КОШИК З ЛАВАНДОЮ

Ну, а чоловіка в селі треба. Нехай і немолодий, але, видно, ще не немічний. Та й жива душа в хаті. Згодилася.

– Бач, Петре, а ти боявся. Я ж тобі говорила, що твоя донька має добру душу. То я йду, а вам є про що поговорити.

Любові як до батька Галина не відчувала, іноді й сумнівалася, чи направду вони рідні, бо голос крові аж ніяк не прявлявся. Любила його як людину, а не як батька. А по-справжньому любила квіти. Тільки квіти.

Батькова пенсія трішки покращила становище, бо Галинину посаду перевели на неповний оклад, приємного мало, та в селі й це розкіш, де знайти роботу? В місті? До нього їздити надто далеко, а винаймати житло – не вихід. Що заробиш – те й лишиш. Надумала Галина продавати свої квіти, яким уже й тісно у квітнику, бо щороку розростаються, а місце не росте. Та й копійчина не завадить.

Зібрала кошик, сумки, ще й пляшку з водою, бо хтозна, скільки доведеться стояти, а корінці хочуть пити. Батько допоміг донести до зупинки.

– Вдалого тобі торгу, донеч­ко. Бажаю все гарно продати і для себе щось придбати. Вибач, що не поїду з тобою, вибач, що не дав тобі в молодості грошей, аби ти вивчилась і жила в місті. Прости, дочко, – забриніла сльоза.

Петро ніколи не звертався до Галини на ім’я, все «дочко» й «дочко». Напевне, хотів смакувати тим словом, яким був обділений з молодих літ. Від батькової сльози розчулилась і Галина й чи не вперше назвала його батьком, а то теж усе «ви» та й «ви».

– Дякую вам, тату, за добре слово.

Вчасно під’їхав автобус, жінка зайшла в салон із ношею, а старий перехрестив на дорогу:

– Поможи, Боже.

А в місті базар як базар: торгуються, сперечаються, сміються, радяться. Довгий ряд з такими ж любителями квітів спорожнів аж перед обідом. Хто в село спішить, хто на дачу, віддають рештки за півдарма, лиш би додому не звертати. Поміж усього жіноцтва було тільки двоє чоловіків. Один – любитель оковитої, про що свідчив його зовнішній вигляд. Мабуть, десь поцупив розсаду чорнобривців та насмикав у лісі барвінку, продав за копійки і відразу ж подався геть. Інший, доволі статечний, в акуратних ящиках продавав кущики лаванди. Галина подумала, що, напевне, якийсь ледацюга, бо з вигляду хоч ори ним, а продає бур’янці нарівні з пенсіонерами. А чоловік ніби відчув, що про нього думають, підвів голову до Галини, яка вже спродала свій товар і проходила поруч.

– Колего, чи не хочете у своєму квітнику посадити неймовірну лаванду?

Галина засміялася від отого слова «колего». Дотепний, подумала.

– Я б залюбки, та скільки її не саджу, жодного разу не прийня­лася. Вже й надію втратила. Чи ґрунт у нас не такий, чи клімат. Хтозна. Все росте, а лаванда – ніяк.

– Візьміть мою, я вам розповім, як доглядати, і в серпні вже тішитимуть вас фіолетові китички. Ось побачите. До речі, мене звати Левком.

– Левко Лавандович, – сипнула жартом Галина.

Засміялися обоє.

– А я Галина Петрівна, – почервоніла, немов школярка.

– Така молода і вже отак офіційно. А можна, я вас величатиму Галюсею? Ви продавали цибулини гладіолусів, тоді ви – Галина Гладіолусівна.

Розсміялись іще дужче, аж перехожі зауважили.

– Отже, так, Галюсю, щоб на нас тут не оглядалися, підемо по булочку з маком і гарячим чаєм. Поруч є чудова «Пиріжкова», в якій випікають неймовірну здобу. Ви продали все, я майже все, бо що не продав, то подарую вам.

