи Віра Миколаївна не будувала ілюзій щодо людської сутності. Чудово розуміла, що завжди буде поділ на людей добрих і злих, щедрих і жадібних, щирих і тих, хто за гарними словами ховає чорну заздрість та ненависть

Але вважала, що в такі страшні години всі мають об’єднатися, зрозуміти нарешті, що в житті важливі насамперед не матеріальні, а зовсім інші цінності – милосердя, гідність, справедливість. На все це зазіхали вороги, особливо на вольність українців, намагаючись поставити їх на коліна, зробити своїми рабами, а тих, хто чинитиме опір, просто знищити. Виявилося, що багато хто готовий змиритися з принизливою роллю прислужника і тавром меншовартісної нації, аби тільки їм дали спокій.

Колишня колега Віри Миколаївни так і сказала:

– Мені байдуже, хто прийде до влади – свої чи росіяни. Хочу, щоб усе закінчилося якнайшвидше, бо набридли ці постійні тривоги, безлад, який посилюється що не день. Хіба не однаково, хто нас обкрадатиме – чужі чи українські олігархи?

Що тут скажеш? Не на порожньому місці виникли ці висновки. Ганебні вчинки провладних чиновників, яких навіть війна не змусила згадати про совість, посіяли зневіру й апатію серед людей. Не оминули такі настрої і Віри Миколаївни.

– Аякже, в нас лише бідняки мають бути патріотами, – іронізувала ще одна її знайома. – Чомусь ні головишин синочок не пішов на фронт, ні обидва здоровані нашого фермера не опинилися там, я вже не кажу про дітей вищого керівництва, а з простих родин позабирали по декілька. Хіба це справедливо?

Як не погодитися із жінкою? Хотіла б Віра Миколаївна сказати, що багатії в разі поразки нашої країни просто втечуть із неї з награбованим, а вони залишаться підневільними рабами і повторять долю своїх батьків, як це вже траплялося неодноразово, але… Хіба мала право на такі слова? Її донечки й онуки в безпеці, бо їм уже пощастило опинитися в тих країнах, де про війну знають лише з новин. І якщо спочатку вони дуже переймалися тим, що відбувалося на їхній Батьківщині (збирали кошти для війська, медикаменти, інші потрібні речі), то останнім часом це робили зрідка.

– Охочих допомагати все меншає, – розповідала Інна, – бо й сюди доходять чутки про українську корупцію. І в мене коштів обмаль, адже мушу ще й Віталія підтримати.

Зять після кількамісячних походеньок різними інстанціями, крім обіцянок, так нічого й не отримав. Знервований та змучений бюрократичними тортурами, вирушив не до дітей і дружини (зрозуміло чому), а до своїх батьків, які переїхали з початком війни на Рівненщину до родичів.

Інна обурювалася:

– Що ж це у вас там відбувається? Хіба не зрозуміло, що воювати він уже не зможе? Чому ж не має права повернутися до сім’ї?

І знову Віра Миколаївна промовчала, бо вже почула, що найближчим часом старша донька не планує повертатися на Батьківщину.

– Не зривати ж мені дітей з навчання? Вони нарешті тут добре адаптувалися, а в Україні що на них чекає? Чи багато користі з того онлайну? Мушу думати про майбутнє своїх дітей.

Лише один раз Інна з дітьми приїжджала відвідати Віталія, коли він лежав у шпиталі.

– Не до поїздок, – знаходила собі виправдання. – Боюся, аби не втратити роботу. Та й недешево це коштує.

Важко на душі у Віри Миколаївни, бо відчуває, що пригасають між донькою і зятем ті почуття, завдяки яким з’явилася їхня сім’я. Чи ж не зникнуть зовсім? Такі випадки вже не поодинокі. Якось поділилася такою неприємністю її двоюрідна сестра, син якої вже два роки воює на сході:

– Невістка знайшла собі коханця. Ніколи не думала, що так вчинить, бо ніби жили непогано. Коли сказала невістці, що це жорстоко щодо сина, який зараз перебуває в такій небезпеці, знаєш, що вона відповіла?

На німе запитання в погляді Віри Миколаївни переповіла з іронією слова невістки, що, мовляв, життя взагалі жорстоке, особливо в тому, що стосується часу. Що війна не знати коли закінчиться, а її молодість, яка, як відомо, недовготривала, минає в самотності. Їй же хочеться відчувати себе бажаною жінкою сьогодні й повсякчас, а не раз чи двічі на рік. Жінка хотіла нагадати невістці про наших бабусь, більшість із яких, втративши чоловіків на війні, так і залишилися їм вірними, не вийшли більше заміж, але потім передумала. Здається, слово «вірність» тепер не в моді.

Думки, думки… І всі нерадісні, перевиті нитками безнадії, якої Віра Миколаївна вперто намагається позбутися. Ні, має ж таки з’явитися світло в кінці цього довгого тунелю! Он Даринка подарувала їй іще одного онука – Максимчика.

– Максиміліан, – уточнила донька, коли Віра якось жартома запитала, як почувається Максим Дмитрович.

