КОЛЮЧКИ ВІД ТРОЯНДИ

– Якщо дали корову, то дайте чим її годувати!

– А ти бєдовая дєвка. Мнє би такую жєну.

Якби я знала, чим воно обернеться, то була б сто разів промовчала. А тоді мене ніби хто за язика смикнув:

– Не діждешся!

А воно так пильно на мене глянуло і каже в очі:

– Ну, ето ми єщьо пасмотрім. Я всєґда бєру то, што хочу, даже єслі оно мнє сто лєт нє надо, то єсть бєру только із-за прінципа, штоб не смєлі протіворєчіть. Усєкла?

Зачастив він до нас, і так, і сяк підлизується, пайок продуктовий принесе, до менших з цукеркою, до мами – з більшими трудоднями. Так і підкупив рідних, які мене чи не силою віддали за нього.

– Іди, Рузько. Бач, якби не він, то ми б з голоду пухли. Чоловіки всі однакові, а за цим хоч не будеш знати голоду.

Вломила мене мама. Після розпису чоловікові дали квартиру в районному центрі, теж у когось забрали, як ото він корову. Послали його вчитись у партійну школу, став начальником у райкомі партії. Я справді не була голодною, на хліб не голодна, а на образи, стусани, нецензурщину, приниження ще й як була багатою. Ніхто про те не знав. Не одна моя дитинка в утробі загинула від його кулаків. Я хотіла накласти на себе руки, знову-таки мама вмовила:

– А ти про нас подумала? Хоч вряди-годи зять чимось підсобить, а що я без допомоги варта з двома калічками і чотирма дів­ками?

Оце і вся материна любов. Про розлучення партійного чиновника не могло бути й мови. Він мені так і шипів у вічі:

– Только смєрть разлучіт нас!

Полегшало мені тоді, коли чоловіка призначили першим секретарем обкому партії. Нам дали простору квартиру в щойно збудованому будинку. Я раділа, що аж тут мені не чутимуться плачі попередніх власників, як ото в районі. Може, думаю, тут дитинку народжу, хоч років мала багатенько, як для першої дитини. На диво, я таки виносила і народила здорову донечку. Статус чоловіка не дозволяв простягати руки, бо за стіною жили такі ж партійці, могли почути, хоч і не бив мене, та в люди не виводив. Тоді було не заведено жінку мати за людину. Особливо в таких чинуш. Зате стало модним хизуватись коханками, яких у мого чоловіка з’явилось безліч. А я й раділа, бо змогла виносити свою єдину дочку завдяки тому, що не бачила тижнями його огидної морди. Де він бував – мене цікавило найменше. Донечка росла, я старіла, чоловік нахабнів, хоч дав доньці усе найкраще: освіту, роботу, навіть кооперативну квартиру. Вже й жениха знайшов, а моя Ліза вперлась на своє:

– Я буду з тим, кого виберу сама!

Бачила ж наші стосунки, які й сім’єю важко назвати. Чоловік лиш сміявся, а мені йшов мороз шкірою від його сміху. Невдовзі я дізналася, що дочка крутить роман із чоловіковим водієм, який мало не 24 години чекав його у чорній «Волзі» обкомівського гаражу. Хлопчина гарний, розумний, вихований, у такого гріх не закохатися. Чоловік як дізнався про їхні амурні справи, мало не кинувся на мене з кулаками, мовляв, то я її так виховала, то мої кляті селянські гени тягнуться до простого мужика.

– Я єй готовлю в мужья сина главврача, ну, на крайній случай сина дірєктора завода, а она воділу вибрала. Ну, нічєго, разбірайтесь, коль охота, но до конца года ти будєш жєной того, кого вибєру я. Точка!

Ми знали, що тут нема резону заперечувати, тому не сказали ні слова. Більше цієї теми не порушували. Кожен думав своє: чоловік – що буде по-його, доч­ка – про те, що впросить тата, а я про свою нещасливу долю з нелюбом, тому розуміла дочку і всіляко її підтримувала. Аж поки не побачила зміни в її зовніш­ності. Запитала напряму, чи вона, бува, не вагітна.

