Жіночі історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Що вже квітів буяло в Галини Петрівни, що вже кольорів переливалося, що пахощів було! Хто йшов біля її квітника, який виходив на дорогу, той і повертав голову на те розмаїття, часто навіть спотикаючись. Та хто б ото дивився під ноги, коли очей не відвести від неймовірної краси?
Про неї говорили одноголосно – любить квіти. Тільки сама Галина Петрівна знала достеменно: любить лише квіти. Бо більше нікого любити. Так склалося, що у свої 30 з лишком жінка живе сама, точніше, з батьком. З батьком, який розшукав її зовсім недавно. А до того часу й звісточки не подавав. Катерина, мама Галини Петрівни, народила дочку, як тепер кажуть, для себе, коли вже була немолодою. Люди пліткували, що таки дочекалася свого щастя, бодай краденого. Хоча ще не відомо, хто кого і в кого вкрав.
Катерина в юності зійшлася з місцевим парубком Петром. Молоді та гарні – пара хоч куди. Однак мама Катрусі й слухати не хотіла про обранця дочки. Причина смішна і банальна – колись не поділили межі з батьками хлопця. Жінці би й уваги не звертати на таку дрібницю заради щастя дочки, але для селянина крок землі важливіший за все на світі. Вперлася рогом:
– Не дам тобі благословення, не дам і нитки посагу, відречусь від тебе, якщо вибереш його.
Не зважала на Катрусині ридання, не хотіла бачити, як дочка змарніла.
– Поплачеш тиждень, а дякуватимеш усе життя. Ти ще надто молода, багато чого не розумієш. Ненажерливі вони люди, пропала б з ними, як пес на ярмарку. Його мама вижала всю нашу квасолю, яка повилася на їхню кукурудзу. Бо, мовляв, що на їхньому городі, те й їхнє. А те, що її кукурудза росла на самій межі, то нічого! Погані вони люди, я ніколи не допущу, щоб ми були сватами. І крапка!
Катруся плакала не місяць, а, напевне, цілий рік. А потім замкнулась у собі, замкнула серце й душу, працювала як завжди, проте в хаті була немов німа. За два роки по тому Петро знайшов собі пару аж у третьому селі, то вже мама Катрусі почала нову пісню:
– Видиш, якби хотів тебе, то таки домігся би свого. Забудь його і шукай собі пару. Тобі вже перейшло за 20 років, хлопці на молодших дивляться, зостанешся дівкою.
А Катрусі й байдуже. Старости у двері, а дівчина через вікно з хати. Вже почали балакати, що несповна розуму дівка, хоч і на вигляд гарна й до роботи беручка. Обминали її парубки, а мати й далі гризла:
– Чекай-чекай, лікті кусатимеш через свій дурний розум.
– Ви мені не дозволили бути тим, з ким я хочу. Але примусити жити з тим, з ким не хочу, не зможете ніколи!
Згодом зрозуміла жінка, що вчинила недобре, бо доньці вже й сороківка на носі, а в парі не була. Та чи й буде? Совість почала мучити, та так, що навколішки благала Катерину пробачити їй. Немов відчувала, що вік недовгий, бо вперше за все життя розкаялась за свій необдуманий крок. Катерина маму пробачила, і та спокійно відійшла в кращий світ. А за рік після смерті матері вже немолода жінка народила донечку Галинку. Від кого – нікому не зізналася, але по батькові записала Петрівною. Люди здогадалися. Розумні співчували жінці, якій мати зіпсувала життя, мудрі підтримали намір народити дитинку, а дурні кепкували. Але хто б звертав увагу на дурних?
Дочекалася Катерина шлюбу своєї Галинки і, щаслива, відійшла в кращий світ, хоча й зарано. Галина ж недовго раділа в парі. Сама не раз говорила, що, напевне, всі жінки в їхньому роду приречені бути самотніми – чоловік її зійшовся з іншою. Тобто з тією, яку знав раніше, кохав, а вона не дочекалася його з війська, вийшла заміж. Проте її сім’я розпалася, і Галинин чоловік чесно зізнався, що йде до тієї, яку й досі не може забути. Що було в покинутої жінки на душі, того ніхто не відає. Щоб заглушити біль серця і смуток душі, взялася вирощувати різноманітні квіти. Щовесни їздила в місто на базар, скуповувала насіння, бульбини, пагінці, везла додому, садила в землю, примовляла до них, леліяла, пестила, так, що, як жартували сусіди, і старий пень би розпустився. Працювала начальником пошти, її знало й поважало всеньке село, іноді й намагалися сватати до неї одиноких чоловіків, як ото свого часу до її матері, – всім давала зрозуміти, що не варто лізти в її особисте життя.
