КОШИК З ЛАВАНДОЮ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Що вже квітів буяло в Галини Петрівни, що вже кольорів переливалося, що пахощів було! Хто йшов біля її квітника, який виходив на дорогу, той і повертав голову на те розмаїття, часто навіть спотикаючись. Та хто б ото дивився під ноги, коли очей не відвести від неймовірної краси?

Про неї говорили одноголосно – любить квіти. Тільки сама Галина Петрівна знала достеменно: любить лише квіти. Бо більше нікого любити. Так склалося, що у свої 30 з лишком жінка живе сама, точніше, з батьком. З батьком, який розшукав її зовсім недавно. А до того часу й звісточки не подавав. Катерина, мама Галини Петрівни, народила дочку, як тепер кажуть, для себе, коли вже була немолодою. Люди пліткували, що таки дочекалася свого щастя, бодай краденого. Хоча ще не відомо, хто кого і в кого вкрав.

Катерина в юності зійшлася з місцевим парубком Петром. Молоді та гарні – пара хоч куди. Однак мама Катрусі й слухати не хотіла про обранця дочки. Причина смішна і банальна – колись не поділили межі з батьками хлопця. Жінці би й уваги не звертати на таку дрібницю заради щастя дочки, але для селянина крок землі важливіший за все на світі. Вперлася рогом:

– Не дам тобі благословення, не дам і нитки посагу, відречусь від тебе, якщо вибереш його.

Не зважала на Катрусині ридання, не хотіла бачити, як дочка змарніла.

– Поплачеш тиждень, а дякуватимеш усе життя. Ти ще надто молода, багато чого не розумієш. Ненажерливі вони люди, пропала б з ними, як пес на ярмарку. Його мама вижала всю нашу квасолю, яка повилася на їхню кукурудзу. Бо, мовляв, що на їхньому городі, те й їхнє. А те, що її кукурудза росла на самій межі, то нічого! Погані вони люди, я ніколи не допущу, щоб ми були сватами. І крапка!

Катруся плакала не місяць, а, напевне, цілий рік. А потім замк­нулась у собі, замкнула серце й душу, працювала як завжди, проте в хаті була немов німа. За два роки по тому Петро знайшов собі пару аж у третьому селі, то вже мама Катрусі почала нову пісню:

– Видиш, якби хотів тебе, то таки домігся би свого. Забудь його і шукай собі пару. Тобі вже перейшло за 20 років, хлопці на молодших дивляться, зоста­нешся дівкою.

А Катрусі й байдуже. Старости у двері, а дівчина через вікно з хати. Вже почали балакати, що несповна розуму дівка, хоч і на вигляд гарна й до роботи беручка. Обминали її парубки, а мати й далі гризла:

– Чекай-чекай, лікті кусатимеш через свій дурний розум.

– Ви мені не дозволили бути тим, з ким я хочу. Але примусити жити з тим, з ким не хочу, не зможете ніколи!

Згодом зрозуміла жінка, що вчинила недобре, бо доньці вже й сороківка на носі, а в парі не була. Та чи й буде? Совість почала мучити, та так, що навколішки благала Катерину пробачити їй. Немов відчувала, що вік недовгий, бо вперше за все життя розкаялась за свій необдуманий крок. Катерина маму пробачила, і та спокійно відійшла в кращий світ. А за рік після смерті матері вже немолода жінка народила донечку Галинку. Від кого – нікому не зізналася, але по батькові записала Петрівною. Люди здогадалися. Розумні співчували жінці, якій мати зіпсувала життя, мудрі підтримали намір народити дитинку, а дурні кепкували. Але хто б звертав увагу на дурних?