– Так, мамо. Я його кохаю і він мене теж. Якщо батько нам таки не дозволить бути разом, то ми втечемо світ за очі. Радянський Союз великий, не пропадемо.

Я від тих слів завмерла.

Десь за тиждень чоловік запитав мене, чи знаю я про вагітність нашої дочки. Я відповіла ствердно, і відразу в мою голову полетіла важка кришталева ваза. Лиш випадок урятував мене від смерті – тієї миті задзвонив телефон, і я інстинктивно повернула голову.

Тиждень у нашій квартирі було пекло, яке закінчилося доволі несподівано – в москві почався отой путч, якщо ви пам’ятаєте, переворот, так би мовити. Чоловік бігав як навіжений, шукав документи, ощадні книжки, гроші у сховку, золото, якісь папери....

Наступного ранку викликав свою машину і кудись поїхав. Не було його два дні, а потім ми дізналися страшну звістку – його авто розбилося. Водій на смерть, чоловік – у лікарні. Я пішла до нього сама, тобто мене викликали, дочка вмлівала вдома, нікого не хотіла бачити, а батька й поготів. Здається, вона перша щось запідозрила, бо в сльозах повторювала одне слово – «Убивця». У лікарні мене не впустили до чоловікової палати, сказали почекати. Сиджу, коли це повз мене пройшли міліціонери, прямують у палату, де чоловік. Довго там були, нарешті вийшли. Йдуть біля мене, говорять собі, один каже, що не вірить у нещасний випадок, інший йому тихо і з притиском: «Молчать!». Я знову хочу йти, медсестра затримує: «Я вас покличу». Сиджу, коли це до чоловіка в палату йде якась жінка, я й не зауважила її спереду.

Чекаю добру годину, аж тут двері палати відчинилися, і звідти виходить радісна дівиця такого віку, як моя дочка. Я все зрозуміла. Побігла в туалет плакати. Коли вийшла, медсестри на посту не було, тому я без перешкод пішла до того, кого називала своїм чоловіком. Те, що я зненацька побачила, розставило все на свої місця. І оте пом’яте ліжко у палаті на одного пацієнта, і щасливий вираз обличчя того пацієнта, і жодної подряпини як у постраждалого від аварії, все вказувало на протилежне – щасливі коханці й мертвий, а може, й убитий водій – усе на совісті мого чоловіка. Він аж ніяк не сподівався мене побачити, бо ж медсестра не попередила, що я зайду, тому аж гикнув з несподіванки і вміло скорчив міну стражденника.

– Не грай вар’ята. Гидко! – процідила я крізь зуби.

– А то што? – видихнув перегаром мені у вічі. – Не забивай, кто ти, а кто я. В моіх руках вся область, от міліциї до главврача псіхбольніци. Куда хочеш? В тюрягу ілі в дурку?

У його скляних очах я побачила диявольський блиск – він був здатний на все. Я дійсно злякалася. Бо пригадала випадок «дивного» захворювання дружини одного з чинуш, яку теж заперли в психлікарню, хоч її родичі наполягали, що вона цілком здорова. Чинуша до року привів у дім фарбовану кобилицю. Я реально злякалася за себе і за доньку, тому нічого не запи­ту­вала.

Поки чоловік вилежувався у лікарні, в країні коїлося щось дивне. І ось грудень, славний грудень, коли проводять референдум про самостійність України. Мій чоловік скаженіє – його улюблена партія, яка мала би панувати все життя, дихає на ладан. Вагітна дочка втікає з дому, залишаючи записку. Я з розпачу їду в село, де мама при смерті. Жах і жах. Повернулась я до міста наприкінці зими. Від дочки звістки не було, крім тієї записки – не шукайте. Зайшла у свій під’їзд, відчиняти двері, а замки поміняні! Грюкаю щосили, аж сусіди виглянули.