Галина хотіла заперечити, вже й рота розкрила і зробила крок, щоб іти геть, коли її новий знайомий попросив подати йому руку. Жінка здивувалася, проте не відмовила і з жахом побачила, що Левко без однієї ноги. За прилавком і не зауважила, а тепер таке відкриття. Зрозуміла, чому такий здоровань продає квіти.

Стало прикро й соромно за свої попередні критичні думки. В голові промайнуло: «Вчила ж мама не робити поспішних висновків, ось тому й доказ».

Левко вправно загорнув у пакет кущики лаванди, взяв із рук Галини кошик і прилаштував у ньому свій товар.

– Ходімо на чай. Я запрошую, отже, я оплачую. І, будь ласка, без заперечень.

Зігнув ліву руку в лікті, даючи зрозуміти, щоб Галина взяла його під руку.

– Я вам пропоную свою руку. Не для того, щоб ви підтримали мене, а для того, щоб ви оперлись на неї, – ступив рівним кроком, ніби й не протез у нього, а своя нога.

Галині якось стало затишно і добре поруч із цим упевненим, вольовим чоловіком, що, зда­ється, йшла б отак поруч із ним аж до самого дому. Пригадала свого колишнього і зрозуміла, що в ньому бракувало оцієї внутрішньої чоловічої сили. Може, тому й так швидко його забула. Залишився біль від зруйнованого життя, але аж ніяк не від втрати коханого. Сама здивувалася такому відкриттю, що прийшло до неї аж тепер. Від цієї думки мимоволі заусміхалася.

– У вас красива усмішка, – до тями привів голос Левка.

– Дякую. Тоді й вам комплімент – у вас гарна виправка. Ви чи не військовий?

– Ось ми й у кав’ярні, – немов не чув запитання.

Сіли за плетені з лози столики. Левко привітався до чоловіка за стійкою:

– Олежику, мені як завжди, лиш подвійно.

За хвилинку офіціант приніс тарілочки з теплими булочками, в делікатних чашках парував запашний чай.

– Смачного, капітане.

– Гарного дня й тобі, стар­шино.

– А я таки мала рацію, ви військовий.

– Колишній. А перейдімо на «ти»! Колишній військовий. Як і всі хлопці в цьому закладі. Нас усіх поєднала одна велика справа – бої біля Дебальцевого. І, хоч як це прикро, всіх поламало цивільне життя. Хто став калікою, хто опинився без даху над головою, хто шукав розради в горілці, кого залишила дружина. Мене не обминуло жодне з переліченого. Ні, я не жалі­юся, просто хочу бути відвертим. Ми з побратимами підтримували зв’язок і в якийсь момент дійшли думки, що нас не порятує ніхто, крім нас самих. Отак і з’явився проєкт «Пиріжкової».

– А лаванда?

– А лаванда росте на дачі, і поруч, на галявині, і аж у лісі, як це не дивно. Мабуть, тому, що звикла до невибагливих умов, на сонячному місці зав­жди приживається. Тому я всім даю гарантію, що мої кущики принесуть радість тим, хто їх придбає...

...З цього все й почалося. Ніби вчора. А вже он синочкові Левка й Галини три рочки. Подружжя вирощує лаванду не лише на клаптику Галининого квітника – вже й весь город в акуратно зрізаних кущиках. Їхня лаванда невибаглива, не примхлива, тому слава про розсадник іде далеко попереду квітів. По неї приїжджають здалеку, щоб купити. Приїжджають, щоб помилува­тися, надихатись ефірними оліями, зробити сотню фото.

Але найкращі знимки робить Левко, коли ловить момент, як його дружина розмовляє з фіолетовими китичками. Любується коханою, над якою час не має влади: незабаром сорок, а на вигляд і тридцяти не даси. Звичайно, «біля доброго мужа й жінка як ружа». А коли жінка ладна, то сім’я лавандна.

Сміються щасливо від своїх вигадок.

Бо ж довго йшли у пошуках квітки, яка називається сім’я.