Дочекалася Катерина шлюбу своєї Галинки і, щаслива, відійшла в кращий світ, хоча й зарано. Галина ж недовго раділа в парі. Сама не раз говорила, що, напевне, всі жінки в їхньому роду приречені бути самотніми – чоловік її зійшовся з іншою. Тобто з тією, яку знав раніше, кохав, а вона не дочекалася його з війська, вийшла заміж. Проте її сім’я розпалася, і Галинин чоловік чесно зізнався, що йде до тієї, яку й досі не може забути. Що було в покинутої жінки на душі, того ніхто не відає. Щоб заглушити біль серця і смуток душі, взялася вирощувати різноманітні квіти. Щовесни їздила в місто на базар, скуповувала насіння, бульбини, пагінці, везла додому, садила в землю, примовляла до них, леліяла, пестила, так, що, як жартували сусіди, і старий пень би розпустився. Працювала начальником пошти, її знало й поважало всеньке село, іноді й намагалися сватати до неї одиноких чоловіків, як ото свого часу до її матері, – всім давала зрозуміти, що не варто лізти в її особисте життя.

Отож, коли тітка Ганна привела до хати незнайомого чоловіка, Галина аж побагровіла: поки раяли молодих, то ще таке, а тут старого сватають. Вже хотіла ганьбити тітку, а чоловік обізвався несміло й тихо мовив:

– Галю, вислухай мене. Я – твій батько!

Галина опустилася на крісло.

– І чому я повинна вам вірити?

– Ганна підтвердить.

– Тоді що вам від мене треба?

– Маєш рацію... Треба. Може, це нечесно, негарно, безсовісно, підло... – чоловік зам’явся, не знав, із чого почати.

Тітка Ганна зрозуміла, що треба втрутитися.

– Галю, дружина твого батька недавно померла, перед тим записала свою хату на племінників, бо своїх дітей у них не було. Отож племінники почекали законних пів року і тітчину хату продають, а твого батька викидають на вулицю. Вибач, але саме я порадила йому звернутися до тебе. Повір, твоя мама була б щасливою, якби дожила до цього часу. Та й не забував за вас батько – допомагав чим міг, ти, напевне, й не відала всього.

Галина не знала, що відповісти. Якось прикро стало, що батько знав про її існування, а жодного разу не прийшов, не поцікавився, не допоміг. Хоча... Пригадала, як мама іноді раділа, коли приносила з пошти гроші, які хтось їй переказував. Завжди відповідала, що далекі родичі допомагають. А виявилося, що зовсім не далекі. Мабуть, батько боявся своєї дружини. А може, й мама не дозволяла йому приходити. Хтозна.

Ну, а чоловіка в селі треба. Нехай і немолодий, але, видно, ще не немічний. Та й жива душа в хаті. Згодилася.

– Бач, Петре, а ти боявся. Я ж тобі говорила, що твоя донька має добру душу. То я йду, а вам є про що поговорити.

Любові як до батька Галина не відчувала, іноді й сумнівалася, чи направду вони рідні, бо голос крові аж ніяк не прявлявся. Любила його як людину, а не як батька. А по-справжньому любила квіти. Тільки квіти.

Батькова пенсія трішки покращила становище, бо Галинину посаду перевели на неповний оклад, приємного мало, та в селі й це розкіш, де знайти роботу? В місті? До нього їздити надто далеко, а винаймати житло – не вихід. Що заробиш – те й лишиш. Надумала Галина продавати свої квіти, яким уже й тісно у квітнику, бо щороку розростаються, а місце не росте. Та й копійчина не завадить.

Зібрала кошик, сумки, ще й пляшку з водою, бо хтозна, скільки доведеться стояти, а корінці хочуть пити. Батько допоміг донести до зупинки.

– Вдалого тобі торгу, донеч­ко. Бажаю все гарно продати і для себе щось придбати. Вибач, що не поїду з тобою, вибач, що не дав тобі в молодості грошей, аби ти вивчилась і жила в місті. Прости, дочко, – забриніла сльоза.

Петро ніколи не звертався до Галини на ім’я, все «дочко» й «дочко». Напевне, хотів смакувати тим словом, яким був обділений з молодих літ. Від батькової сльози розчулилась і Галина й чи не вперше назвала його батьком, а то теж усе «ви» та й «ви».

– Дякую вам, тату, за добре слово.

Вчасно під’їхав автобус, жінка зайшла в салон із ношею, а старий перехрестив на дорогу:...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!