– А ви звідки?

– Тобто? – не второпала я.

– Та ж... (назвали мого чоловіка) поміняв квартиру на Тольятті. Терміново звільнився і виїхав. Ми думали, що ви з ним. Тут давно живуть інші люди.

Я так і зсунулась по стіні. В одну мить я втратила все. Опинилася в лікарні з нервовим зривом, кажуть, що кричала несамовито. За місяць вийшла з лікарні, попрямувала у квартиру дочки. Мала надію, що вона повернулась туди. На жаль, нікого не було. Досить я походила інстанціями, поки довела, хто я і чия то квартира, аби мені дозволили виламати замок і жити там. За моєю спиною хихотіли, до чого, мовляв, скотилася дружина партійного секретаря, що той утік з коханкою, нічого не залишивши законній. Таки дійсно нічого – ні житла, ні грошей, ні роботи. Я мила посуд у ресторані, бо там хоч їсти дають. Та невдовзі й ресторани закривали, почалась ера тотального безробіття, я без освіти, без досвіду роботи, та й віком немолода, залишилась як серед води. Тому взяла до себе квартирантів. Хоч якась копійка. Радять мені квартиранти подати дочку в розшук, якщо не знайдеться, то переоформляти квартиру на себе. Я б рада, та грошей катма. Обіцяли допомогти, аби я дала всі документи, а вони все самі владнають. Ага, допомогли. Так допомогли, що витурили мене з моєї розкішної квартири в цей сарай. Добре, хоч так, бо я чула, що й гірше буває. Отак я й нидію. Дочка моя таки далась чути. Має жаль на мене, що не захистила її перед батьком-тираном і просрала її квартиру. Знає, що її батечко, в пеклі б горів, причетний до смерті свого водія. Усі це знали, але справу закрили. Вона, моя Ліза, таки народила дитину від коханого чоловіка. Усе життя прожила в його бабусі, де про неї ніхто й не знав з оточення мого чоловіка. Бо були б знайшли, і хтозна, що з нею зробили б. Хоч одне добре, що надійно заховалась і мала дах над головою. Внученька моя, яку я бачила лиш на фото, давно за кордоном. Туди й маму свою забрала. Яка подальша їхня доля – уявлення не маю. Ви всі мене вважали за нелюда. А звідки ж мені було тієї людяності набратися?

Стара гірко заплакала. А з нею й принишклі сусіди.

– Я от що думаю: вам треба в лікарню, – стиха промовила сусідка баби Рузі.

– Ні, мені треба до нотаріуса. Чула, збирали кошти на лікування хлопцеві-сироті, якого покалічили кляті окупанти, хто знає, може, й виплодки мого чоловіка-маскаля. То я б квартиру переписала тому хлопчині. Лиш треба знайти його і доброго нотаріуса, бажано якнайшвидше, недовгий мій вік. Грошей на перепис у мене негусто, бо яка там пенсія в того, хто все життя не працював, то, може б, мудрий адвокат оформив безкоштовно?

– Розаліє Петрівно, ви ж годину тому хотіли помирати навіть без заповіту, а тепер отака заковика, – пожартував сусід згори.

– Бо годину тому я ще не висповідалася перед вами. А тепер ніби тягар з душі впав, просвітлення зійшло...

– Але ж ви маєте сестер, братів чи й племінників... – хтось почав.

– Мала. Мала, поки чоловік був при владі. Аби я не дорікала синяками, то всіх їх прилаштував добре. А як усе рухнуло, то й не згадали про мене. Отак воно буває у житті...

За тиждень квартиру оформили на захисника, який спершу думав, що його розіграли. Тоді Розалія Петрівна попросилась до лікарні, де до трьох днів і віддала Богові душу. Напевне, прийняв у рай, бо розкаялась і відкупилась доброю справою для сироти.