КОЛЯ І ДОЛЯ

Дівчата на будові сахались від нього, як від прокаженого. Поки не прийшла на комбінат муляром-штукатуром така собі непоказна дівчина Маруся. Миколу немов підмінили, став як шовковий. Приносив дівчині не так цукерки, як булочки й домашнє молоко. Маруся найстарша дитина в сім’ї, де батько – пиячина, мама пропадає на колгоспних буряках і свинофермі, а в хаті семеро менших. Втекла, бідолашна, з дому, аби не бачити злиднів і вічно п’яного тата, який ганяв усіх поза хату. Маруся маленька, худенька, бо ж де тому тілові взятись, коли ні їсти не було що, ні спати де. Микола якось прихилився до бідної дівчини, яка була чи не вдвічі меншою за нього. Чи жалів, чи справді полюбив, чи второпав, що така буде йому терпіти. Подруги радили дівчині не втрачатити шансу.

– Дивись, крутиться біля тебе, що й матюки забув, кімнатку в гуртожитку має вже, одружитесь – вам дадуть однокімнатну квартиру, будеш собі господиня, що ще треба?

Маруся добре подумала й за місяць повідомила, що віднесли з Миколою заяву в РАЦС.

Направду, їм видали ордер на малу квартиру, після народження донечки дали двокімнатну, а коли настарали сина, то переселились у трикімнатну. Маруся набралася тіла, погарнішала, вже не така мізерна біля чоловіка. Та й він став показним, стриманим. Коли гуляли в парку з дітками, то чужі люди аж задивлялися на них. Приїздили в село, ходили разом на весілля, не одна молодичка картала себе, що упустила Пардона. Вже й забула оте Е. Хай як пускала бісики чужому чоловікові, він, окрім своєї Марусі, нікого й не бачив! А вона аж сяяла біля нього, бо ж бачила не так очима, як душею. Раділа, що має красивого й незрадливого чоловіка. Живи і радій.

Але чи то людська заздрість, чи доля, та з Марусею трапилось лихо – впала з риштування, лікарі прогнозували крісло колісне, а вона таки стала на ноги, хоч і на милицях. Єдине, що могла себе обслуговувати, не більше. Микола спершу ходив біля дружини, а потім почав запивати. Лаяли мама, теща, діти, колектив, а він своє: «А що мені залишається робити? Жінка в мене вже не може, а я ще хочу!».

Ніби й розуміли його, та ж на такій роботі п’яним ніяк не варто бути! Понизили Миколу в прямому сенсі – з крана спустили наниз, до землі. Там він почав іще більше пити. Та так, що Маруся подала на розлучення. Просила залишити її раз і назавжди. Комбінат розділив їх житлом – дружині з дітьми двокімнатну квартиру, Миколі – кімнатку в сімейному гуртожитку. Чоловік не давав жити ні Марусі, ні дітям. Не раз сусіди й міліцію викликали, щоби втихомирити п’яного дебошира, який грюкав у двері дружини та кричав віддати йому квартиру, бо то він її заробив.

– А дітей не ти зробив? Ти лиш квартири хочеш, а дітей ні? – дорікали сусіди, які працювали на тому ж комбінаті.

Закінчилось тим, що Марія змушена була повернутися в село, бо в місті життя не мала. Благо, що помер її тато, молодші брати й сестри повиходили заміж чи навчалися в місті, тож бідолашним стало більше місця і менше клопоту. Відколи Марія виїхала з міста, Микола трохи стих, навіть жінку собі знайшов. Пожили трохи й добре, навіть на кран його знову взяли, бо ж був асом у своїй роботі. Але недовго тримався, одного разу спричинив аварію, приїхала комісія, а Микола з добрячим перегаром. На горіхи отримали всі: від Миколи до начальника комбінату. Миколу перевели в штукатури, тож він запив іще більше, пасія від нього пішла.

Дотягнув Микола до пенсії й поїхав у село. Кімнатку в гуртожитку залишив синові, якого не бачив років з двадцять. Син відмовився, донька – за кордоном, їй того й поготів не треба. Продав Микола кімнатку, а гроші поклав на книжку.

За місяць ті кошти пропали, як і в більшості українців.

Микола в селі трохи ґаздує, трохи п’є, скаржиться, що зле самому. Його дружина давно вийшла заміж, злощасну квартиру продала й побудувала у своєму селі велику хату. Люди кажуть Миколі бодай до внуків навернутись, бо ж своя кров.

– А вони до мене навертаються? Одні в Америці, інші й не знають, що я в них є.

Нараяли люди Миколі жінку аж із третього села. Доля в неї, як у його першої дружини, – не має де жити, бо син з невісткою виганяють, тож вона буде рада будь-якому куточкові. Прийшла Марія-друга до Миколи – маленька, худенька, тихенька, але жвава до роботи. Не звертала уваги на п’яного Миколу, бо він, якщо чесно, ніколи на неї руки не підняв, як ото рідний син. Ну лаявся найгіршими словами, але Марії не звикати. Таке вислуховувала від рідного сина, тож від чужого чоловіка – байдуже. Чи просто звикла, чи терпіла, бо вдома гірше? Хоч як би там було, прожила з ним понад десять років. Микола записав на неї хату, мав надію, що Марія поховає його. Про це дізналася Миколина сестра, прилетіла фурією, кричала, що він має дітей-внуків-племінників, а хату переписав на пройдисвітку. Виганяла бідолашну жінку з хати, побилася з братом, здійняла шум і галас на пів села.

Поки Микола стусанами зводив стосунки із сестрою, Марія мовчки зібрала свої речі й пішла геть. У хаті нескоро й кинулись за нею: Микола напився, а сестра поїхала геть. Марія собі тьопала, пішки, на третє село. Не дійшла, дорогою померла. Чи тиск, чи серце – ніхто й не з’ясовував. Якби побачили відразу, може, і врятували б, жінка чомусь пішла навпрошки полем, де мало хто буває. Микола плакав, дуже плакав за Марією і проклинав сестру. Відтоді заборонив їй навіть на поріг ступати. Сестра чи то відчула свою провину й докір совісті, чи теж із нервів – десь за пів року її розбив інсульт. Лежить нерухомо. Її діти й онуки звинувачують у біді Миколу, навіть хотіли компенсації за лікування.

Отже, Микола вже котрий рік ходить селом і пропонує всім свою хату – за те, що обійдуть його в разі хвороби й поховають як людину. В селі тих людей, що можна на пальцях перелічити, порожні хати стоять через одну. Ніхто не хоче ні Миколи, ні його хати. Радять йому відкладати гроші, бо дійсно он вісімдесятка на носі. Каже, що вже раз відкладав, та гроші «дістали ноги».

– Бо не треба пиячити в хаті з таким, як сам! Давай гроші мудрим, нехай заховають у себе.

– Або я знаю, чи ті мудрі не зроблять з мене дурного і не скажуть, що ніяких грошей я їм не давав? Отак роздумую про все, що й жити не хочеться. А так бодай вип’ю і вже не думаю ні про що, аби лиш заснути. І вже не встати... – плаче.