КОШЕНЯ

Тато тим часом взувся та вийшов з дому. Повернувся хвилин за десять, із картонною коробкою з-під (парадокс!) макаронів.

– У гастрономі дівчата віддали, ціла і чиста...

Коробку надрізали так, щоб кошеня могло вільно залазити досередини та вилізати назовні, застелили старим байковим халатом. Передбачали, що кошеня там спатиме, а воно вперто вилізало і йшло мандрувати квартирою, ризикуючи опинитися в когось під ногами. Ми почали за кожним кроком роззиратися і звертати одне одному увагу:

– Обережно, кіт!

Власне, то був не кіт. Усі по черзі зазирнули кошеняті «під хвіст» і зрештою цілком фахово вирішили, що то кішка. Постало логічне запитання «Як назвемо?». Від макаронної тематики вирішили не відходити, назвали Вермішеллю. Так смугасте кошеня Вермішелька в нас оселилося.

Багато років після того, коли ми згадували про неї, Вермішелька удавалася нам ідеальною кішкою, просто зразково-показовою. Усі потреби справляла лише в лоточок із дрібно надертою газетою (ну, може, окрім кількох разів, поки опановувала науку). Подерла, щоправда, оббивку на м’якому кріслі, бо мусила точити кігті, але те крісло й так було старим. Мама виділила їй дві порцелянові салатниці на їжу та воду. Їла дуже охайно, навіть малою, коли й сама в тій салатниці поміщалася. Спати принципово лізла на ліжко: підстрибувала, хапалася кігтями, висіла, чистісінько як спагеті на виделці, збирала свої сили, аби підтягнутися та досягти мети. Найактивніше домагалася права спати з моєю мамою, я навіть ревнувала трохи. Спершу це було великою проблемою: якщо знімати її та вкладати в коробку, миттю починала жалібно плакати, якщо залишити на ліжку, можна було попрощатися зі сном: як тут спати, кота ж
можна розчавити.

– Якби мені хтось сказав, що я прокидатимусь уночі у холодному поту з думкою «Я кота розчавив!», я б йому в пику плюнув... – говорив на те тато.

Коли кішка підросла і ризик її травмувати вночі зник, з ліжка її виселяти припинили.

– Це не має сенсу, вона ж чекає, поки ми заснемо, й однаково приходить... – мама, як справжній філософ, уміла не опиратися неминучому. А після того, як вичитала, що коти здатні діагностувати захворювання та лікувати, взагалі засинала з кішкою в обіймах. Вермішель, як і всі коти, швидко втямила, хто головний, і про мамин комфорт зовсім не думала – могла заснути в неї на голові, на шиї, на грудях. Важкувато дихати з п’ятикілограмовим котом на тобі...

І от після п’яти років такої ідилії одного нечудового дня в середині жовтня мама зустріла мене після роботи фразою «Здається, Вермішелька захворіла!». Кішка і справді мала кепський вигляд, відмовлялася від їжі. Міркували недовго, вирішили, що краще звернутися до ветеринара. А що державна ветеринарна клініка – на іншому кінці міста, тато зголосився нас завезти.

– Якби мені хтось сказав, що я везтиму кота до ветеринара, та ще й переживатиму, що той скаже, я б йому в пику плюнув... – казав.

Ветеринар виявив низьку температуру тіла, взяв аналіз крові, наказав будь-що привезти й на аналіз сечу. Вдома ми заходилися відігрівати Вермішельку пляшками з теплою водою і ледь не хором просили її «попісяти» в лоток без наповнювача. Зрештою, кішка змилосердилася, і навіть без ветеринара ми зрозуміли, що справи кепські: в сечі була кров. Ветеринар підтвердив наші здогадки – у Вермішельки відмовляють нирки.

Помирала вона важко, хрипіла від болю, її судомило. Ми могли лише безпорадно гладити строкату шерсть і плакати.

– Ми ж любили... Піклувалися про неї. Вона мала щасливе життя... – мама запитально дивилася на мене, очікуючи підтвердження чи спростування.

Я не могла розмовляти – обличчя набрякло від сліз. Десь о третій ночі Вермішелька різко смикнулася, витягнулася й замовкла.

– Як же ти така на роботу підеш... – поглянула на мене мама. Я знизала плечима, мовляв, якось буде.

Татові навіть пояснювати нічого не треба було, він поглянув на мене, на маму, тоді на мертву кішку, пішов на балкон по заступ.

– Якби хтось сказав, що ви мене котячим гробарем зробите, я б йому в пику плюнув. Їй-бо... – а тоді вказав пальцем на мене: – Більше жодних котів!