Отож, коли тітка Ганна привела до хати незнайомого чоловіка, Галина аж побагровіла: поки раяли молодих, то ще таке, а тут старого сватають. Вже хотіла ганьбити тітку, а чоловік обізвався несміло й тихо мовив:
– Галю, вислухай мене. Я – твій батько!
Галина опустилася на крісло.
– І чому я повинна вам вірити?
– Ганна підтвердить.
– Тоді що вам від мене треба?
– Маєш рацію... Треба. Може, це нечесно, негарно, безсовісно, підло... – чоловік зам’явся, не знав, із чого почати.
Тітка Ганна зрозуміла, що треба втрутитися.
– Галю, дружина твого батька недавно померла, перед тим записала свою хату на племінників, бо своїх дітей у них не було. Отож племінники почекали законних пів року і тітчину хату продають, а твого батька викидають на вулицю. Вибач, але саме я порадила йому звернутися до тебе. Повір, твоя мама була б щасливою, якби дожила до цього часу. Та й не забував за вас батько – допомагав чим міг, ти, напевне, й не відала всього.
Галина не знала, що відповісти. Якось прикро стало, що батько знав про її існування, а жодного разу не прийшов, не поцікавився, не допоміг. Хоча... Пригадала, як мама іноді раділа, коли приносила з пошти гроші, які хтось їй переказував. Завжди відповідала, що далекі родичі допомагають. А виявилося, що зовсім не далекі. Мабуть, батько боявся своєї дружини. А може, й мама не дозволяла йому приходити. Хтозна.
Ну, а чоловіка в селі треба. Нехай і немолодий, але, видно, ще не немічний. Та й жива душа в хаті. Згодилася.
– Бач, Петре, а ти боявся. Я ж тобі говорила, що твоя донька має добру душу. То я йду, а вам є про що поговорити.
Любові як до батька Галина не відчувала, іноді й сумнівалася, чи направду вони рідні, бо голос крові аж ніяк не прявлявся. Любила його як людину, а не як батька. А по-справжньому любила квіти. Тільки квіти.
Батькова пенсія трішки покращила становище, бо Галинину посаду перевели на неповний оклад, приємного мало, та в селі й це розкіш, де знайти роботу? В місті? До нього їздити надто далеко, а винаймати житло – не вихід. Що заробиш – те й лишиш. Надумала Галина продавати свої квіти, яким уже й тісно у квітнику, бо щороку розростаються, а місце не росте. Та й копійчина не завадить.
Зібрала кошик, сумки, ще й пляшку з водою, бо хтозна, скільки доведеться стояти, а корінці хочуть пити. Батько допоміг донести до зупинки.
– Вдалого тобі торгу, донечко. Бажаю все гарно продати і для себе щось придбати. Вибач, що не поїду з тобою, вибач, що не дав тобі в молодості грошей, аби ти вивчилась і жила в місті. Прости, дочко, – забриніла сльоза.
Петро ніколи не звертався до Галини на ім’я, все «дочко» й «дочко». Напевне, хотів смакувати тим словом, яким був обділений з молодих літ. Від батькової сльози розчулилась і Галина й чи не вперше назвала його батьком, а то теж усе «ви» та й «ви».
– Дякую вам, тату, за добре слово.
Вчасно під’їхав автобус, жінка зайшла в салон із ношею, а старий перехрестив на дорогу:
– Поможи, Боже.
А в місті базар як базар: торгуються, сперечаються, сміються, радяться. Довгий ряд з такими ж любителями квітів спорожнів аж перед обідом. Хто в село спішить, хто на дачу, віддають рештки за півдарма, лиш би додому не звертати. Поміж усього жіноцтва було тільки двоє чоловіків. Один – любитель оковитої, про що свідчив його зовнішній вигляд. Мабуть, десь поцупив розсаду чорнобривців та насмикав у лісі барвінку, продав за копійки і відразу ж подався геть. Інший, доволі статечний, в акуратних ящиках продавав кущики лаванди. Галина подумала, що, напевне, якийсь ледацюга, бо з вигляду хоч ори ним, а продає бур’янці нарівні з пенсіонерами. А чоловік ніби відчув, що про нього думають, підвів голову до Галини, яка вже спродала свій товар і проходила поруч.
– Колего, чи не хочете у своєму квітнику посадити неймовірну лаванду?
Галина засміялася від отого слова «колего». Дотепний, подумала.
– Я б залюбки, та скільки її не саджу, жодного разу не прийнялася. Вже й надію втратила. Чи ґрунт у нас не такий, чи клімат. Хтозна. Все росте, а лаванда – ніяк.
– Візьміть мою, я вам розповім, як доглядати, і в серпні вже тішитимуть вас фіолетові китички. Ось побачите. До речі, мене звати Левком.