І пояснила:

– Ми тепер не впевнені, що повернемося й тоді, коли війна закінчиться, в Україну, тож вирішили зареєструвати сина на європейський лад. Бачимо в новинах, що у вас там такий безлад… Ті корупціонери ніби з ланцюга зірвалися – крадуть, як не в себе. Тут говорять, що більшість українських земель уже розпродані, корисні копалини також розділені між іноземцями. Куди нам повертатися? До чого? Не хочемо, щоб наша дитина жила в таких умовах, без упевненості в майбутньому.

Того дня Віра Миколаївна чи не вперше дала волю сльозам відчаю. Ні, вона плакала й до цього. Коли ховали односельців, які загинули в цій пекельній війні. Коли бачила в соцмережах трагічні репортажі про жалобні кортежі, які зустрічали згорьовані матері. Коли дивилася на молодих і зрілих чоловіків, жінок, дітей зі страшними ампутаціями… То були сльози жалю, співчуття, сльози болю. А тут – відчай!

Боляче різонуло оте «у вас», яке пролунало не вперше з вуст її дітей. І те ім’я «на європейський лад»… Воно ніби відсікало онука від тієї землі, на якій народилися його дідусі й бабусі, батьки, брати і сестри – вся родина. Віра намагалася переконати себе, що такі реалії нинішнього життя. І раніше також були міграції, вимушені чи й бажані. Мільйони українців роз’їхалися, розлетілися світом. Де їх тільки нема? Чому ж жінці так болить, що її донечки, її онуки, найімовірніше, не пов’яжуть своєї долі з країною, яка для неї така дорога?

«Вони мають право на свій вибір. Окрім того, я мала б радіти, що рідні перебувають у безпеці», – переконувала себе, а серце однаково щеміло, протестувало…

Ненька помітила смуток, який Віра Миколаївна намагалася від неї приховати: хіба мало старенькій суму та тривог?

– Дитино, ти ходиш як з хреста знята. Якісь негаразди в дітей?

Не втрималася, поділилася з нею своєю гризотою.

Мати зітхнула:

– Багато горя завдав нам той божевільний супостат… Уже не вперше намагаються знищити росіяни Україну. Молитимемо Бога, аби цього не сталося. А діти… І тут не втрачай надії. Наразі їм з малими дітками краще залишатися в безпеці, а завершиться це лиходійство (бо ж усі війни закінчуються!), то може статися так, що й передумають жити на чужині.

Трохи відлягло на душі Віри Миколаївни. А й справді. Діти її сьогодні живі, здорові, онуки також. А в такий непевний час, мабуть, не варто заглядати далеко і мучити себе якимись сумнівами. Зрештою, яка є народна мудрість? Риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Якщо спадкоємці тих, хто привів Україну до такої біди, мають право на безпечне життя там, де ворожі ракети не вбивають людей, то чому її діти повинні страждати? Чим вони гірші? Хіба тим, що поїхали в ті закордони не з награбованим добром, а зі своїми працьовитими руками.

На якусь мить здалося Вірі Миколаївні, що вона нарешті позбулася докорів сумління. Вийшла на подвір’я, аби попорати господарство. З будки ліниво озвався Сірко – надійний охоронець її невеличкого господарства. Хоча й доволі старенький, але марку тримає – обов’язково дає знати про чужих.

«Кажуть “Приїжджайте”, – подумки засперечалася з дітьми. – А на кого залишу Сірка? Кому потрібен старий пес?»

Собака, ніби відчувши душевний неспокій жінки, підійшов, замахав пухнастим хвостом, шукаючи лагідності в її руках, довірливо зазирнув у вічі.

«Не залишу тебе… нізащо!» – неначе присягнулася йому.

Віра Миколаївна любила свій скромний будинок, свій двір, свій садок, який закладали разом із чоловіком, а потім досаджували з дітьми. Ноги мимовільно повели жінку до деревець, яких торкалися долоньки тоді ще зовсім малих доньок. Погладила рукою один стовбур, другий… Ніби відчула тепло своїх кровинок.

Хіба можна їх зрадити? І оцю землю, річку… Все, серед чого зростали? Від чого отримували радість і силу? Однак тисячі чи й мільйони її земляків уже відмовилися повертатися до рідних вогнищ. Чому ж Віру все це так тримає? Чому щемить серце, коли вона уявляє розлуку з ними?

Віра Миколаївна зовсім не заздрить тим, хто з легкістю назавжди покидає свою Батьківщину, вона їх не розуміє. Як і можновладців, для яких земля батьків, країна – лише предмет торгу. Хто більше заплатить, тому й продадуть. З народом, а ще краще без нього. Мабуть, тому й роблять усе, щоб одні українці загинули, а інші змушені були шукати порятунку на чужині. Родичка Віри Миколаївни, яка працює касиркою на залізниці, розповідає:

– Щодня продаємо квитки до Польщі, Чехії, Угорщини. А звідти повертаються лише одиниці.

Що ж… Не лише риба шукає свою глибину – людина також хоче жити там, де їй нічого не загрожує, в безпеці. Має на це повне право. Хіба ж ні?

Суперечливі думки не дають Вірі Миколаївні спокою ні вдень, ні вночі. І все ж таки надія в материнському серці не згасає: її донечки й онуки неодмінно скуштують яблук з їхнього саду!

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.