Жіноча доля

Розалія Петрівна, чи то пак баба Рузя, щодня виповзала зі своєї затхлої квартири панельної хрущівки погрітись під теплим сонечком. Її «барліг» розташований на першому поверсі з вікнами на північ, під якими розкинулись буйні зарості аличі, якої ніхто не чистив, відколи вона там вкоренилась. 

Тобто квартира баби Рузі бачила сонце ще тоді, як зводили будинок. Холодної пори року баба незмінно у своєму мохеровому беретику, в пальті з песцевим коміром і стійким запахом сирого житла, а влітку – у вицвілому байковому халаті та у стоптаних капцях часів застою. Тож не породжувала в сусідів ні співчуття, ні жалю, а тільки відверте ігнорування, яке межувало зі зневагою. Їй на вигляд років сімдесят п’ять чи вісімдесят, а люті до всього світу – на цілих тисячу. Вона тут нікого не любила, відколи заселилась, тобто років зо тридцять. Ніхто й ніколи не бачив у неї гостей, як і...