– Левко Лавандович, – сипнула жартом Галина.
Засміялися обоє.
– А я Галина Петрівна, – почервоніла, немов школярка.
– Така молода і вже отак офіційно. А можна, я вас величатиму Галюсею? Ви продавали цибулини гладіолусів, тоді ви – Галина Гладіолусівна.
Розсміялись іще дужче, аж перехожі зауважили.
– Отже, так, Галюсю, щоб на нас тут не оглядалися, підемо по булочку з маком і гарячим чаєм. Поруч є чудова «Пиріжкова», в якій випікають неймовірну здобу. Ви продали все, я майже все, бо що не продав, то подарую вам.
Галина хотіла заперечити, вже й рота розкрила і зробила крок, щоб іти геть, коли її новий знайомий попросив подати йому руку. Жінка здивувалася, проте не відмовила і з жахом побачила, що Левко без однієї ноги. За прилавком і не зауважила, а тепер таке відкриття. Зрозуміла, чому такий здоровань продає квіти.
Стало прикро й соромно за свої попередні критичні думки. В голові промайнуло: «Вчила ж мама не робити поспішних висновків, ось тому й доказ».
Левко вправно загорнув у пакет кущики лаванди, взяв із рук Галини кошик і прилаштував у ньому свій товар.
– Ходімо на чай. Я запрошую, отже, я оплачую. І, будь ласка, без заперечень.
Зігнув ліву руку в лікті, даючи зрозуміти, щоб Галина взяла його під руку.
– Я вам пропоную свою руку. Не для того, щоб ви підтримали мене, а для того, щоб ви оперлись на неї, – ступив рівним кроком, ніби й не протез у нього, а своя нога.
Галині якось стало затишно і добре поруч із цим упевненим, вольовим чоловіком, що, здається, йшла б отак поруч із ним аж до самого дому. Пригадала свого колишнього і зрозуміла, що в ньому бракувало оцієї внутрішньої чоловічої сили. Може, тому й так швидко його забула. Залишився біль від зруйнованого життя, але аж ніяк не від втрати коханого. Сама здивувалася такому відкриттю, що прийшло до неї аж тепер. Від цієї думки мимоволі заусміхалася.
– У вас красива усмішка, – до тями привів голос Левка.
– Дякую. Тоді й вам комплімент – у вас гарна виправка. Ви чи не військовий?
– Ось ми й у кав’ярні, – немов не чув запитання.
Сіли за плетені з лози столики. Левко привітався до чоловіка за стійкою:
– Олежику, мені як завжди, лиш подвійно.
За хвилинку офіціант приніс тарілочки з теплими булочками, в делікатних чашках парував запашний чай.
– Смачного, капітане.
– Гарного дня й тобі, старшино.
– А я таки мала рацію, ви військовий.
– Колишній. А перейдімо на «ти»! Колишній військовий. Як і всі хлопці в цьому закладі. Нас усіх поєднала одна велика справа – бої біля Дебальцевого. І, хоч як це прикро, всіх поламало цивільне життя. Хто став калікою, хто опинився без даху над головою, хто шукав розради в горілці, кого залишила дружина. Мене не обминуло жодне з переліченого. Ні, я не жаліюся, просто хочу бути відвертим. Ми з побратимами підтримували зв’язок і в якийсь момент дійшли думки, що нас не порятує ніхто, крім нас самих. Отак і з’явився проєкт «Пиріжкової».
– А лаванда?
– А лаванда росте на дачі, і поруч, на галявині, і аж у лісі, як це не дивно. Мабуть, тому, що звикла до невибагливих умов, на сонячному місці завжди приживається. Тому я всім даю гарантію, що мої кущики принесуть радість тим, хто їх придбає...
...З цього все й почалося. Ніби вчора. А вже он синочкові Левка й Галини три рочки. Подружжя вирощує лаванду не лише на клаптику Галининого квітника – вже й весь город в акуратно зрізаних кущиках. Їхня лаванда невибаглива, не примхлива, тому слава про розсадник іде далеко попереду квітів. По неї приїжджають здалеку, щоб купити. Приїжджають, щоб помилуватися, надихатись ефірними оліями, зробити сотню фото.
Але найкращі знимки робить Левко, коли ловить момент, як його дружина розмовляє з фіолетовими китичками. Любується коханою, над якою час не має влади: незабаром сорок, а на вигляд і тридцяти не даси. Звичайно, «біля доброго мужа й жінка як ружа». А коли жінка ладна, то сім’я лавандна.
Сміються щасливо від своїх вигадок.
Бо ж довго йшли у пошуках квітки, яка називається сім’я.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

